Українська Православна Церква Київського Патриархату
Сайт релігійної громади Церкви Святого Миколая Запоріжжя

Неділя дев’ятнадцята після П’ятидесятниці. Євангеліє про досконале милосердя

 Неділя дев’ятнадцята після П’ятидесятниці. Євангеліє про досконале милосердя

Проповідь святителя Миколи Сербського

Лк., 26 зач., 6:31-36.

 

Якби люди щодня згадували про милосердя Боже до них, вони й самі були б милосердними одне до одного. 

Ніщо не робить  людину настільки немилосердною, як впевненість, що ніхто не милосердний до неї. Ніхто? А де ж Бог? Чи не винагороджує нас Бог щодня і щоночі Своїм милосердям за немилосердя людей? І хіба при царському дворі для нас не важливіша ласка самого царя, ніж його рабів? Що з того, якщо нас усі раби царські осипають милостями, але цар на нас гнівається? 

Люди стають немилосердними, очікуючи, що інші першими проявлять до них милосердя. Але дивіться, цього ж чекають від них і інші! І у цьому взаємному очікуванні одне від одного милосердя всі люди, більшою чи меншою мірою, стають немилосердними. А милосердя – не очікувальна чеснота, а чеснота, що прагне себе виявити. Бо звідки люди взагалі дізналися б про милосердя, якби Бог першим не проявив Свого милосердя? Милосердя Боже викликало милосердя у людей; і якби Бог першим не показав Свого милосердя, світ не знав би навіть самого слова милосердя. 

Для того, хто усвідомлює милосердя як чесноту активну, а не очікувальну, і так починає її виконувати, і небо, і земля незабаром забарвляться в інший колір. Бо людина ця швидко пізнає і Боже, і людське милосердя. Милосердя є ударом, що неминуче висікає  іскру. І хто завдає цього удару, і хто приймає його – обидва відчувають присутність Божу. У цю мить милуюча рука Божа відчувається на обох серцях. Тому й сказав Господь: Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть. 

Милосердя більше від жалю, який мудреці в Індії проповідували як найбільшу чесноту. Людина може пожаліти убогого – і пройти повз нього, але людина милосердна пожаліє убогого і допоможе йому. Милосердя ж до убогого не є найважче і найважливіше у законі Христовому – у порівнянні з милосердям до ворога.

Милосердя більше від прощення образ. Бо простити образу – половина шляху до Бога, а сотворити діло милосердя – друга половина цього шляху. 

Чи треба говорити, що милосердя більше від земної справедливості? Якби не було милосердя, то всі люди з цієї земної, законної справедливості загинули б. Закон без милосердя не може навіть підтримувати існуюче, в той час як милосердя створює у світі нове і велике. Милосердя і весь світ цей сотворило. Тому краще людям з дитинства практикуватися у пізнанні солодкості милосердя, ніж у пізнанні терпкості закону. Бо закону можна навчитися завжди, але якщо серце затвердіє, то важко навернутися і стати милосердним. Бо люди милосердні не согрішать і в законі, але ті, хто виконає весь закон можуть бути цілковито позбавлені милосердя і втратити вінець слави, приготовлений Богом для милосердних.

Сьогоднішнє Євангельське читання говорить нам про найвищий ступінь милосердя – про любов до ворогів. Господь наш Ісус Христос дає заповідь – не пораду, але заповідь – любити і ворогів своїх. І ця Його заповідь не побічна і спорадична, як було до Нього в окремих і рідкісних місцях закону, де в цілому ця заповідь – більше у вигляді поради, ніж заповіді – блиснула; але заповідь ця про любов до ворогів виноситься в Євангелії на найвидніше місце.

