Українська Православна Церква Київського Патриархату
Сайт релігійної громади Церкви Святого Миколая Запоріжжя

Неділя двадцять дев’ята після П’ятидесятниці. Євангеліє про зцілення десяти прокажених

Неділя двадцять дев’ята після П’ятидесятниці. Євангеліє про зцілення десяти прокажених

Проповідь святителя Миколи Сербського

Лк., 85 зач., 17:12-20

Будемо вчитися на прикладі малих речей, якщо не можемо відразу зрозуміти великі.

Якщо ми не можемо зрозуміти, як Бог бачить усіх людей, подивімось, як сонце освітлює усі предмети на землі.

Якщо ми не можемо зрозуміти, як душа людська не може жодної хвилини жити без Бога, подивімось на те, як тіло людське не може жодної хвилини прожити без повітря.

Якщо ми не знаємо, навіщо Бог вимагає від людей послуху, розгляньмо, навіщо голова сім’ї вимагає послуху від своїх домашніх, цар – від своїх підданих, полководець – від воїнів, архітектор – від будівельників. 

Якщо ми не знаємо, чому Бог вимагає від людей вдячності, подумаймо і зрозуміймо, чому батько вимагає вдячності від своїх дітей. Але зупинімось на деякий час саме на цьому питанні: чому батьки вимагають від своїх дітей вдячності?

Чому батько вимагає від свого сина, щоб той кланявся йому, знімаючи шапку, і дякував за усяку велику й малу річ, від батьків отриману? Навіщо це батькові? Хіба синівська вдячність робить його багатшим, сильнішим, шанованішим, впливовішим у суспільстві? Ні, зовсім. Але якщо він особисто нічого не має від синівської вдячності, чи не смішно, що він безперервно навчає її свою дитину і привчає її бути вдячною, і не лише батько побожний, але навіть і не побожний?

Ні, це зовсім не смішно; це шляхетно. Бо у цьому проявляється найбезкорисливіша любов батьківська, котра і змушує батьків навчати своє чадо вдячності. Навіщо? Щоб дитині було добре. Щоб дитина виросла, як садовий плід, а не як дике терня. Щоб їй було добре у цьому тимчасовому житті серед людей, серед друзів і ворогів, у селі і в місті, при владі і у торгівлі. Бо повсюди вдячну людину цінують, люблять, запрошують, допомагають їй і шанують. Хто навчить бути вдячним, навчить бути й милостивим. А милостива людина вільніше крокує по цій землі. 

А тепер спитаймо себе, чому Бог вимагає вдячності від людей? Чому Він вимагав від Ноя, Мойсея, Авраама та інших праотців, щоб вони приносили Йому подячні жертви (Бут.8:20; 12:7-8; 35:1; Лев.3:1)? Чому Господь наш Ісус Христос щодня являв людям приклад того, як треба підносити хвалу Богові (Мт.11:25; 14:19; 26:26-27)? Чому й святі апостоли робили те ж саме (Діян.2:47; 27:35), заповідаючи усім вірним завжди за все дякувати Богові (Еф.5:20; Кол.3:17)? Чи ж не мудро вигукує великий Ісайя:  Буду згадувати ласки Господні, Господні хвали за все те, що вчинив нам Господь, за велике добро те для дому Ізраїля, що вчинив Він для них у Своїм милосерді, і в ласці великій Своїй (Іс.63:7)? Чи те, що зворушливий псалмоспівець радить своїй душі: Благослови, душе моя, Господа, і не забувай усіх добродійств Його (Пс.102:2)? Так чому ж Бог вимагає від людей вдячності? І чому люди платять Йому вдячністю? Через безконечну любов Свою до людей вимагає Бог, щоб люди Йому дякували. Вдячність людська не зробить Бога ні величнішим, ні могутнішим, ні славнішим, ні багатшим, ні живішим; але вона зробить більш великими, могутніми, славними, багатими і живими самих людей. Вдячність людська нічого не додасть до миру і блаженства Бога, але вона додасть миру і блаженства самим людям. І вдячність Богові ніскільки не змінить існування і буття Божого, але змінить існування і буття вдячного. Особисто Богові не потрібна наша вдячність, як не потрібна Йому і наша молитва. Але все-таки Господь, сказавши: бо знає Отець ваш, чого потребуєте, ще раніше за ваше прохання (Мт.6:8), в той же час вчить нас, що треба завжди молитися і не занепадати духом (Лк.18:1). Отже, хоч Бог і не потребує нашої молитви, Він все ж вимагає від нас вдячності, котра, по суті, є нічим іншим, як молитвою, молитвою подячною. Бо подяка Богові підносить нас, смертних, з тліну смертного, звільняє від прив’язаності до того, з чим ми одного разу, хочемо ми цього чи не хочемо, повинні будемо розлучитися, і прикріплює до Живого і Безсмертного Бога, біля Котрого ми ніколи не будемо в житті вічному, якщо не прикріпимося до Нього у житті тимчасовому. Вдячність ушляхетнює і того, хто дякує, і зворушує благодійника. Вдячність дає крила милосердю у світі і освіжує усяку чесноту. Втім, смертний язик не може навіть віддалено живописати красу вдячності і потворність невдячності так ясно, як вони представлені у нинішньому Євангельському читанні. 

