Ми маємо давати хід Божому милосердю далі
В Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Читаємо притчу про господаря і слугу його, який заборгував йому велику суму – десять тисяч талантів. Звичайно, ця сума навмисне у цій притчі перебільшена. Десять тисяч – це найбільша цифра у тодішньому грецькому алфавіті, тому що у древності, до тих пір, поки ми не освоїли арабські цифри, - а ми сьогодні користуємося арабськими цифрами, - у кожному народі певна кількість, число певне позначалися літерами. Так само і в церковнослов’янській, грецькій, івриті. І десять тисяч – це було найбільше число, яке можна було позначити одною літерою. Це була найбільша сума, яку можливо було позначити.
Кожен талант, залежно від країни – чи це була Греція, чи це був Рим, чи це була Месопотамія, Палестина, - мав певну кількість, яка часом відрізнялася від місця до місця. Але так само це була велика вага чи срібла, чи золота.
Тобто, ці десять тисяч, ця міріада – це, можна сказати, безкінечність. Це величезна сума, яку навряд чи цей раб у реальному житті виплатив би. І ось цей господар прощає цьому рабу. Прощає цю суму і відпускає. І цей раб іде до свого друга чи знайомого і вимагає ті декілька динаріїв, які той винен. Динарій – це сума набагато менша, ніж десять тисяч талантів. Незрівнянно менша. Це дрібниця порівняно з тим. І він не може простити.
І звичайно, більшість богословів чи проповідників, більшість проповідей, які написані про цю притчу, звертають увагу на те, що це є притча про прощення, про те, що нам у житті щось прощається. Прощається людьми, прощається Господом. І часом нам так важко простити.
Також ця притча про жадібність. Про жадібність, яку мав раб, котрий, отримавши таке прощення, пішов вимагати декілька динаріїв.
Але тут ще щось є. І оцей невеличкий момент, коли цей раб виходить від свого господаря і він не відчуває, що щось змінилося в його житті. Він не відчуває, що він був викуплений.
Так само і ми деколи не відчуваємо, що ми є викуплені Господом, Його стражданнями, Його втіленням. Тим, що Він прийняв смерть на хресті за наші гріхи, воскрес, переміг смерть і дав нам надію на спасіння. І ми в боргу. Ми не відчуваємо цей борг. Нам здається, що ми пішли в церкву по нашій волі, ми зробили ласку божу, ми прийшли, поставили свічечку, помолилися, зробили щось богоугодне, але ми не відчуваємо, що це ми віддали борг. І все людство в боргу.
І в цій невеличкій притчі виражається якраз та велика заповідь – возлюби ближнього свого як самого себе! Чому? Тому що від цього раба очікувалося, що він буде любити свого ближнього так, як його полюбили, так, як його оцінили. А він не зміг. Неможливо любити Господа, а не любити свого ближнього. Це лише пів шляху.
І як це все може мати значення до нашого життя? І зараз нас хтось викупляє. Попри те, що ми всі зараз живемо у цьому хаосі, у цій важкій ситуації, кожен вносить свою лепту у міру своїх можливостей, хтось більше, хтось менше, але є хтось, хто вніс набагато більше, ніж ми. Вніс своє життя. Своє здоров’я. Щастя своєї родини. І далі вносить. І ми в боргу. І цей борг нам треба буде віддавати. І нам всім хочеться, щоб наше життя повернулося до того стану, яким воно було до війни. Щоб все стало, як воно було. Так само і цей раб хотів, щоб, коли йому все проститься, все лишиться, як воно є. Лишиться його дружина, його діти, вони не будуть продані в рабство. Лишаться його боржники, з яких він збере гроші. Лишаться якісь його інші блага. Але цього не буде. Так само, як і для цього раба так не сталося. І нам треба буде віддавати борг.
І зараз хтось скаже, що ми в суспільстві віддаємо борг, ми віддаємо шану, і держава підтримує тих, хто віддав своє життя, їхні родини, і тих, хто віддав своє здоров’я. Але чи не бувало так, коли, наприклад, на Новий рік нас просять не використовувати феєрверки, тому що є люди, які пройшли бомбардування і ще рана в них свіжа, і ще це може викликати в них певний страх панічний. Але все рівно на Новий рік ми не можемо відсвяткувати без феєрверків і все місто спалахнуло феєрверками.
Дасть Бог, ця війна закінчиться. Дасть Бог, буде мир, можливо, не такий, як до війни, але буде мир. І ми знову почуємо в маршрутках: «Я тебе туди не посилав! Плати за проїзд». І хтось скаже: «Це не наша проблема, це проблема маршрутника і того, хто організував перевезення». Але хто сидить в цій маршрутці, хто мовчить? Хто слова не скаже? Хто не заступиться за цього друга слуги, який не буде мати декілька динаріїв?
І нам здається, що це нас не стосується. Нам хочеться, щоб наше життя далі так лилося, текло як воно тече. А так не буде.
Нам треба розуміти, що кожного разу, коли на нас проливається милосердя, чи Господнє милосердя, чи милосердя когось із наших близьких, наше життя вже не буде таким, як воно було. Воно вже передбачає наші певні зусилля над собою, над своїми вчинками – тоді воно все має сенс. Тоді і Господня проповідь у всьому світі має сенс. А коли ми пручаємося цьому, як цей раб, коли ми це відкидаємо, тоді ми стаємо першими ворогами цього милосердя. Хоч нам здається, що ми нічого не робимо – ми просто живемо своїм життям.
Оця ілюзія, яка дуже поширюється в наш час сучасним світоглядом, про те, що можна жити самому по собі, мати просте щастя, якесь таке досить мирське, наповнене земних благ, якихось задоволень – як правило, найбільше задоволень. Це така ілюзія, яка потім приводить до дуже сумного кінця.
Ми маємо приймати Господнє милосердя. Ми маємо просвітлювати ним своє життя. Але ми маємо також давати хід цьому милосердю далі. Так само, як би це сталося, якби цей раб простив своєму другу цей борг. І якби він це зробив, можливо би світ став трішки кращим.
Дай, Боже, щоб Господь Бог дав нам сили і терпіння зробити цей світ трішки кращим.
Слава Ісусу Христу.
28.08.2022
Написати листа