Митар і фарисей

Митар і фарисей

Простий народ звик слухати пишномовні і малозрозумілі проповіді своїх гордих вчителів, книжників і фарисеїв. Але метою проповідей фарисеїв було бажання не стільки наставляти і навчати народ, скільки показати йому величезну прірву, що відділяє стан книжників від народу, щоб він з глибини свого невігластва дивився на них як на небесне сяйво, щоб вважав їх пророками, вустами яких говорить Сам Господь. О, яким похмурим і суворим повинен був здаватися Бог цьому бідному народу, що бачив таких Його обранців!

Світ був наповнений хибними проповідями, що не підтверджувалися ділами. Світ прагнув істини. І у світ прийшов Христос. На противагу зарозумілим повчанням книжників, далекий від марнославних фарисейських прагнень, Він став говорити з народом просто і ясно, з єдиним бажанням – напоумити його. Мова Його була зрозуміла слуху і духу простого народу, наче животворний бальзам вона лягала на серце, як чисте повітря, освіжувала і зміцнювала душу.

Господь Ісус Христос зачіпав найчутливіші струни душі народу. Він говорив йому в притчах, бо вони бачучи не бачать, і слухаючи не чують, і не розуміють (Мф.13, 13). Ці притчі - ясні і чудові образи, що врізалися в пам’ять тих, хто їх чув, навіки. Проповіді книжників роз’єднували народ, жорстоко відділяли його від вищого стану, вливали страх у його душу, збивали його з пантелику своїми алегоріями. Проповіді Христові об’єднували людей, наближували їх до Бога, давали їм відчути радість бути дітьми одного Отця, бо Христос був їх Другом.

Притчі Христові і сьогодні такі ж сильні; вони діють на людські душі, наче спалах блискавки. І сьогодні сила Божа діє в них, відкриває очі сліпим і слух глухим, і сьогодні вони втішають, зцілюють і зміцнюють; друзями Христовими зробились усі, чиїм ворогом став світ. 

* * *

Євангеліє дарує нам одну з тих притч, що творять чудеса, розгортає одну з живих і пречудових картин, що така свіжа, наче тільки сьогодні рука майстра поклала на неї останній штрих. Не раз ми бачили її – і щоразу, коли читаєш Євангеліє, вона знову постає перед поглядом як твір найвеличнішого Художника, як шедевр Спасителя; чим більше дивишся на неї, тим сильніше вона дивує і захоплює. Але цю картину людині слід споглядати все своє життя, щоб, помираючи, вона могла сказати, що проникла у неї в усій її глибині. 

Іудейський храм порожній. Цілковита тиша під його склепіннями, Херувими простирають крила над ковчегом заповіту. Але що порушує цей урочистий небесний спокій? Чий хрипкий голос роздирає чудесну гармонію дому Господнього? Через кого нахмурили свої лики Херувими? Через натовп, згорбившись, пробирається якийсь чоловік з сумним обличчям; він іде так, ніби вважає себе недостойним ступати по землі; підібравши поли одягу і втягнувши голову в плечі, він притискає руки до тіла, стараючись займати якомога менше місця, боязко озирається навсібіч, щоб нікого не зачепити, не штовхнути, низьким поклоном, покірно посміхаючись, вітає кожного. Так цей чоловік, перед котрим розступався увесь народ і котрому виявляв знаки високої поваги, увійшов до храму. 

Але що за зміна раптом відбулася з ним? Ось він випростався, його шовковий одяг розправився і зашелестів, сумно-покірний вираз обличчя став зухвалим і наказовим, боязкі кроки – твердими і впевненими. Він ступає так жорстко, наче земля завинила перед ним; швидко перетнув храм і зупинився перед Святая Святих. Взявшись у боки, підніс голову, і саме з його вуст пролунав той самий скрипучий голос, що порушив тишу храмову.

То був фарисей, котрий прийшов до храму помолитися Богові: Господи, я пощуся двічі на тиждень, даю десятину від свого майна, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, розбійники, кривдники, перелюбники, чи як цей митар. Так молився фарисей. Що я кажу? Ні, не молився – зневажав Бога і людей і святе місце, на котрому стояв. 

Я не такий, як цей митар. А тим часом біля входу стояв чоловік, який своєю покірністю примножував божественну тишу храму, доки в нього не увійшов фарисей. Маленький і нікчемний, як мураха перед велетнем, стояв митар перед Господом. Він був одним з тих, кого фарисеї зневажали, як грішників, і хто разом з іншим народом кланявся на вулиці лицемірним обранцям. Він сором’язливо забився в дальній кут храму, пригнічений почуттям власної гріховності, і трепет від присутності Божої вливав у його душу жах і сором; покаяння, найщиріше покаяння пронизувало всю його істоту. Єдине, що він міг дозволити собі у цю мить, були слова, котрі він вимовляв, низько опустивши голову і б’ючи себе в груди: Боже! Милостивий будь мені, грішному!

