Неділя дев’ята після П’ятидесятниці. Євангеліє про Сильнішого від природи

Неділя дев’ята після П’ятидесятниці. Євангеліє про Сильнішого від природи

Мт., 59 зач., 14:22-34

Переможець є Бог наш, і всі благі та інші перемоги від початку і до кінця віку належать Йому.

Він перемагає безлад у всесвіті і встановлює порядок.

Він перемагає викликаний грішниками безлад серед людей і відновлює порядок. І коли гірші з людей піднімаються на перші місця, а кращі опускаються на останні, Він перевертає безлад цей, і перші стають останніми, а останні – першими.

Він перемагає змови та інтриги злих духів проти роду людського і розганяє їх, як вітер розганяє гидкий сморід. 

Він перемагає всяке зубожіння: там, де мало, Він примножує, а там, де взагалі нічого нема, творить достаток.

Він перемагає хвороби і страждання; скаже лише слово – і хвороби і страждання зникають: сліпі бачать, глухі чують, німі говорять, паралізовані встають і ходять, прокажені очищуються. 

Він перемагає смерть, і коли Він наказує, смерть відпускає із своїх щелеп жертви свої. 

Він царює над безкрайнім Царством Сил Небесних, ангелів і святих; над Царством Небесним, у порівнянні з яким царство світу цього тісне і темне, як материнське лоно для немовлятка.

Він наказує елементам і тваринам світу цього, і ніщо не може противитися Його наказу, не прирікаючи себе при цьому на вічну погибель.

День за днем, перемога за перемогою. Історія світу цього є ряд Божих перемог, вияв Божої сили і непереможності. Він лагідний, як агнець, але стрясає небеса і землю. І коли Він дає Себе принизити, то цим робить очевидною велич Свою; і коли Він дає Себе заплювати, то цим робить очевидною нечистоту всього, що не є  Він; і коли Він дає Себе заколоти, то цим робить очевидним життя Своє. 

Наче на блідій картині, показує нам Бог Своє світло через сонце; Свою силу – через незліченні вогняні тіла всесвіту; Свою премудрість – через влаштування речей та  істот у всьому всесвіті; Свою красу – через красу тварин; Свою милість – через турботливе піклування про все, створене Ним; Своє життя -  через усе живе. Але все це є лише миттєвим і блідим відображенням Його властивостей; все це – лише вогненні слова, написані у густому диму. Все ж ці властивості Бога Живого у найвеличнішому блиску, в якому тільки вони могли бути явлені у цьому світі, явлені були в Людині. Не в кожній людині, і не в сотвореній людині взагалі, але в Людині несотворенній, Господі нашому Ісусі Христі. Все, поєднавшись, засяяло і явилось у Ньому тілесно: і світло, і сила, і премудрість, і краса, і милість, і життя. 

Що означає світло, як не перемогу над темрявою? І що означає сила, як не перемогу над слабкістю? І що є мудрість, як не перемога над безглуздям і безумством? І що є краса, як не перемога над неподобством і потворністю? І чи не означає милість перемоги над  люттю, ненавистю і заздрістю? І життя – хіба не Божественна перемога над смертю?

Як думаєте ви, що йдете за Христом і в ім’я Його хрестилися? Чи не здобув Христос перемог, яких не здобував ніхто і ніколи від створення світу? Чи не відчуваєте ви щоденно, що йдете за найвеличнішим Переможцем усіх часів і народів? І що ви називаєтесь іменем Того, Хто все може і все знає; Хто Своєю красою прикрашає всі творіння, і Своєю милістю милує їх, і Своїм життям їх живить? Якщо ви цього не відчуваєте, мало вам користі у тому, що ви йдете за Христом та іменуєте себе Його іменем. Тільки через Господа нашого Ісуса Христа ви можете без сумніву і коливань вірити в повну переможну силу Бога Живого над усілякою твариною, над усілякою стихією і над усіляким злом у світі. Тільки Господь наш Ісус Христос може дати вам сміливість жити – і сміливість пройти через смерть. Тільки Він може запалити вас любов’ю до  всякого добра. Бо Він є жива і втілена перемога Божа над світом. Кріпіться: Я переміг світ (Ін.16:33), - сказав Христос Своїм учням, а через них – і всім нам. Будемо кріпитися: наш Господь і Спаситель Ісус Христос переміг світ. Євангеліє є книгою Його перемог, свідоцтвом Його всемогутності. Історія Церкви до сьогодні – і до кінця віку – є ще більш розлогою книгою Його перемог. Хто засумнівається, загубить плоди цих Його перемог. Тому без усякого сумніву приступімо і до тлумачення сьогоднішнього Євангельського читання, яке описує одну з великих перемог Христових над фізичною природою. 