Сказав Господь: І як хочете, щоб з вами чинили люди, так і ви чиніть з ними. Ці вступні слова у нинішньому Євангелії про любов до ворогів. Насамперед, якщо ви хочете, щоб люди не були вам ворогами, не будьте й ви ворогами людям. Бо, якщо правда те, що у кожної людини у світі цьому є вороги, це означає, що й ви самі є чиїмись ворогами. Як тоді ви можете вимагати, щоб людина, котрій ви ворог, стала вашим другом? Тому спочатку вирвіть корінь ворожнечі з свого серця, і тільки тоді рахуйте, скільки у вас в світі ворогів. Наскільки добре ви вирвете зі свого серця цей поганий корінь і пагони, що постійно проростають з нього, настільки меншу кількість своїх ворогів зможете нарахувати. Отже, якщо ви хочете, щоб люди були вам друзями, ви самі зобов’язані спершу перестати бути їх ворогами, а тоді стати і їх друзями. Якщо ж ви станете людям друзями, то кількість ваших ворогів або значно зменшиться, або їх взагалі не буде. Але не це головне. Головне, що у такому випадку вашим другом стане Бог. Головне для вашого спасіння – не бути нікому ворогом, а не самому не мати жодного ворога. Бо якщо ви людям ворог, то і ви самі, і ваші вороги заважають вашому спасінню; якщо ж ви людям друг, тоді і вороги ваші несвідомо допомагають творити спасіння ваше. О, якби кожна людина думала лише про те, для скількох людей вона є ворогом, замість того, щоб думати, скільки ворогів є у неї самої! За один день похмуре обличчя світу цього засяяло б як сонце.

Заповідь Христова ставитись до людей так, як ми хочемо, щоб вони ставились до нас, така природна і така очевидно блага – дивовижно і соромно, що вона віддавна не стала для людей щоденною звичкою.

Ніхто не бажає, щоб люди робили йому зло – отже, нехай ніхто і не робить людям зла. Кожен бажає, щоб люди робили йому добро – отже, нехай кожен робить людям добро.

Кожен хоче, щоб люди прощали йому гріхи – нехай і він прощає людям гріхи.

Кожен хоче, щоб люди співчували його горю і раділи його радості – нехай і він співчуває горю інших людей і радіє їх радості.

Кожен бажає, щоб люди говорили про нього добрі слова, ставилися до нього з повагою, нагодували б його, якщо він голодний, відвідали, якщо він хворий, захистили, якщо він гнаний,  - нехай же і він так ставиться до людей. 

Це стосується не тільки окремих особистостей, але й груп людей, сусідніх племен, народів і держав. Якби усі класи, народи і держави засвоїли це правило, зникла б лють і боротьба класів, і зникла б взаємна ненависть народів, припинилися б війни між державами. Такі ліки від усіх цих хвороб, і інших ліків нема. 

Далі говорить Господь: І якщо любите тих, хто любить вас, яка вам за це дяка? Бо і грішники люблять тих, хто любить їх. І якщо робите добро тим, хто вам робить добро, яка вам за це дяка? Бо й грішники це роблять. І якщо позичаєте тим, від кого сподіваєтесь отримати назад, яка вам за це дяка? Бо й грішники позичають грішникам, щоб отримати назад стільки ж. Це означає: якщо ви очікуєте, коли вам зроблять добро, щоб потім заплатити за нього добром, то ви не робите нічого доброго. Хіба Бог очікує, щоб люди заслужили сонячне тепло, і тільки після цього наказує сонцю гріти? Чи Він перший проявляє Своє милосердя і Свою любов? Милосердя – чеснота активна, а не очікувальна. Бог ясно показує це із створення світу. З дня на день від створення світу Бог своєю щедрою рукою розсипає багаті дари усім Своїм творінням. Бо, якби Він чекав, доки Його творіння першими Йому що-небудь дадуть, не було б ні світу, ні жодного створіння у світі. Якщо ми любимо тих, хто любить нас, то ми торгівці, які здійснюють обмін. Якщо ми творимо добро тільки своїм добродіям, то ми боржники, що віддають свій борг. А милосердя – не чеснота, яка тільки віддає борги, а чеснота, яка постійно дає в борг. І любов є чеснота, яка постійно дає в борг і не очікує повернення. Якщо ми позичаємо тим, від кого сподіваємося отримати назад, то що ми робимо? Переміщаємо свої гроші з однієї каси в іншу. Бо те, що ми дали в борг, ми вважаємо своєю власністю, так само як і тоді, коли воно було у нас в руках. 