У ті часи, коли входив Христос в одне село, зустріли Його десять чоловік прокажених, котрі зупинилися віддалік і гучним голосом говорили: Ісусе Наставнику! Помилуй нас. Десятеро прокажених! Страшно побачити навіть  одного, а тим більше натовп з десяти чоловік. Тіло, вкрите від голови до п’ят білими виразками, а тоді білими нагноєними струпами, що спочатку сверблять, а потім печуть, як вогонь! Тіло, що гниє і розкладається! Тіло, у котрому гній сильніший від крові! Тіло, яке є суцільним смородом і зсередини, і зовні! Така людина, хвора на проказу. І коли проказа захопить і ніс, і рот, і очі, можете собі уявити: яке повітря, котрим дихають через гній? Яка їжа, яку споживають разом з гноєм? І як взагалі виглядає світ, коли на нього дивляться крізь гній?

За законом Мойсея прокаженим заборонялося будь-яким чином доторкатися до інших людей. Втім, це й нині так у тих місцях, де є проказа. Щоб хто-небудь не підійшов близько до прокаженого, той зобов’язаний був здалеку кричати: «Нечистий, нечистий!» Буквально так і написано у законі: А прокажений, що проказа на ньому, одежа його буде роздерта, а голова його буде відкрита, і по уста закриє, і буде кричати: Нечистий, нечистий (Лев.13:45)! Має бути роздертий одяг – щоб було видно проказу. Голова має бути не покрита – знову ж для того, щоб видно було, що він прокажений, оскільки від прокази волосся змінювалося на біле і випадало. До вуст він має бути закритий – знову пізнавальний знак для тих, хто проходить поруч. І крім усього цього, прокажені були зобов’язані ще й кричати: «Нечистий! Нечистий!» Їх виганяли з міста чи села, і вони жили гірше, ніж худоба, - відторгнені, зневажені, забуті. Нечистий він, говорить закон, він повинен жити окремо, поза табором оселя його (Лев.13:46). Їх вважали мертвими, хоча їх доля була страшнішою від смерті. 

Біля таких обірваних і смердючих уламків життя проходив того дня Ісус, Джерело здоров’я, краси і сили. А коли прокажені дізналися, що це Він, то зупинилися віддалік і гучним голосом говорили: Ісусе Наставнику! Помилуй нас. Звідки ці нещасні могли дізнатися про Христа, що Йому під силу їм допомогти, якщо вони не спілкувалися з людьми? Ймовірно, хто-небудь, кидаючи хліб з дороги, повідомив їм цю новину. Звісно, здалеку дійшов до їх слуху голос про ту єдину на світі новину, котра могла їх цікавити. Все інше, що відбувалося в світі: зміна царів і битви народів, спорудження і руйнування міст, розваги, пожежі і землетруси, - все їм було байдужим. Зодягнені у гній, вони могли думати тільки про цей свій нещасний одяг і, можливо, ще про те, хто міг би з них цей одяг зняти і зодягнути в одяг здоров’я. Почувши про Господа нашого Ісуса Христа як про всемогутнього Цілителя, вони, безумовно, почули і про особливі випадки зцілення Христом подібних до них прокажених (Лк.5:12-13). Тому вони й повинні були бажати щасливого випадку зустрітися з Господом. Десь на краю рівнини Галилейської, де дорога починає підніматися на Самаринські пагорби, очікували вони Його. Там Він проходив, прямуючи в Єрусалим. І ось щасливий випадок, не випадковий, але Богом влаштований! Вони бачать Христа, що йде зі Своїми учнями. І побачивши Його, вони закричали в один голос: Ісусе Наставнику! Помилуй нас. Чому вони називають Його Наставником? Тому що це слово значніше і вказує на більшу гідність, ніж назва учителя. Бо «наставник» означає не просто учитель, але й опікун душі, який словом, прикладом і турботою скеровує людей на шляхи спасіння. Чому ж тоді вони не називають Його Господом, словом, що містить у собі ще більше гідності і значення, ніж слово «наставник»? Звісно, тому, що ще не дізналися про цю чесноту Христову. 