І відразу наказав Ісус учням Своїм увійти в човна і вирушити раніше від Нього на другий бік, поки Він відпустить народ. Це було після преславного чуда помноження хлібів, коли Господь п’ятьма хлібами і двома рибами нагодував п’ять тисяч чоловік, не рахуючи жінок і дітей, а після їжі набрали позосталих шматків дванадцять кошів повних. Тепер Господь передбачає і приготовляє нове преславне чудо, про котре учні Його навіть не підозрюють. Перше приготування полягає в тому, що Він наказав учням Своїх без Нього увійти в човна і вирушити на другий берег. Друге – у тому, що Він відпускає народ. А третє – в тому, що Господь піднімається ще вище на гору і молиться наодинці. І, відпустивши народ, Він зійшов на гору помолитися наодинці; і увечері залишався там один. Двічі вживається слово один, щоб сильніше підкреслити усамітнення, котрого Господь навмисне шукав і котре здобув, відпустивши народ. Гора, самотність, темрява. Такі умови, в яких людині легше за все відчути близькість Духа Божого; такі умови найсолодшої молитви. Все, що робив Господь наш Ісус Христос, робив Він нам на науку і на спасіння. Бо Він прийшов на землю, щоб учити нас не тільки словами, але й ділами, і подіями, і кожним Своїм жестом і рухом. Він сходить на гору, бо на горі – найглибша тиша; Він залишається один, бо усамітнення означає віддалення від світу цього; Він молиться у темряві нічній, бо нічна темрява є завісою для очей, котрі найбільше заважають розуму і розмірковуванню, перескакуючи з предмета на предмет. Ця молитва Христова на горі має і своє сокровенне внутрішнє значення. Відпустити народ, зійти на гору, залишитися на самоті і в темряві – що все це значить? Відпустити народ – означає відкласти вбік всі уявлення про світ і всі спогади, що хвилюють нас і до нього прив’язують, і, звільнившись від світу, піднести свій розум в молитві до Бога. Що означає зійти на гору? Означає мати розум, серце і душу піднесені до Господа, близько до Бога, в присутності Божій. Той, кого світ притягує до себе інтересами численними, як люди у натовпі, не може в той же час підноситися вгору, туди, де людина залишається наодинці зі своїм Творцем. Що означає самотність? Означає душу оголену, душу таку, якою вона є. Віддалившись від світу, людина відчуває страшну самотність. Люди, котрих розчарованість у світі привела до цієї страшної самотності, зазвичай закінчують життя самогубством, якщо не зуміють піднятися на ту висоту, де людина знаходить Бога.  Що означає темрява? Означає повну відсутність якого б то не було світла світу цього. Для усамітненого молитвеника весь цей світ занурюється у непроглядну темряву, в якій для нього поступово розгоряється зірка світла Небесного, що від Бога сходить, і освітлює новий світ, нескінченно кращий і нескінченно світлосяйніший, ніж цей. Отже, це є чотири ступені молитви і їх внутрішній зміст. В цій події, що відбулася з Христом, вони представлені образно як розпуск народу, сходження на гору, самотність і темрява. 