Та безумством було б думати, що наведеними вище словами Господь вчить нас не любити тих, хто любить нас і не робити добро тим, хто нам робить добро. Боже збав! Він цим лише хоче сказати, що це є більш низьким ступенем чесноти, на котру грішники легко піднімаються. Це найменша міра добра, яка робить світ цей бідним, а людей – рабськи обмеженими і черствими. Господь же хоче підняти людей на найвищий ступінь чесноти, з якої видно усе багатство Боже і всі світи Божі, і на якій обмежене і залякане серце раба стає широким і вільним серцем сина і спадкоємця. Любов до тих, хто любить нас, є всього лише першим уроком з безконечного предмету любові; і творіння добра тим, хто творить добро нам, є лише початковою школою у довгому ряду вправляння у доброчинності; і позичання тому, хто нам віддасть, - не зло, але добро, однак це тільки перший і крихітний крок до величного добра, яке дає і не очікує повернення.

Кого Господь тут називає грішниками? По-перше, язичників, котрим таємниця істини і любові Божої не відкрита вповні. Вони грішники, тому що відійшли від першопочаткової істини і любові Божої, і замість Бога зробили своїм законодавцем світ цей, котрий і навчив їх любити лише тих, хто їх любить, і творити добро лише тим, хто творить добро їм. Велика тайна Божої істини і любові тепер знову відкривається через Господа нашого Ісуса Христа – і ще у більшому сяйві, ніж на початку творіння – відкривається вона спочатку через народ іудейський – але не тільки для народу іудейського, а для усіх народів на землі. І оскільки Бог тисячі років через закон і пророків готував іудеїв до розуміння і прийняття найповнішого відкриття таємниці, то Господь і називає інші народи, що загрузли в язичництві, грішниками. Та під грішниками – і ще гіршими, ніж язичники – розуміє Він усіх тих, кому тайна істини і любові відкрита, але хто її не зберіг, повернувшись, як пес на своє блювотиння, на нижчий ступінь добра. Серед таких – багато й багато з нас: на ймення християни, а у ділах – найпримітивніші язичники.

Бо яка нам за те подяка, якщо ми любимо тих, хто любить нас,  і робимо добро своїм благодійникам? Чи не повертаємо ми тим самим взяте нами на своє місце? Воістину, ми отримали нагороду свою! Подяки заслуговує лише те діло, котре хоч скільки-небудь подібне до діла Божої любові. 

Та ви любіть ворогів ваших, і робіть добро, і позичайте, не очікуючи нічого; і буде вам нагорода велика, і будете синами Всевишнього; бо Він добрий і до невдячних та злих. Отже, будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний. Ось найвища висота, на котру Христос хоче підняти людину! Ось вчення, до Нього нечуване! І ось сяйво людської гідності, що й не снилося найбільшим в історії мудрецям! І ось чоловіколюбство Боже, яке усе серце людське розтоплює на одну велику сльозу!

Любіть ворогів ваших. Не сказано: не відповідайте злом на зло, бо цього мало; це є лише терпіння. І не сказано: любіть тих, хто любить вас, бо це очікування любові; але сказано: «Любіть ворогів ваших»; не терпіть їх тільки, і не чекайте, але любіть їх. Любов є чеснота діяльна, активна; чеснота наступальна. 

Але хіба любов до ворогів не є неприродною? Таке заперечення висувається з боку нехристиян. Чи не бачимо ми, що ніде в природі нема прикладів любові до ворогів, а лише до друзів? Так нам заперечують. Що ми можемо на це відповісти? Насамперед те, що наша віра знає про дві природи: про одну, не пошкоджену, не затьмарену і не озлоблену гріхом, котру знав Адам в раю; і про другу, гріхом пошкоджену, затьмарену і озлоблену, котру ми постійно бачимо у цьому світі. В колі першої природи любов до ворогів цілком природня, бо у цій природі любов подібна до повітря, яким всі творіння дихають і живуть. Це і є істинна природа, наче сонячне світло крізь хмари. І вся істинна любов, котра є на землі, приходить з тієї природи. У колі другої, земної природи любов до ворогів могла б через свою рідкісність бути названою неприродною. Та все ж вона не неприродна, але – по відношенню до земної природи – надприродна, чи, краще сказати, понадприродна, бо любов взагалі приходить у цю грішну природу з іншої, початкової, безгрішної і безсмертної природи, вищої від  цієї нашої. 