Помилуй нас, - кричали вони гучним голосом. Побачивши їх, Він сказав їм: підіть, покажіться священникам. І коли вони йшли, очистилися. В одному з попередніх випадків зцілення прокажених Господь торкнувся рукою до хворого і сказав йому: очистись. І відразу проказа зійшла з нього (Лк.5:13). А у цьому випадку Він не тільки не торкався до прокажених, але навіть не підходив до них близько. Бо вони зупинилися віддалік і кричали до Нього. Таким чином, і Він змушений був крикнути їм здалеку. Чому Господь посилає їх до священників? Тому що на священників був покладений обов’язок оголошувати прокажених нечистими і виганяти їх з суспільства, а зцілених визнавати чистими та здоровими, і повертати їх у людську громаду (Лев.13:34,44). Господь не хоче порушувати закону, тим більше, що закон не заважав, а, навпаки, допомагав у цьому випадку Його справі, оскільки самі священники отримали б можливість переконатися, що десятеро прокажених зцілилися, і самі це підтвердили б,  і засвідчили. Отже, почувши, що Господь їм сказав і куди їх послав, вони вирушили у своє село, щоб так і зробити. Але ось дорогою вони подивилися на себе, і прокази на них не було. І коли вони йшли, очистились. І коли вони подивилися на свої тіла – і тіла їх були здорові і чисті, і вони подивилися один на другого і переконалися, що всі вони були здорові і чисті. І короста, і гній, і сморід – усе зникло, так що ні сліду на них не залишилося від жахливої прокази. Хто міг би сказати, що це чудо Христове не більше, ніж воскресіння мертвих? Вдумайтеся трохи у той факт, що одним могутнім словом десятеро прокажених людських тіл, з’їдених недугою, раптом стали здоровими і чистими! І коли ви вдумаєтесь, то самі легко визнаєте: воістину, слово це не могло виходити від смертної людини! Слово це повинен був виголосити Бог через тілесний орган людський. Дійсно, людський язик його вимовив, але воно походило з тої ж глибини, з котрої вийшло і наказове слово, що призвело до створення світу. Є слова - і слова. Є слова чисті і безгрішні, які тому й мають силу. Ці слова витікають з першоджерела вічної любові. Перед ними відкриваються ворота усіх речей; їм підкорюються речі, і люди, і хвороби, і духи. А бувають слова, розбавлені водою, притуплені, омертвлені гріхом, котрі продукують дії не більші, ніж свист вітру у порожній тростині; і скільки б таких мертвих слів не вимовляли, вони залишаються безсильними, як вплив диму на залізні двері. І ще уявіть собі, яка для нас ні з чи не зрівняна потіха – знати, у якого всемогутнього і чоловіколюбного Господа ми віруємо! Бог же наш на небесах і на землі, все, що хотів - сотворив. Він є Начальником життя, Він – Повелитель хвороб, Він – Володар природи, Він – переможець смерті.  Ми створені не бездумною і безмовною природою, але Ним, Премудрим. Ми є не рабами природних умов, але слугами Бога Живого і чоловіколюбного. Ми не гра випадку, але створіння Того, хто створив і наших старших братів, ангелів та архангелів, і усе безсмертне воїнство небесне. Хоч ми у цьому світі і страждаємо, Йому відомі сенс і мета наших страждань; хоч ми і прокажені гріхом, Його слово сильніше від прокази – як тілесної, так і душевної; хоч ми і тонемо, Його спасенна рука поблизу нас; хоч ми і помираємо, Він чекає на нас по той бік могили. 

Та повернімось до Євангельської розповіді про зцілення прокажених і подивімось тепер на ясну картину вдячності і невдячності. Що ж зробили ці прокажені, помітивши, що зцілились від своєї недуги? Ось що: тільки один з них повернуся подякувати Христу, а інші дев’ятеро продовжили свій шлях, забувши про свого Благодійника і Спасителя. 