Але ця усамітнена молитва Господа нашого Ісуса Христа ще повчальніша для нас, якщо взяти до уваги, що відбулося до неї і що повинно було відбутися після. Перед цією молитвою Господь сотворив нечуване чудо помноження хлібів, а після неї пішов по морських хвилях, ніби по суші, до самої середини моря. Хоча обидва чуда Він здійснив Своєю власною Божественною силою, яку мав до створення світу і яка не відлучалася від Нього і тоді, коли Він перебував у часі і у плоті, - все ж Він молився і в храмі з народом, і один у місці пустельному. Важко кому-небудь з нас увійти в таємничі особисті спонукання цих молитов Господа нашого Ісуса Христа. Звісно, цими молитвами Єдинородний Син Предвічного Отця і на землі продовжував і свідчив незмінну єдність Свою з Отцем Своїм і Духом Святим. Але, крім того, цілком ясний урок, котрий Господь дав нам прикладом Своєї молитви. Молитві має передувати добре діло, бо тоді молитва допомагає. Спочатку ми повинні засвідчити свою віру добрим ділом, а вже потім сповідувати її словами. Далі, молитва приносить користь тільки тоді, коли ми збираємося сотворити добре діло і просимо Бога про допомогу. Молитва ж, що містить прохання про Божу допомогу у злому ділі, не лише даремна, але й богохульна. Творити зло і молитися – все одно, що сіяти вовчаки і вимагати від Бога, щоб виросла пшениця. 

Перед початком всякого діла благого ми повинні звернутися до Бога в молитві, просячи у Нього благодаті, допомоги і сприяння, щоб діло, яке очікує нас, було виконане достойно і сумлінно. По завершенні ж усякого діла благого ми повинні стати на молитву і подякувати Богові за те, що Він удостоїв і сподобив нас це діло звершити. Одним словом, все добре, що ми маємо, чи створили, чи пережили і побачили, чи почули і прочитали, - все, все без винятку повинно цілковито приписуватись Богові, а не собі, не своїм силам, не своєму розуму чи праведності. Бо ми перед Господом ніщо. І якщо Господь наш Ісус Христос після таких найбільших чудес являє лагідність, смиренність і покору перед Отцем і Святим Духом, будучи рівним Їм у вічності і єстві, як же нам не являти лагідності, смирення і покірності до свого Творця, Котрий сотворив нас з нічого і без допомоги Котрого ми не можемо жодної хвилини проіснувати, а тим більше зробити що-небудь благе?

А човен був уже на середині моря, і його било хвилями, тому що вітер був зустрічний. У четверту ж нічної сторожі пішов до них Ісус, йдучи по морю. Коли учні увечері спускали човна на воду, море було спокійним, однак потім подув зустрічний вітер, піднялись величезні хвилі, які часто бувають на тому морі, човна гойдало з боку в бік, і учні були у великій біді і великому страху. Господь наш Ісус Христос все це передбачив, але Він навмисне хотів піддати Своїх учнів небезпеці, щоб вони відчули без Нього своє цілковите безсилля, і віра їх у Нього утвердилась. Щоб вони згадали про ту попередню морську бурю, коли Він був з ними в човні і вони, налякані, розбудили Його криком: Господи! Спаси нас, гинемо (Мт.8:24-25), згадали і побажали, щоб Він і тепер був з ними. Щоб вони заздалегідь відчули і пізнали істинність Його святих слів, які Він скаже їм тільки під час розлуки: без Мене не можете робити нічого (Ін.15:5). Під час тої, попередньої, морської бурі учні зазнали меншої спокуси, а віра їх – легшого випробування. Бо тоді Він був з ними в одному човні, тільки спав. Тепер же, під час тієї другої бурі, їм було послано набагато сильнішу спокусу, і набагато серйозніше випробовувалась їх віра. Бо Він був відсутній, Він був далеко від них, на горі в пустельному місці. Як докричатися до Нього? Як розповісти Йому про свою біду? Хто передасть Йому: Господи! Спаси нас, гинемо? Нікому. Учні у той момент вважали себе приреченими на загибель. Ніби може загинути той, хто ходить у законі Господньому! О, яке дивне повчання праведникові: не впадай у відчай на шляху, яким тобою керує Господь; віруй, що Той, Хто Послав тебе піклується про тебе і знає про біди твої, але не відразу поспішає на допомогу, щоб випробувати твою віру, ніби золото вогнем.