«Але любов до ворогів настільки рідкісна, що її не можна назвати природною», - заперечують другі. Ну, якщо так, тоді і перли неприродні, і алмаз, та й золото також. Адже й вони рідкісні, та хто назве їх неприродними? Справді, одна лише Церква Христова знає численні приклади цієї любові. Як бувають трави, що ростуть тільки в одному місці на землі, так і ця незвична рослина, ця незвичайна любов росте і процвітає лише в оточенні Церкви Христової. Тому, хто хоче переконатися в існуванні численних екземплярів цієї рослини і в її красі, треба прочитати життя апостолів Христових, святих отців і сповідників віри Христової, поборників і мучеників великої істини і любові Христової. 

«Якщо ця любов і не неможлива, то вона, принаймні, неймовірно важка», - таке третє заперечення. Воістину, вона не легка, особливо для того, хто вчиться цієї любові вдалині, а не поблизу Бога, Котрий тільки і дає їй силу і поживу. Як нам не любити тих, кого любить Бог? Бог любить нас не більше, ніж наших ворогів, особливо якщо ми й самі є ворогами іншим людям. А хто з нас може сказати, що ніхто у світі не називає його своїм ворогом? Якби сонце Боже світилось і дощ випадав тільки для тих, кого ніхто не вважає своїм ворогом, дійсно важко було б сонячному променю впасти на землю і краплі дощу – на земний порох. Яке пугало роблять люди з ворожого ставлення до себе! Гріх заразив людей страхом, і від страху вони бачать ворогів у всіх творіннях, що їх оточують. А Бог безгрішний і безстрашний, і тому Він не підозрює нікого, але усіх любить. Він настільки нас любить, що навіть коли нас без особливої нашої вини оточують вороги, ми повинні вірити, що Він знає про це і допускає це заради нашого блага. Будьмо справедливі і скажімо, що вороги є нашими великими помічниками у духовному вдосконаленні. Якби не ворожнеча з боку людей, багато й багато угодників Божих не стали б Божими друзями. Навіть ворожнеча самого сатани буває корисною тим, хто ревно дбає про святиню Божу і про спасіння своєї душі. Хто був більшим ревнителем святині Божої і хто більше любив Христа, ніж апостол Павло? І все ж цей святий апостол розповідає, що, відкривши йому багато таїн, Бог допустив бісові знаходитися поблизу нього і допікати йому. І щоб я не підносився надзвичайністю одкровень, дане мені жало в плоть, ангел сатани, докоряти мені, щоб я не надимався (2Кор.12:7). А якщо навіть біс проти своєї волі приносить користь людині, то як же не принесуть йому користь люди, незрівнянно менш небезпечні вороги, ніж біси? Можна було б сміливо сказати, що часто друзі людини завдають набагато більше шкоди його душі, ніж його вороги. І Сам Господь сказав: І вороги людині – домашні його (Мт.10:36; Мих.7:6). Часто ті, хто живе з нами під одним дахом і хто настільки зайнятий турботами про наше тіло і догоджання нам, є найлютішими ворогами нашого спасіння. Бо їх любов і турбота стосуються не душі нашої, а тіла. Скільки батьків згубили душу свого сина, скільки братів – душу свого брата, скільки сестер – душу своєї сестри, скільки дружин – душі своїх чоловіків! І все це – з любові до них! Розуміння цього, яке щодня підтверджується, є ще одним вагомим доказом на користь того, що треба не надто віддаватися любові до своїх рідних і друзів, так само, як і відмовляти в любові ворогам. Чи треба ще раз підкреслити, що часто, вельми часто наші вороги є нашими справжніми друзями? Турботи, яких вони завдають, служать нам на користь; викриття їх сприяють нашому спасінню; і те, що вони притіняють нас у зовнішньому, плотському житті, допомагає нам заглибитися в себе, знайти свою душу і благати Бога Живого про її спасіння. Воістину, вороги наші часто спасають нас від загибелі, котру готують нам наші родичі, мимоволі послаблюючи наш характер і живлячи наше тіло за рахунок нашої душі.