Ось бліда копія цієї безподобної євангельскої картини. Ось притча, у якій Христос коротко, але чудово і вичерпно змалював два типии людей, що населяють світ, котрими рябить не лише єврейське, але й будь-яке людське суспільство. Це лише один миттєвий епізод життя обох, момент, коли вони поза буденною суєтою і житейськими турботами лицеем до лиця стоять перед Богом. По один бік стоїть величний і могутній, один з тих, хто названі сліпими вождями сліпих; котрі люблять перші місця на банкетах і головування в синагогах котрі ніби втілюють мудрість і силу, до котрих проста людина не сміє наблизитися, бо вони наче жалять пекельним вогнем; котрі звуться пастирями отари Божої, котрі бачать пилинку в чужому оці, а колоди у власному не помічають; гроби розмальовані, красиві і блискучі зовні, а всередені сповнені нечистоти; лицеміри, що перетворюють стадо Боже у стадо безсловесних, синів світла – у жалюгідних рабів, дім Божий – в розбійничу печеру. З іншого боку – убогії духом і убогії в лицемірстві. Народ Божий, гнаний і гноблений, котрий вмеє тільки слухати і вірити, довір’я котрого так легко обманути котрий так легко спокусити, пограбувати, поневолити; котрий іде у цьому світі тернистим шляхом, щоб проторувати дорогу начальникам і всипати шлях їх трояндами; котрий без зброї бореться з озброєними, без знань і мудрості – з тими, хто ними володіє; життя котрого позбавлене насолод і котрий знаходить єдину насолоду життя у надії на Бога. 

Одні вчителі – інші учні. Одні господарі – інші раби. Одні дурисвіти – другі ошукані. Один фарисей – другий митар. 

* * *

Обидва сотворили молитву і вийшли з храму. Митар – потішений молитвою і зміцнений надією, з легким серцем і світлим лицем, на котрому ніби світилися слова Христові: таких є Царство Небесне. Фарисей – з тією ж мірою гордості і пихатості по відношенню до Бога і людей, з тим же відчуттям презирства до всіх, з нахмуреним чолом, на котрому можна було написати: «Громадянин пекла»!

У цій притчі Христос обійняв увесь світ. Нема на землі людини, котра б не впізнала себе в одному з них. Хіба ми не зустрічаємо щодня і одних і других? У суді, в дорозі, в селах, в містах, на вулицях, в церкві – всюди тільки вони. Разом народжуються і разом помирають. Одним повітрям дихають, одним сонцем зігріваються, завжди разом, всюди разом  - і все-таки нарізно, бо одні митарі, а інші фарисеї. 

Фарисеїв мені відомо більше, ніж митарів. І, дивлячись на них, бачу, що й сьогодні вони зовсім не відрізняються від свого євангельського попередника, котрого зобразив Ісус Христос. І сьогодні вони тією ж справою зайняті. Ті, перші, засудили і розіп’яли Христа; сучасні фарисеї роблять те ж саме: готують голгофу невинності. Під маскою покірності і скромності вони сьогодні приховують безодню особистих амбіцій і марнославних прагнень. Вони і сьогодні своїм лукавством спокушують легковірний світ, своїми отруйними посмішками спокушають нерозумних І сьогодні брехливою похвальбою вони виливають у повітря отруту, способом свого існування ламають гармонію світу. Вони спритні захисники неправди, видатні адвокати темряви, послідовні спадкоємці Анни і Кайяфи. 

Ви легко впізнаєте їх. Вам не доведеться їх шукати: вони насильно нав’язуються вам, самі лізуть на очі. Куди не повернетеся, їх побачите; вони виростають, наче бур’ян; встають навшпиньки, тільки б їх помітили, верещать, тільки б їх почули. Тільки б не залишитися в тіні – ось девіз їх життя. Вони нав’язують вам свою дружбу, тиснуть вам руку, ласкаво заглядають вам в очі, час від часу разом з собою вони хвалять і вас. Але дружба їх гірка, а ворожнеча страшна; любов їх – завіса для злого і отруйного серця, а ненависть не знає меж. 

Якщо б таких людей не було на світі, то й у Христа не було б необхідності приходити на землю. Якби не було їх, нащадків едемського змія, лукавство і отруйну заздрість котрого вони впустили в свою кров, не пролилась би на землі і Божественна Кров. 

Але, щоб задушити фарисейство, щоб вичистити з людського серця цю отруту, щоб показати приклад істинної дружби, щоб з фарисеїв зробити митарів, прийшов у світ Господь Ісус Христос. Митарі – сини світла, котрі шукають волі Божої більше, ніж людської, котрі не чекають похвали від людей, бо знають: що високе у людей, те мерзота перед Богом (Лк. 16,15). Ці люди тільки у храмі перед лицем Божим – мурахи, а серед людей вони велетні, об яких розбивається фарисейська лють. Це світочі людей, першопрохідці людського щастя, хоча люди інколи навіть не помічають їх і не віддають їм шани! Вони не чекають подяки від світу, бо знають, що світ одними і тими ж вустами хвалить і добро, і зло, і фарисеїв, і митарів. 

Кажу вам, що цей більше виправданий, ніж той, - цими словами закінчив Ісус Свою притчу. Фарисей хвалився перед Богом достоїнствами, яких не мав, тому вийшов з храму похмурим, бо знав, що він не знайшов похвали у Бога.

І він знову зодягнувся в одяг лицемірства, щоб хоч так полестити своєму марнославству перед людьми. Митар же, котрий сповідав перед Богом одні лише свої немочі, отримав виправдання, тому нині він іде по життю, не турбуючись про те, що скажуть про нього чи подумають: він виправданий Богом і суд людський не має для нього значення. 

Митар іде вільно, бо впевнений, що з ним поміч Божа. Він знає свої слабкості, але знає і чесноту. Йому добре відомо незнання людське і всезнання Боже, тому він перед людьми не підноситься, не маючи сказати Богові нічого, що невідоме Йому. Тому вся молитва митаря зводиться до слів: Боже! Милостивий будь мені, грішному. Він розуміє, що стоїть перед Творцем, Котрий знає його краще, ніж він сам себе. Усвідомлюючи велич Божу і свою неміч перед Ним, вслід за апостолом Павлом він повторює стократ: Якщо слід мені хвалитися, то буду хвалитися неміччю моєю.