Коли учні впали у відчай і вже дійшли до його останнього ступеня, раптово їм явився Христос, ідучи по хвилях. Це відбулося у четверту ж сторожі ночі, тобто, перед самим світанком. Бо іудеї, як і панівні над ними римляни, розділяли ніч на чотири сторожі. Кожна з сторож тривала три години. Господь явився учням у четверту сторожу ночі, що означає – у четверту або останню чверть перед світанком.

І учні, побачивши Його, як ішов по морю, затривожились і говорили: це привид; і від страху закричали. Чи вже розвиднілося, чи ніч була місячна, чи ж Господь засяяв у темряві світлом Фаворським – цього ми знати не можемо. Головне, що Він став видимий учнями. Побачивши Його на хвилях морських, учні сповнилися страхом неописаним. Страх цей був сильнішим від страху бурі і очікуваної погибелі. Вони не знали про цю силу свого Господа, про таку Його владу над природою. Раніше Він їм цього не відкривав. Вони лише бачили, як Він наказував морю і вітрам, але не знали, що Він може йти по воді, як по суші. Звісно, вони могли і повинні були зрозуміти це з того, попереднього чуда. Бо Той, Хто може заборонити морю хвилюватися, а вітру – дути, безсумнівно може й ходити по воді, як по суші. Але учні не були ще духовно зрілими; вони ще були маловірними. Христос же й сотворив це нове чудо, щоб зміцнити в них віру. Це привид, - подумали і закричали учні, охоплені великим страхом. Це якийсь привид. Чи, можливо, сам сатана, що прийняв вигляд  їх Учителя. Адже їх Учитель бореться з сатаною і його слугами у світі цьому! Вони це знали; вони це бачили. І тепер вони могли подумати, ніби сатана знайшов слушний час їх умертвити, підловивши їх, друзів Христових, одних і у великій небезпеці. Чого тільки не спадало їм на думку! Звісно, спадало все те, що й сьогодні в небезпеках, які трапляються на шляхах Божих, спало б на думку маловірним. 

Але так Бог чинить з усіма, кого Він любить. Бо Господь, кого любить, того карає; б’є ж усякого сина, котрого приймає (Євр.12:6). І в кінці усіх страждань Він посилає страждання найбільші, як тлумачить богомудрий Златоуст. Бо й Сам Христос на землі постійно страждав і в самому кінці, перед самою перемогою, Він перетерпів найбільше страждання, розіп’ятий на Хресті і похований під землею. Але це найбільше страждання тривало не довго, після чого настав світанок і воскресіння принесло остаточну перемогу. Таким же чином пізніше терпіли муки і багато мучеників за віру Христову: спершу муки менші, далі все більші і більші, доки перед самою смертю вони не зазнали найважчих мук і найбільшої спокуси. 

Ось лише один приклад з тисячі: святу великомученицю Марину терзали язичники безжально і жахливо, піддаючи все більшим і більшим мукам. Нарешті, її, оголену, повісили на дереві і почали стругати її тіло залізними тризубцями. Рани були страшні, кров текла і тіло відпадало шматками, так що було видно голі кістки. Хіба це не найбільше страждання? Ні, є ще більше, і воно очікувало угодницю Божу. Увечері її, зранену, кинули в темницю. Там, у нічній темряві, явилось їй намарене страховисько: злий дух у вигляді величезного і гидкого яскравого змія, який спершу обійшов довкола святої дівиці Марини, а тоді оповив її і схопив її голову своєю смердючою пащею. Але це тривало не довго – бо Господь ніколи не допускає Своїм вірним страждання більші, ніж вони можуть понести. Як тільки Марина, спрямувавши весь свій розум до Бога, осінила себе хресним знаменням, змій відразу зник; над Мариною відкрилася покрівля темниці і вона побачила Хрест, сяючий невимовним світлом, а над Хрестом голубку і почула слова: «Радуйся, Марино, розумна голубко Христова, що перемогла злого ворога!»

Подібне трапилося і з учнями Христовими. Після жахливого страху, викликаного бурею морською, охопив їх від вигляду позірного привида страх ще жахливіший.

Але це був не привид, а найсолодша і спасительна дійсність. Це був не  сон, але яв, не хто-небудь інший у вигляді Христовому, але Сам Господь наш Ісус Христос.