Робіть добро, і позичайте, не очікуючи нічого, - говорить Господь. Тобто: робіть добро усякій людині, не зважаючи на те, любить вона вас, чи ні; наслідуйте приклад Бога, Котрий добродіє усякому, і явно, і таємно. Якщо ваші добрі діла і не вилікують вашого ворога від його ворожнечі, ваші злі діла вилікують його ще менше. Робіть добро і тим, хто не вимагає і не чекає від вас добра, і позичайте усякому, хто просить, але давайте так, ніби ви даруєте, ніби ви повертаєте чуже, а не даєте своє. («Милостивий той, хто милує ближнього тим, що сам отримав від Бога: чи грішми, чи їжею, чи владою, чи напучуванням, чи молитвою – вважаючи себе боржником, бо прийняв більше, ніж йому потрібно. Через брата його Бог у нього просить милості і робить Себе боржником». Петро Дамаскин). Якщо ваш ворог не приймає від вас ніякого добра, все-таки ви можете зробити йому багато добра. Чи не сказав Господь: моліться за тих, хто ображає вас і переслідує вас (Мт.5:44)? Отже, моліться за ваших ворогів і таким чином творіть їм добро. Якщо ворог ваш не приймає від вас ніякої милості і ніякої послуги, прийме Бог вашу молитву за нього. І Бог пом’якшить його серце і наверне його на добре ставлення до вас. Зовсім не так важко зробити ворога другом, як це здається людям. Якщо це неможливе людям, то можливе Богові. Той, Хто замерзлу землю перетворює на теплу галявину, на якій ростуть квіти, може розтопити і кригу ворожнечі у серці людському, і виростити в ньому пахучу квітку дружби. Але, звичайно, найголовніше не те, щоб ваш ворог через зроблене йому добро навернувся і став вашим другом, найголовніше, щоб він через ненависть до вас не згубив своєї душі. Про це останнє треба молити Бога, а не про перше. Для вашого спасіння зовсім не важливо, чи буде у вас в житті цьому більше друзів чи ворогів, однак вельми і вельми важливо, щоб ви не були нікому ворогом, але всім другом у серці своєму, в молитвах своїх і в думках своїх. 

Якщо ви будете робити так, буде вам нагорода велика. Від кого? Можливо, частково і від людей, але головне – від Бога. Яка нагорода? Ви будете синами Всевишнього і зможете назвати Бога Отцем своїм. І Отець твій, який бачить таємне, віддасть тобі явно (Мт.6). Якщо не сьогодні, то завтра; якщо не завтра, то в кінці часів, перед усіма ангелами і людьми. Але якої більшої нагороди ми могли б очікувати, ніж права називатися синами Всевишнього і називати Всевишнього Отцем своїм? Ось, Єдинородний Син  Всевишнього є Єдиний Господь Ісус Христос, і лише Він досі називав Бога Своїм Отцем. А тепер і нам, заблудлим і грішним, обіцяна така ж честь! Що означає ця честь? Означає, що ми будемо у вічності там же, де й Він (Ін.14:3), у славі, в якій Він буде, в радості, якій немає кінця. Означає, що любов Бога Отця безперестанно супроводжує нас у всіх бідах і стражданнях життя цього і все повертає і влаштовує для нашого кінцевого блага. Означає, що коли ми помремо, то не залишимося у гробі, але воскреснемо, як і Він воскрес. А це означає, що ми лише тимчасово перебуваємо на цій землі, ніби на острові мертвих, але нас очікує честь і слава, і безсмертна краса у домі Отця Небесного. Втім, чи треба перераховувати  усі ті блага, яких очікує сирота, коли його усиновить земний цар? Досить просто сказати: такого і такого сироту всиновив цар, і кожен відразу може здогадатися, які скарби очікують на цього сироту. А наше усиновлення не людське, а Боже, бо ми будемо синами Всевишнього, Сином котрого є і Сам Господь наш Ісус Христос, синами Царя безсмертного, Царя царюючих. Бог всиновлює нас не за наші заслуги, але за заслуги Сина Свого Єдинородного, як і говорить апостол: Бо усі ви сини Божі по вірі у Христа Ісуса (Гал.3:26; Ін.1:12). Христос приймає нас як Своїх братів, і тому Бог Отець приймає нас як Своїх чад.

