Маємо позбавитись усього зайвого, що закриває нам Господа

В Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Амінь.

Слава Ісусу Христу.

Сьогодні ми читаємо Євангельське зачало про сотника, який прийшов до Ісуса у смиренні, у власному приниженні, прийшов попросити за свого слугу, можливо, навіть, за свого раба, щоб Ісус зцілив його.

З цих образів, з того, що ми читаємо у Євангельських історіях, у діяннях апостолів, ми читаємо їх знову і знову, вони здаються нам знайомими, здаються такими зрозумілими. І часмо ці відчуття, відчуття того, що ми вже пізнали все це, що ми це вже зустрічали ці образи, не дає нам побачити весь контраст, всю глибину, всю палітру цих Євангельських сцен, все їхнє значення.

Так, цей сотник, який так смиренно підходить до Ісуса Христа, не може нам і уявитися інакше. Він підходив у смиренні, він приходив з проханням. Але для людей, які першими читали цю Євангелію, для людей того часу сотник виглядав зовсім по-інакшому. Це була людина військова, людина римської армії, армії, яка окупувала Палестину.

Один давньоримський письменник Публій Флавій Вегецій Ренат, описуючи середньостатистичного сотника, центуріона, змальовує людину видатних фізичних здібностей, кмітливу, людину дисципліни, людину, яка має тонкий розум до тактики, до стратегії, людину відповідальну. Але з інших джерел ми знаємо, що цей опис був далекий від романтизованого образу. Найчастіше цей центуріон, сотник, офіцер римської армії виглядав як гора м’язів, яка знищувала все на своєму шляху, всіх ворогів Риму. За ним слідували його легіонери, які часто більше боялися його, аніж ворога. Ця людина сповнена гордості за історію свого легіону, за свою імперію, за свого імператора. Вони були зобов’язані робити язичницькі жертви.

І ось тепер уявіть таку людину, яка приходить до Ісуса Христа, приходить до Месії іншого народу, Месії, який, напевно, не говорив латиною, і просить Його. Просить не за себе, а за свого раба і говорить, що «я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою». Всі присутні в цей час напевно чекали від нього інших слів. Слів насміхання, іронії – те, чого вони могли очікувати від завойовника. Але цей сотник приходить з покаянням, з смиренням, приходить просити навіть не за свого родича, не за свого сина, а за свого раба, наймита. І Ісус Христос каже йому і всім присутнім, що «ніде в Ізраїлі Я не бачив більшої віри». І часто виникає запитання, що ж Ісус побачив у ньому? Хіба до Нього не приходили інші люди і так само просили не за себе, за своїх близьких? Так само приходили у покаянні. Але тільки у цьому сотнику Ісус побачив найбільшу віру. Що ж Він побачив у цьому сотнику?

Певно, правильне питання не те, що Він там побачив, а що Він не побачив. В його вірі Він не побачив нічого зайвого. Сотник, цей центуріон, прийшов до Нього просити за свого ближнього. Він не прийшов просити: «підіть до мене додому, подивіться на мого слугу, може Вам щось вдасться». Або «зробіть щось, я не знаю, що, що Ви там вмієте, нехай він зцілиться». Ні. Він прийшов і каже: «Господи, одне Твоє слово, а слово є вираженням Твоєї волі, і мій слуга зцілиться». Він побачив у цьому Месії чужого для нього народу Господа нашого, Бога, Творця, Вседержителя, Пантократора, який створив цей світ і від чиєї волі все залежить у цьому світі. Він бачив речі так, як вони є. У ньому не було нічого зайвого.

Можливо, його було виховано так професією, тому як правило, такі заняття, коли людські життя піддаються небезпеці - людина позбувається усього зайвого. Вона бачить, чого вартує життя, чого вартує слово, чого вартує обіцянка, чого вартують людські діла і вона позбувається усього зайвого. І це є реальний погляд на життя і істинна мудрість. Істинна мудрість яка є основою великої віри, позбавленої всього зайвого.

Погляньмо на наше життя, як ми живемо. Погляньмо на речі, які ми використовуємо вдома. Подивімося на все те, що ми маємо і запитаймо себе – що ми використовуємо кожен день? Що ми використовуємо кожен тиждень? Місяць? Що нам дійсно потрібно? І ми побачимо, що дуже багато речей, якими ми володіємо, нам абсолютно непотрібними. Багато інформації, яку ми отримуємо, абсолютно безглузда. Багато бажань, які ми бажаємо – багатство, щастя, - нас тільки відволікають. Багато цілей, які ми ставимо перед собою, ведуть в нікуди. Забирають купу енергії і часу і ведуть нас в нікуди. Чому це так?

Чому, навіть коли ми приходимо для молитви в церкву, часто наші бажання висловленні потім виглядають нам якимись сміховинними? Тому що з нашої гордині, з нашого страху, часом з нашого відчаю, нашого себелюбства, наших амбіцій ми створюємо собі свій власний світ. Створюємо ці ширми, якими закриваємося, коли нам страшно, коли ми не отримуємо того, що хочемо. І пояснюємо цей світ якимись солодкими словами.  

І цих ширм стає все більше і більше, вони закривають нам Господа, вони закривають нам дійсний стан речей, реальність. І наша віра стає повна речей, які зайві, які не мають значення.

Так само як скульптура є камінь, позбавлений всього зайвого, так само і наша свідомість, наше серце, наш розум має бути позбавлений усього зайвого. Для того, щоб ми позбавились ширм і побачили Господа у Славі.

Так само як і цей центуріон, сотник, який був з іншого середовища, від якого навіть люди очікували іншої  реакції, поведінки, зробив над собою зусилля, принизив себе і прийшов до Месії у Капернаумі, у якого він увірував, і просив Його, просив, а не наказував, не вимагав, кажучи, що «не достойний я, щоб Ти увійшов під покрівлю мою». Так і ми маємо зробити з своїм життям. Так і ми маємо позбутися усього зайвого. Так і наша віра має бути чистою, а значить великою, а значить простою, а значить ідеальною.

З такого самовдосконалення, з такого зусилля над собою і викладене життя християнина, його життєвий шлях.

Амінь.

Слава Ісусу Христу.