Один же з них, побачивши, що зцілений, повернувся, гучним голосом славлячи Бога, і упав ницьма до ніг Йог, дякуючи Йому; і це був Самарянин. Цей єдиний вдячний чоловік, побачивши, що важка хвороба його залишила, зітхнув з полегшенням, ніби його перестали душити люті змії, і першою його думкою було подякувати Тому, Хто спас його від нещастя, яке неможливо описати. І як він щойно підносив свій голос і загноєними вустами закликав: Ісусе Наставнику! помилуй нас – так тепер він підносить дзвінкий голос із здорових грудей, і здоровими та чистими вустами голосно прославляє Бога. Але цього йому було не достатньо і він побіг назад до свого Благодійника, щоб висловити йому подяку! І, повернувшись до Христа, він впав перед Ним ницьма, вже не на зранені і хворі, але на здорові коліна, і став дякувати Йому. Тіло сповнене здоров’ям, серце – радістю, очі – сльозами! Ось справжня людина. Щойно він був купою гною, а тепер знову став людиною! Щойно він був відкинутим покидьком життя людського, а тепер – знову гідний член людського суспільства! Щойно він був похмурою трубою, що грала одну лише пісню: «Нечистий, нечистий», а тепер він – радісна труба хвали і слави Божої!

І цей єдиний вдячний чоловік був не іудеєм, а самарянином. Самаряни ж були не іудеї, але чистокровні ассірійці, або нащадки ассірійців та іудеїв. Це ті самі ассірійці, котрих колись цар Ассірійський Салманассар поселив у підкореній Самарії, попередньо переселивши звідти в Ассирію ізраїльтян (4Цар.17:3-6, 24). Що й цей вдячний чоловік був чистокровним ассірійцем, видно з того, що Сам Господь називає його іноплемінником:

Тоді Ісус сказав: чи не десятеро очистились? Де ж дев’ятеро? Як вони не повернулися віддати славу Богові, крім цього іноплемінника? Чуєте, як м’яко Господь докоряє невдячним? Він тільки питає про них – хіба й вони не зцілилися? І чому й вони не повернулися подякувати? Він питає не тому, що не знає, що всі вони очистились. Ні, він знав, що вони зціляться, перш ніж зустрів їх і побачив. Але, задаючи це питання, Він дорікає. І який же це м’який докір, чи не так? Як будь хто з нас, коли подарує монету якому-небудь біднякові, кричить і буркоче, якщо той йому не подякує! А уявіть собі, як би кожен з нас найгрізнішим чином викрив дев’ятьох хворих людей, якби він, уявімо, зумів повернути їм здоров’я, а вони б навіть не виразили вдячності за таку неоплатну послугу! Як же всі дні сповнені людськими криками на невдячних! Яке важке повітря від злості і проклять, які щодня з ранку до вечора сиплються з людських вуст на невдячних! Тим часом, яке нікчемне все, зроблене людині людиною у порівнянні з тими благодіяннями, які творить людям Бог, творить невтомно і безперестанно, від колиски людини до могили! Та все-таки Бог не кричить, не сварить, не проклинає невдячних, а лише м’яко дорікає їм, питаючи тих, хто молиться Йому у келіях чи в храмі: де ж інші Мої чада? Чи не дарував Я тисячам з них здоров’я, але ось, тільки сотні вас, вдячних? Чи не прикрасив Я врожаєм ниви, і чи не всім Я наповнив загони для худоби але ось, лише небагато з вас схиляють переді Мною коліна і віддають хвалу? Де інші Мої чада? Де ті могутні і сильні, хто володіє народами Моєю силою і з Моєю допомогою? Де багаті і успішні, що збагатилися Моїм багатством і стали успішними з Моєї милості? Де здорові та веселі, що сповнилися здоров’ям і радістю з Мого джерела? Де батьки, дітям котрих Я допомагаю рости і міцніти? Де вчителі, котрим Я додаю мудрості і знань? Де численні хворі, зцілені Мною? Де багато й багато грішників та грішниць, душі котрих Я очистив від гріха, як від прокази?

Як вони не повернулися віддати славу Богові, крім цього іноплемінника? Він єдиний повернувся, щоб подякувати. Але хіба для Христа існують іноплемінники? Хіба Він прийшов спасти не всіх людей, а тільки іудеїв? Іудеї хвалилися своєю боговибраністю і тим, що своїм богопізнанням перевершували усі інші народи на землі. Але ось приклад, що показує тупість їх розуму і закам’янілість серця! Ассірієць, язичник, виявився володарем більш просвітленого розуму і шляхетного серця, ніж хвальковиті іудеї. Та, на жаль, ця історія й донині повторюється з вибраними і невибраними. І нині деякі з язичників володіють більш відкритим до Бога розумом та вдячним Йому серцем, ніж багато і багато християн. Багато мусульман чи, скажімо, буддистів своєю ревністю в молитві і теплою вдячністю Творцеві можуть присоромити інших християн.