Насправді ми нічим не можемо заслужити права називатися синами Бога Живого. Смішно було б і подумати, що ми можемо якими б то не було ділами, нехай навіть і найбільшою любов’ю до ворогів, заслужити і оплатити те, що  Господь наш Ісус Христос обіцяв вірним рабам Своїм. Якщо ми роздамо все майно своє убогим; якщо ми будемо поститися у всі дні життя свого, і день і ніч стояти, як свічка, на молитві до кінця часу; якщо ми духом своїм відділимося від тіла, як від холодного каменя,  і душею станемо безпристрасними і нечутливими до цього матеріального світу; якщо ми віддамо себе всьому світу на обпльовування і зневагу, і якщо ми віддамо себе на їжу голодним звірам – все-таки це жалюгідна ціна за те благо, ту славу і ту несказанну милість, котрі приносить з собою усиновлення Боже. Нема того милосердя на землі і нема тієї любові у смертній людині, що могла б смертну людину зробити сином Божим і безсмертним громадянином Царства Небесного. Але любов Христова виконує те, що неможливе людині: нехай не похвалиться ніхто з нас, що він своєю любов’ю може спастись і своїми заслугами відкрити собі ворота райські. 

Тому і заповідь про любов до ворогів, якою б великою і важкою вона не здавалася, є лише лептою, яку Бог вимагає від нас, щоб пустити нас до Себе, у Свою розкішну царську обитель. Він не вимагає від нас, щоб через виконання цієї заповіді ми заслужили Його Царство і синівство, але тільки, щоб ми забажали цього Царства і синівства більше від усього на світі. Він вимагає від нас тільки віри Його слову і покірності Господу нашому Ісусу Христу. Чим Адам заслужив рай? Нічим; але був даний йому рай з любові Божої. Чим Адам тримався в раю до свого падіння? Покірністю Богові, тільки покірністю. Коли він і дружина його засумнівалися у заповіді Божій, вони вже самим цим сумнівом порушили заповідь Божу і впали у смертний гріх непослуху. При новому творінні Господь наш Ісус Христос вимагає від нас того ж, чого вимагав і від Адама з Євою в раю, а саме: віри і покірності – віри в те, що усяка заповідь Його для нас спасенна, і безумовного послуху усякій Його заповіді. Він і дав усі заповіді Свої, включаючи і цю, про любов до ворогів, щоб ми мали віру і покірність Його слову. А якби хоч одна з Його заповідей не була благою і для нас спасенною, хіба Він би нам її дав? Він краще за всіх знав, чи природна ця заповідь, чи не природна, здійсненна чи не здійсненна; головне для нас, що Він цю заповідь дав, і ми – якщо хочемо собі добра, – зобов’язані її виконати. Як хворий з вірою і покірністю приймає ліки з рук лікаря – солодкі вони и гіркі, – так повинні і ми, гріхом розслаблені і затьмарені, з вірою і покірністю виконати все, що заповідав нам чоловіколюбний Лікар душ наших і Владика життя нашого, Господь наш Ісус Христос, Син Бога Живого. Йому ж подобає честь і слава, з Отцем і Святим Духом – Тройці Єдиносущній і Нероздільній, нині і повсякчас, у всі часи і на віки вічні. Амінь. 

 

 

 

 

 

Духовне читання :

Розклад Богослужінь

Ранкові

Будні - 8:00
Неділя - 8:00 і 10:00
Свята - 9:00

Вечірні

Щодня - 17:00


Сайт релігійної громади Церкви Святого Миколая

Запоріжжя, проспект Ювілейний, 1

Тел:   067 74-21-622

  Написати листа