Але Ісус відразу заговорив до них і сказав: бадьоріться; це Я, не бійтеся. Чи бачите ви, що Господь не довго піддає людей Своїх найважчій спокусі? Він знав їх страх, жахливий страх при спогляданні позірного привида, і тому Він поспішив спасти їх від страху цього: відразу Він сказав їм: бадьоріться. Відразу! Бачите, як Він підбадьорює їх, повертаючи їм, так би мовити, дихання життя, котре вони ледь не втратили через страх: бадьоріться…. Не бійтесь, - Він двічі повторює майже одні й ті ж слова підбадьорення. О найсолодший голос! О животворчі слова! Від цього голосу біси втікали, хвороби зникали, мертві воскресали. Та що говорити?! Голос цей звелів бути небу і землі, сонцю і зіркам, ангелам і людям. Голос цей є джерелом усякого блага, джерелом життя, джерелом здоров’я, премудрості і радості. Бадьоріться; це Я, не бійтесь. Не кожен може почути ці слова, але чують їх праведники, що страждають за Господа. Не кожен і не у кожному стражданні чує Христа. Бо як почути Господа тому,  хто страждає через свої гріхи і неправди? Почує Його лише той, хто страждає за віру в Нього. Адже учні страждали за віру у Христа – страждали для того, щоб віра в них утвердилась.

Петро сказав Йому у відповідь: Господи! Якщо це Ти, накажи мені прийти до Тебе по воді. Ці слова показують як радість Петра, так і його сумнів. Господи! – торжествує обрадуване серце; якщо це Ти, - говорить сумнів. Пізніше, утвердившись у вірі, Петро так не говорив. Коли Воскреслий Господь явився на березі того самого Генісаретського моря, Петро, почувши від Іоана слова: це Господь, - підперезався одягом, - бо він був нагий, - і кинувся в море (Ін.21:7). Тоді він не засумнівався, що це Господь, і не побоявся кинутися в море. Але тут він ще не оперився духовно, був ще маловірним, чому й сказав: якщо це Ти, накажи мені прийти до Тебе по воді. 

Він (Ісус) же сказав: іди. І, вийшовши з човна, Петро пішов по воді, щоб підійти до Ісуса. Поки Петро мав віру, він йшов по воді, але як тільки його охопив сумнів, він почав тонути. Бо сумнів породжує страх. В глибинному сенсі вийти з човна і піти по воді, щоб підійти до Господа нашого Ісуса Христа, означає відділитися своєю душею від тіла, від турбот тілесних і від любові тілесної і вирушити небезпечним шляхом, що веде до світу духовного, до Спасителя. Такі миті бувають і у звичайних віруючих, у маловірних, у кого радість Господа змішана з сумнівом. Часто у них виникає бажання відділитися від свого тілесного втілення і піти до Христа, Царя світу духовного; але, швидко відчувши, що тонуть, вони повертаються до свого тіла, наче у човен на хвилях. Тільки великі мужі бажань духовних, найбільші подвижники роду людського після довгих вправлянь у постійності віри могли вийти із свого тілесного човна і піти по бурхливому морю духовному назустріч Царю Христу. І тільки вони до кінця відчули і страх цієї розлуки з човном, і жах, який наводять буря і вітри, і невисловлювану радість зустрічі з Христом. Це відділення духу від човна тіла відчув у земному житті Апостол Павло – і багато інших святих після нього. Яка радість і насолода очікували великого Апостола в кінці небезпечного шляху, показує його радісний вигук: Таким чоловіком можу хвалитися (2Кор.12:3-5).

Та подивімось, що трапилося з Петром, в той час ще маловірним! Але, побачивши сильний вітер, злякався і став тонути, закричав: Господи! Спаси мене. Чому, не злякавшись моря, він злякався вітру? Тому що був наче мале дитя, яке робить перші кроки. Ступило дитя кілька разів, але тут хтось засміявся, і воно впало на землю! Так трапляється і в нашому духовному польоті: дрібниці нам перешкоджають, зупиняють і повертають назад.

