Маємо жити співчуттям і прощенням.Неділя про блудного сина
В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Читаємо Євангеліє про блудного сина, коли один з синів одного чоловіка, молодший син, прийшов до батька і сказав: «Віддай мені спадок мій, те, що мені належить по праву». Що це було для цього батька? Це була страшна образа. Це було свідчення того, що для цього сина батько вже помер. Що він вже чекає того, що він буде власником того, що належить йому після смерті батька. Але смерть не наступила. Це означає, що він вже чекає тої смерті.
І ось він бере свій спадок і йде у чужі краї, на чужину, бере ці гроші і тратить їх на недостойні речі, на блуд, на гріх, і забуває про свого батька, забуває про свою родину, так, ніби це вже давно в минулому, так, ніби це не має до нього ніякого відношення. І згадує про них тільки коли вже ці гроші закінчуються. Тільки коли вже життя його міняється на багато гірше. Тільки коли вже нема надії, тоді він згадує про батька. І згадує, що в батька наймити є, які живуть набагато краще, ніж він зараз живе. І вирішує повернутись.
І повертається. І, здавалося б, це мала б бути чудова новина для всієї родини, і для батька це й була чудова новина. Він приймає його, він прощає його, влаштовує свято, бенкет, тому що прийшов його блудний син. Втім, для старшого сина це не є свято. Для старшого сина, який пам’ятав, що сталося, який важко працював на батьковому полі, важко пробачити свого брата.
Так само і в нашому житті буває. Так буває, що ми кудись рухаємося в житті, їдемо в інші міста, в інші країни, десь віддаляємося від наших батьків, від нашого рідного міста, від нашої сім’ї, часом від наших друзів, і нам здається, що все, що там лишилося – воно так і завмерло, воно там нас так і чекає, і коли ми повернемося, все буде таким, яким воно було. І навіть так буває, що ми і забуваємо про це, і згадуємо як цей блудний син тільки коли стається вже щось погане в нашому житті і очікуємо, що ми повернемося і все на нас чекає, нічого не змінилося. Ми далі живемо спогадами про наше дитинство, про наші рідні місця, де ми виросли, і нам здається, що там нічого не помінялося. Але коли ми приїжджаємо, бачимо, що життя там продовжувалося без нас, ніхто на нас не чекав, щось змінювалося, щось добавлялося, щось зникало, щось з’являлося, вже наші друзі ведуть себе по-інакшому, вже наші рідні ведуть себе по-інакшому з нами, тому що вони змінилися і ми змінилися. І вже та красива картинка у нашій голові, навіть у цього блудного сина про його дитинство, про його сім’ю, вона вже не співпадає з реальністю.
Тому коли ми, як це часом буває, розриваємо якісь зв’язки, а зараз так часто буває в нашій ситуації, коли сім’ї розділяються, коли родини розділяються, друзі розділяються – дистанціями, кордонами, обставинами, - часом буває так, що ми бережемо в собі любов, дружбу і повагу в серці, а буває так, що ми в такій злості, або гніві, або образі розриваємо зв’язки, треба пам’ятати, що, можливо, колись нам доведеться повернутися, як цьому блудному синові. Можливо колись нам доведеться звернутися до цих людей. І не треба очікувати, що вони будуть такими самими, як ми їх лишили. Вони чимось будуть жити, продовжувати жити цими спогадами.
Так само і цей старший син жив спогадами. Але він вже мав інші спогади, він вже мав спогади про цю образу. Тому що, коли якась людина зникає з нашого життя, цей вакуум чимось заповнюється. Цей вакуум заповнюється нашою пам’яттю, тим, як ми пам’ятаємо цю людину. І дуже часто в цій пам’яті щось проростає – чи повага, чи образа, чи розчарування, чи радість від того, що ми знали цю людину. І ця людина, яка вже не має можливості побачити когось, живе цим, це те, що наповнює її життя, і вакуум заповнився. І нам, коли ми починаємо жити образою, слід пам’ятати, що те, чим ми заповнимо цей вакуум, стане нашим життям. І можливо те, чим ми заповнимо цей вакуум, потім нам завадить вибачити. Потім нам завадить примиритися. Потім нам завадить прийняти цього брата, який помилився, який оступився, але прийшов з покаянням, не з вимогою до батька: «Батьку, дай мені ще грошей, батьку, ти мені повинен, я твій син!». Він прийшов готовий служити, як раб. Готовий стати на рівні з рабами цього чоловіка. Але попри це покаяння, цей син не міг пробачити. Тому що те, що він склав в серці про цього брата, воно йому заважало.
Тому коли ми маємо таку саму ситуацію в нашому житті, коли ми маємо цей вакуум, а зараз у нас багато в серці вакууму, який ми не можемо заповнити розрадою, пояснити собі, що відбувається, і часто ми заповнюємо його злістю, образою, ненавистю, розчаруванням, нам слід пам’ятати, що нам треба буде з цим жити, що це якраз і характеризує наше життя, що це окреслює наше життя, що це є нашим життям, чи готові ми цим жити?
Один письменник сказав, що доброта дає сили людині, коли життя стає складним. Тому попри те, що поряд з нами відбуваються несправедливі речі, маємо жити любов’ю. Маємо жити милосердям. Маємо жити співчуттям і прощенням. Тому що нам треба буде жити далі. Тому що нам треба буде і далі бути фундаментом для тої родини, так само, як цей старший брат став фундаментом для своєї родини. І чим би була ця родина, якби він не зрозумів цього? Якби він і далі впирався? Якби батько не підійшов і не дав йому пояснення, що відбувається. Тому що він тепер є майбутнє. І в цієї родини, в цих трьох людях – батькові і двох синах, буде майбутнє тільки тоді, коли буде між ними любов. І прощення.
Слава Ісусу Христу.
3.03.2024
Написати листа