Четверта неділя Великого посту
Проповідь у четверту неділю Великого посту.
11.04.2021
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Сьогодні ми читаємо Євангелію про зцілення біснуватого від біса німого, глухого. В той час багато хвороб приписувалося наслідкам гріха, або що якийсь злий дух знаходиться в людині. Так само і тут, хвороба, яка за симптомами, можемо сказати, була епілепсією, приписувалася злому духові, який вселився в цю людину.
І ось цей батько зі своїм сином приходить до Ісуса і просить, щоб Той зцілив його сина. Як Ісус йому відповідає? «О, роде невірний, скільки Мені ще бути з вами?! Скільки Мені ще терпіти вас?!». Здавалося б, така не дуже ввічлива відповідь. Здавалося б, це відповідь людини трішки роздратованої, якій не вистачає терпіння. Але чому Спаситель так відповів цьому чоловікові? Що Спаситель розказував Своїм учням, чому їх вчив, що на фоні цього це зцілення могло б здаватися таким маленьким?
Якщо ми прочитаємо попередні вірші цієї глави 9 Євангелії від Марка, побачимо, що Ісус Христос розказував Своїм учням про Свою долю. Про те, що Його буде видано. Про те, що Він буде розіп’ятий. І це Євангельське зачало також закінчується цими словами, тим, що Спаситель вчить Своїх учнів і апостолів, що Його буде видано, Він буде страждати, буде розіп’ятий і воскресне.
Ісус Христос давав пророцтво Своїм учням. Давав щось більше, ніж просто притча, давав щось більше, ніж просто вказівку до виконання. Він відкривав їм всім Промисел. Чи часто Господь відкриває нам Свій промисел? Чи часто ми можемо зрозуміти Його промисел? Чи часто ми приймаємо пророцтва? Але в цю мить Його учні, люди, які були біля Нього, мали можливість прийняти це пророцтво.
Пророцтво про спасіння. Спасіння, яке стосується всіх людей. Не тільки тих мільйонів людей, які в той час жили на планеті. Не тільки тих мільярдів, які зараз живуть. Але й всіх тих, хто жив до цього. І до пришестя нашого Спасителя. Що стосується цього батька і сина. У той момент, коли відкривається таке пророцтво – доленосне для всього людства, - хтось приходить і просить: «Зціли ще й мого сина».
Часто так буває в житті, коли наші проблеми, які нас топлять у цьому житті, втомлюють, забирають всю нашу увагу, стають маленькими-маленькими, коли з’являється якась набагато більша проблема. Або коли ми стикаємося з чимось більшим. Ми жили, мали якісь непорозуміння на роботі, мали якусь нужду в грошах, хтось, можливо, не знав, куди поїхати на відпочинок. Хтось не знав, можливо, як вилікувати свою дитину. І тут з’являється епідемія і всі ці проблеми стають набагато меншими. І вже у когось набагато більша нужда в грошах. І вже навіть не стоїть питання, куди поїхати відпочити. А – як би вберегти своїх близьких? І ми страждаємо, і бідкаємося.
А потім постає ще більша проблема – з’являються війська на кордоні. Загроза війни. І вже й ця епідемія здається такою, яку можна пережити.
А ще буває така ситуація, коли наші проблеми нехтуються іншими, тому що вони незначні у порівнянні з проблемами інших. Наприклад, у цій ситуації. То де мудрість? Як чинити? Як жити? Як жити далі?
Можливо, виходом було би, якби кожен з нас ставився до своїх проблем, як до нічого у порівнянні з проблемами інших. Щоб кожен з нас не ставив свої проблеми на одну шальку, порівнюючи з проблемами усього людства, або свого ближнього. А, в свою чергу, ближній, або ми, коли ставимося до проблем ближнього, ставили б їх на перше місце, ніж свої проблеми. Проблеми одного ніщо у порівнянні зі стражданнями інших. Але у нашому житті буває якраз навпаки: приймаючи якесь рішення, яке зачепить інших, завжди з’являється якась маленька група людей, інтересами, щастям, інколи здоров’ям і життям яких треба пожертвувати, для того, щоб було добро і щастя для всіх.
І ми знаємо країну, якої вже немає, але яка так і будувалася – на кістках інших. Коли життям інших жертвувалося, здоров’ям інших жертвувалося для того, щоб провести електрику, для того, щоб провести колективізацію. І що з цієї країни стало?
Так наше життя має йти, якщо ми хочемо жити в любові. З розумінням того, що наші біди – то є ніщо у порівнянні з бідами інших. І коли ми будемо так жити, тоді ми побачимо, що наші проблеми ніколи не зіткнуться з такою стіною, з чимось більшим, що роздавить нас. Тому що і інші будуть жити за таким самим принципом. І наші проблеми, наші поневіряння стануть проблемами цих людей. І тоді буде порозуміння. І тоді буде дійсно любов між нами. І тоді буде дійсно любов і гармонія.
Звичайно, цей образ є красивим, коли ми все кидаємо і, жертвуючи своїм здоров’ям, своїм життям спасаємо когось. Але все завжди має бути в контексті про ближнього, а не про себе. Тому що так часто буває, що ми якраз воліємо бути тим, кого виручають, воліємо бути тим, кого спасаємо. І очікуємо.
І дуже часто буває так, що наше бачення наших бід не співпадає з баченням цих бід суспільством. І у нас тоді з’являється образа, в нас тоді з’являється недовіра: «Чому не прийшли мені на допомогу? Чому мене не виручили? Чому мої біди не обговорюються? Чому про мене не згадують в новинах?» І це не є той шлях любові, який би створив гармонію, порозуміння між нами.
Тому завжди, коли ми думаємо про своє життя, слід думати про його незначущість. А коли ми думаємо про життя ближнього, коли ми думаємо про життя більшості – треба підкреслювати його значимість.
Слава Ісусу Христу.
Написати листа