Ісус відразу простяг руку, підтримав його і каже йому: маловірний? Чого ти засумнівався? Хіба і ми тисячі разів не потопали в небезпечних хвилях житейського моря, доки якась невидима рука не простягалася до нас, не підтримувала нас і не спасала від небезпеки? Хто з вас не зумів би розповісти хоч по кілька випадків, коли невидима рука несподівано допомагала йому в біді? Всі ви це знаєте, всі ви такі історії розповідаєте і повторюєте, та навіть і визнаєте існування невидимої руки, що порятувала вас. Але, на жаль, мало серед вас тих, хто хоча б через посередництво своєї совісті почув докір невидимих вуст: маловірний! Чого ти засумнівався? Чого ти засумнівався, друже, у тому, що Божа рука поблизу є? Чого ти не прославив Бога у хвилину найбільшої небезпеки? Хіба засумнівався Авраам, привівши свого єдиного сина до жертовника на заклання? Чи не спас Бог його тоді? Хіба, прославивши Бога у грудях китових, не був спасенний Йона: Як у мені омлівала душа моя, Господа я спогадав, і молитва моя ця до Тебе долинула, до храму святого Твого! (Йона 2:8). Хіба три підлітки у вогняній печері Вавилонській, не засумнівавшись, не спаслись вірою? І прозірливий Даниїл у рові левиному? І блаженний Іов у виразках на гноїщі? І тисячі, і тисячі інших, кого гонителі піддали найбільшим мукам за віру Христову, - хіба вони засумнівались? Чого ж ти засумнівався? Але Господь багато разів подавав тобі неждане спасіння невидимою рукою Своєю, навіть коли ти не надіявся на Нього. І тому хоча б тепер згадай про благодіяння Божі, і покайся у своєму маловір’ї, і укріпись у вірі, і з цього дня у всякій небезпеці прославляй і призивай ім’я Господнє – і спасешся. Прослав Бога серед небезпек, а не тоді, коли вони вже минули. Але не впадай у відчай і у тому випадку, якщо ти проявив маловір’я. І Петро був маловірним, однак з часом утвердився у вірі і став у істині міцним, як камінь. І Хома був маловірним, але Господь примножив у ньому віру. І багато найбільших святих були спочатку маловірними, а тоді стали постійними і твердими у вірі Христовій. Послухай, що говорить блаженний Давид: На Бога надію кладу й не боюсь, що людина учинить мені? На мені зостаються, о Боже, присяги Тобі, та для Тебе я виповню жертви хвали… Як Ти спас мою душу від смерти, то хіба ж не спасеш моїх ніг від падіння, щоб у світлі життя я ходив перед Богом? (Пс.55:12-14). Так говорить істинно віруючий, що на прикладі власного життя пізнав, що у нього й волосся на голові все Богом полічене і що жодна з малих птахів – а тим більше людина – не впаде на землю без волі Божої. 

І коли увійшли вони в човна, вітер стих. Як тільки Христос увійшов в човна, вітер перестав дути. Не сам по собі вітер ущух, але за велінням Господа нашого Ісуса Христа. Бо хоча тут не говориться прямо, як при описі тої першої знаменитої бурі, що Христос заборонив вітрам і морю (Мт.8:26), тим не менше, це зрозуміло й так. Безсумнівно, євангелист Матвій вважає, що вітер ущух якщо не за явним, то за таємним повелінням Христовим. Ясніше це висловлює євангелист Марко, говорячи: І ввійшов він у човен до них, і вітер затих (Мк.6:51). Однак з цих слів не випливає, що Христос голосно заборонив вітру. Вітер заспокоївся самою Його могутністю і думкою. Внутрішній зміст цього входження Христового у човна і приборкання вітру досить ясний. Коли Живий Господь наш Ісус Христос увійде в човна нашого тіла, через Святе Причастя чи через молитву, чи яким-небудь іншим благодатним шляхом, вітри пристрастей в нас затихають, і човен спокійно пливе до свого берега.

