Надихнімось цією притчею притч

Проповідь  о. Івана Гошовського у неділю про блудного сина

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні ми слухали у Євангельському зачалі одну з найвідоміших притч Євангелія – притчу про блудного сина, яка надихнула багатьох митців на творчість. Є опера «Блудний син», є балет Прокофьєва «Блудний син», є картина «Блудний син». Цей образ надихав багатьох письменників, митців. Багато релігієзнавців називають цю притчу «притчею притч» за глибину, за складність композиції, за багатство образів. І ми, знову і знову читаючи, надихаємось цією притчею. Вираз «повернення блудного сина» уже став фразеологізмом у нашій мові. 

Це історія молодого юнака, який взяв свій спадок і вирушив в далекий край чужинців, де розтратив свій спадок, в оточенні блудниць, в розпусті. І, певно, якщо запитати, чим він згрішив - згрішив таким способом життя, розпусним, марнотратним. Але за єврейськими приписами того часу він не тільки у цьому був винний. Він був винний ще й у тому, що попросив свій спадок ще у живого батька, тим самим не віддаючи йому шану. Він був винен у тому, що свій спадок розтранжирив серед чужинців, продав його чужинцям, що за нормами тих часів вважалося великою провиною. І часто така провина каралася вигнанням з громади. Він був винний в тому, що він не віддав шани своєму батькові і своїй матері, за що також була велика кара, яка описана у Второзаконні.

І ось, опинившись серед чужинців, людей іншої віри, а ми це знаємо з того,  що він закінчив своє життя там свинопасом. А свиней мали люди, як правило, не іудейського походження. І ставши тим  свинопасом, нарешті усвідомив, що це і є той кінець, логічний кінець, за ті справи, які він вчинив, за ті гріхи, які він вчинив, і настав час для покаяння. Він повертається до свого батька. Батько його прощає. Всі ми знаємо цю історію. Але для людей того часу це був неочікуваний фінал. Було багато схожих притч в той час. І навіть зараз ми знаходимо серед ригористичних притч одну подібну до цієї, де також син іде на чужину, де він також витрачає свій скарб серед чужинців, але батько його не прощає. В покарання за те, що він не шанував батька і матері, за те, що він не шанував свого віросповідання. 

І тому це прощення, це милосердя було свого роду революцією, це було свідчення нової ери. Ери Нового Заповіту. Ери милосердя. 

Батько бере свого сина блудного, садить за стіл з собою, що означає, що він визнає його як собі рівного, не як наймита, не як раба, а як свого сина, котрий загубився і знайшовся. Він ставиться до свого сина як до самого себе. Як до члена своєї родини. Як до члена своєї плоті, який зник і нарешті з’явився. Яке глибоке відчуття милосердя і доброти. 

Ми часто трактуємо добро і милосердя різними словами. Маємо свої уявлення про ці категорії. Ми кажемо, що добро має бути безкорисним, воно має бути щирим. Воно має бути сліпим, тобто, ми маємо проявляти милосердя і до людей, яких ми знаємо, і до людей, яких не знаємо, людей, які роблять нам шкоду, людей, які нас забувають – ми також усім маємо робити добро. Але так рідко ми пам’ятаємо про те, що милосердя і добро також мають бути мудрими. Добро має керуватися мудрістю. Цей батько проявив не тільки милосердя, не тільки дав прощення своєму синові. Він також не забув і про свого іншого сина. Який всі ці роки був разом з ним. Який працював, виконував усі заповіді. Що було б, якби він не приділив йому уваги і не пояснив, що відбувається? Напевне, ця історія закінчилась би так, як історія Йосипа і його братів, де його брати спокусилися, пустили гріх в своє серце і згрішили проти свого брата. Тому наше милосердя має керуватися мудрістю, воно має бути розумним, щоб наше милосердя, щоб той добрий акт, який ми щиро чинимо, дав добро, а не став спокусою для наших близьких. Так само, як і це прощення не стало спокусою для іншого сина цього чоловіка. 

Що б було далі, якби цей чоловік відкинув його коментарі і сказав: «сиди тихо», або «це не твоя справа»? В його серці з’явився сумнів, заздрість, злість. І він би так само вчинив цей гріх – гріх ненависті. Але батько мудро повівся з одним сином і милосердно повівся з другим сином. 

Саме з батька у цій притчі ми маємо брати приклад. Тому що завжди, коли людина приходить до нас з покаянням, просить прощення, завжди це прощення дається нелегко. Завжди є пам’ять, яка нагадує нам про образу. Завжди є гордість, яка нам шепоче, що прощення – це прояв слабкості. Але нам не треба цього слухати, а дослухатися до голосу мудрості, який каже нам, що треба пробачити. Але не треба забувати і про тих людей, які поряд з нами, щоб це милосердя, це прощення не було імпульсивним вибухом емоцій і почуттів, щоб було усвідомленим. 

Що б було, як би розвивалася ця притча, якби цей батько не простив свого сина? Якби він неуважно поставився до свого іншого сина, який був з ним? Певно, ця притча нагадувала б це життя. Життя, в якому щире покаяння виглядає як чудо. Життя, у якому наша турбота про близьких так само часто залишається без уваги. Життя, у якому багато дітей, таких, як цей блудний син, залишаються без прощення, без розуміння наших переступів, наших помилок.

Тому ми маємо надихнутися цією притчею. Маємо взяти приклад з цього батька. З його мудрості і милосердя, яке продиктоване цією мудрістю. Взяти приклад з цього сина, який через свої труднощі, але дійшов до покаяння. Щоб ми дійшли до покаяння і розуміння своїх помилок не тоді вже, коли стали свинопасами, не тоді, коли вже пізно, а тоді, коли ще долають сумніви, чи правильний цей вчинок. Ще коли ми думаємо, чи правильно ми чинимо, чи, можливо, впадемо у гріх. І щоб наше життя було схожим на цю притчу, де всі єднаються за тим столом, в єдності, в смиренні з любов’ю один до одного. Без пам’яті про переступи один одного, коли ці переступи були виправлені каяттям. З увагою до наших близьких, які її потребують. А дуже часто ми так забуваємо виявити цю увагу, виявити вдячність. Тому що цією увагою, цією вдячністю, цією любов’ю і з’єднується наша родина, наша спільнота, наша Церква. 

Слава Ісусу Христу!