Нарешті, ця розповідь завершується словами Спасителя, зверненими до цього вдячного самарянина:

І сказав йому: встань, іди; віра твоя спасла тебе. Бачите, наскільки великий Господь у смиренні, так само, як і в благодаті! Для Нього є радістю назвати людей співпрацівниками у Своїх великих і благих ділах. Цим Він хоче піднести гідність приниженого і зганьбленого роду  людського. Вищий від людського марнославства і гордості, Він бажає розділити Свої заслуги з іншими, Своє багатство – з бідними, Свою славу – з нещасними і жалюгідними. Віра твоя спасла тебе. Дійсно, цей Самарянин вірував, як вірували і решта дев’ятеро прокажених; бо якби вони не вірували у могутність Господа, то не кричали б: Ісусе Наставнику! Помилуй нас. Але чого варта ця їх віра? Вони могли з тією ж вірою кричати до тисяч найпрославленіших лікарів на землі: «Помилуйте нас і зціліть нас!» Але все було б марно. Уявімо навіть, що хто-небудь з цих тисяч земних смертних лікарів вилікував би їх: як ви гадаєте, чи став би він – будь-який з них – приписувати це зцілення вірі хворого, а не собі, тільки собі і своїм здібностям? Чи не є у звичці смертних лікарів навмисно замовчувати роль хворих в одужанні, щоб таким чином якомога яскравіше виділити винятково себе самого і свої заслуги? Так ставляться люди до людей. А Господь наш Ісус Христос ставився до людей інакше. Христос поставив Свій віз пшениці, а прокажений самарянин кинув у цього воза одне своє зерно. Христовим возом пшениці є Його Божественна сила і влада, а зерном прокаженого – є віра у Христа. Але справедливий і чоловіколюбний Христос не хоче приховати навіть однієї цієї зернини, навпаки, віддає їй  більшу честь, ніж Своєму возу. Тому він і не говорить, як сказали б у подібному випадку усі смертні: «Мій віз пшениці наситив тебе», але: «Твоє зерно тебе наситило!» Він не говорить: «Я спас тебе!», але: «Віра твоя спасла тебе». О, скільки великодушності у цих словах! І який урок усім нам! І який докір самолюбству і гордості людській!

Нехай прийдуть і з соромом навчаться від Христа праведного усі, хто приховує зерно чужої заслуги і вип’ячує свого воза. Вони є крадіями і злодіями не менше, ніж багач, що приєднує маленьке поле бідняка до свого великого!

Нехай прийдуть і з соромом навчаться від Христа справедливого усі генерали, що приховують внесок своїх солдат у перемогу, але гучно сурмлять повсюди про свої виняткові заслуги!

Нехай прийдуть і з соромом навчаться від Христа смиренного усі торгівці і промисловці, що замовчують роль своїх працівників і помічників у своєму успіху, і приписують його лише власному працелюбству, мудрості та успішності. 

Нехай, нарешті, прийде і з соромом навчиться від Христа чоловіколюбного і увесь людський рід, що в гордій сліпоті своїй приписує усе добро, все вміння, усі успіхи винятково собі, але замовчує левину частку Божу у всьому цьому, або забуває про неї! Нехай прийде і навчиться, бачачи, як справедливий Бог не замовчує жодного зерняти заслуги людської в цілому возі Своїх заслуг, а, навпаки, Свої заслуги приховує і мовчить про них, а підкреслює заслуги людей!

Чи можна уявити собі сильніший удар і страшніший докір людям за їх крадіжки, грабунки, грубість, відсутність чоловіколюбства і боголюбства? Воістину, хто має сором засоромиться, побачивши таке смирення Христове. Хто має у собі одну непогашену іскру совісті покається у своєму грубому і дурному самохвальстві і виставленні себе напоказ, і стане вдячним до Бога і людей. А вдячність навчить його справедливості, праведності і смирення.

О, якби ми, християни, знали, від якої душевної прокази щодня виліковує нас Христос, ми відразу повернулися б до Нього, впали ницьма до ніг Його, гучним голосом прославляючи Бога, і дякували б Йому від цієї години до години смертної – до години смертної, котра не далеко від кожного з нас! Господу і Спасу нашому Ісусу Христу честь і слава, з Отцем і Святим Духом – Тройці Єдиносущній і Нероздільній, нині і повсякчас, у всі часи і на віки вічні. Амінь.

 

Духовне читання :

Розклад Богослужінь

Ранкові

Будні - 8:00
Неділя - 8:00 і 10:00
Свята - 9:00

Вечірні

Щодня - 17:00


Сайт релігійної громади Церкви Святого Миколая

Запоріжжя, проспект Ювілейний, 1

Тел:   067 74-21-622

  Написати листа