Хто був у човні - підійшли, вклонились Йому і сказали: істинно Ти Син Божий. Коли Господь вперше приборкав морську бурю і заборонив вітрам, учні говорили, як і інші звичайні маловірні люди: хто це, що і вітри, і море підкоряються Йому? Але відтоді вони бачили від свого Учителя багато знамень і чули багато повчань, так що віра в них вже достатньо зміцніла. Тепер, при цьому новому могутньому чуді, вони більше не питають: хто це? – але, схиливши перед Ним коліна, визнають: істинно Ти Син Божий. Це перший раз, коли учні визнають Ісуса Сином Божим. Безсумнівно, був серед них і Іуда. Зрозуміло, і він визнав це, однак пізніше через своє сріблолюбство він повністю відрікся від Господа і Учителя свого. Відрікався, правда, і Петро, причому тричі, але відречення Петрове було хвилинним, через страх, і Петро відразу ж і покаявся, гірко плачучи. Глибинний зміст слів цих: Хто був у човні, підійшли, вклонилися Йому і сказали: істинно Ти Син Божий, - вельми повчальний для кожного християнина. А саме: коли Господь одного разу вселиться в нас, все, що у нас є, має Йому поклонитися і визнати ім’я Його: і розум з усіма думками нашими; і серце з усіма почуттями нашими; і душа з усіма бажаннями і прагненнями нашими. Тоді все тіло наше буде світлим і не буде у ньому темряви. Але горе нам, якщо, якось, прийнявши у себе Христа, ми потім виженемо Його яким-небудь гріхом або відречемося від Нього, як Іуда. І буде останнє гірше від першого. Бо коли Христос залишив Іуду – увійшов у нього сатана (Ін.13:27). Не будемо ні на мить забувати, що з Богом жартувати можна ще менше, ніж з вогнем (Євр.12:29). 

І, переправившись, прибули у землю Генісаретську, тобто, досягли міста Капернаума, куди й прямували (див. Ін.6:17). Той, хто був у Галилеї, може уявити, як далеко буря віднесла апостолів Христових. Вифсаїда і Капернаум знаходяться на північному березі моря. І учні, увійшовши в човна під Вифсаїдою, повинні були просто пливти вздовж берега. Тим часом говориться, що човен через бурю опинився на середині моря. Тут, на середині моря, і з’явився на хвилях Господь наш Ісус Христос. Коли буря стихла, човен змушений був пливти звідти до берега, де розташований Капернаум. Судячи зі слів євангелистів Матвія і Марка, можна було б припустити, що човен пройшов шлях цей природнім чином, за допомогою весел і вітрил; із слів же Іоана можна зробити висновок, що Господь непоборною силою Своєю сотворив і те чудо, що човен відразу опинився біля пристані, бо сказано: і відразу човен пристав до берега, куди плили. Ці свідчення євангелистів ніскільки не суперечать одне одному. Бо той, Хто міг ходити по воді і забороняти словом і думкою морю та вітрам, безсумнівно міг, якщо у тому була необхідність, сотворити так, щоб човен миттю опинився у місці призначення. Глибинний зміст цього свідчення Іоанового такий, що, коли Господь наш Ісус Христос вселиться в нас, у цю мить ми почуваємо себе в Царстві Божому, у тихому прихистку, де човна нашого життя не б’ють ніякі бурі і вітри. І якщо після того ми повинні ще ходити по землі, то ми не відчуваємо цього, бо і розумом, і серцем, і душею ми живемо тоді в іншому, кращому світі, там, де царює Христос Переможець. І тоді ми з радістю бачимо в Його перемогах свої, а в своїх – Його.

Лише Він є переможець усякого зла, і лише Він не може бути переможений ніяким злом. Так сховаймося ж і ми під Його могутнім крилом, там, де нема ні бурі, ні вітру, ні привидів, де нема ні хвороби, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне; і де ми знайдемо достаток всіх скарбів неперехідних, які ні міль, ні іржа не нищать; і де ми будемо разом з ангелами і святими славити переможні діла Христові, велич яких ще недосяжна для нас у цьому тлінному світі, при цьому вузькому горизонті. Але там все нам відкриється, і ми зрадіємо, і радості нашій не буде кінця. Господу нашому Ісусу Христу нехай буде честь і слава з Отцем і Святим Духом – Тройці Єдиносущній і Нероздільній, нині і повсякчас, на всі часи і на віки вічні. Амінь.