Українська Православна Церква Київського Патриархату
Сайт релігійної громади Церкви Святого Миколая Запоріжжя

Неділя двадцять сьома після П’ятидесятниці. Євангеліє про скорчене тіло і скорчені душі

Неділя двадцять сьома після П’ятидесятниці. Євангеліє про скорчене тіло і скорчені душі

Проповідь святителя Миколи Сербського

Лк., 71 зач. 13:10-17

 

Господь наш Ісус Христос відвідав землю у силі і смиренні, щоб навчити людей боголюбства і чоловіколюбства.

Люди самі по собі безсилі; боголюбство наповнює їх силою. Люди самі по собі пихаті; чоловіколюбство наповнює їх смиренням. 

Боголюбство породжує і чоловіколюбство. Відчуття Божественної сили породжує смирення. Усяке чоловіколюбство без боголюбства хибне; а всяка інша сила, крім Божественної, пихата і немічна.

Але людина вибрала щось третє, що не є ні боголюбством, ні чоловіколюбством. Вона вибрала самолюбство – стіну, яка відділяє її від Бога і людей, та прирікає на повну самотність.

Люблячи виключно себе саму, людина не любить ні Бога, ні людину. Вона не любить людину навіть у собі самій. Вона любить лише свою думку про себе, свій самообман. Якби вона любила людину в собі, то в той же час вона любила б у собі і образ Божий, і незабаром стала б боголюбивою та чоловіколюбною. Бо вона шукала б в інших людях людину і Бога, предмети своєї любові. 

Але самолюбство взагалі не є любов’ю – воно є відреченням від Бога і зневагою до людей, явною чи таємною. 

Самолюбство не любов, а хвороба, і хвороба важка, що неминуче тягне за собою й інші. Як під час віспи жар неминуче охоплює усе тіло, так при самолюбстві полум’я заздрості і гніву оволодіває всією душею. Самолюбива людина сповнена заздрощів до тих, хто кращий від неї: чи багатший, чи освіченіший, чи його більше поважають люди. А від заздрощів невіддільний і гнів, як жар від полум’я; затаєний гнів, котрий час від часу пробивається на поверхню і, пробившись, оголює всю огидність хворого серця людського, отруєного отрутою самолюбства.

Сьогоднішнє Євангеліє змальовує нам ясну картину, з одного боку, предивного чоловіколюбства Христового а, з іншого боку, огидного фарисейського самолюбства з заздрістю та гнівом. 

У ті часи, в одній з синагог навчав Він у суботу. Там була жінка, що вісімнадцять років мала духа немочі; вона була скорчена і не могла випростатися. Суботній день був для іудеїв днем соборної молитви, як для нас, християн, - неділя. І хоча Господь наш Ісус Христос часто усамітнювався в пустельних місцях, де цілі ночі проводив у молитві, Він не ухилявся і від соборної молитви в синагозі з народом. І увійшов, за звичаєм Своїм, у день суботній в синагогу (Лк.4:16). 

Таким чином, Він мав звичай ходити у дім молитви і не уникав молитви громадської. Незважаючи на те, що Господь не мав у цьому потреби, Він робив так з покірності і для прикладу нам. Сьогодні ви від багатьох почуєте горді слова: «Я молюся у себе вдома, ні до чого мені йти у храм на молитву!» Так говорить немудрість і гордість. А приклад Господа нашого Ісуса Христа виразно вчить нас, що треба робити і те, й друге: і таємно молитися на самоті, і явно в храмі з іншими братами. 

Але Господь ходив у церкву не тільки для того, щоб молитися, але й для того, щоб вчити людей. Скільки разів Він тлумачив у церкві Святе Письмо, скільки предивних повчань дав людям, скільки виголосив найсолодших слів, не записаних в Євангелії! І дивувалися словам благодаті, що линули з вуст Його (Лк.4:22). Багато, дуже багато з цих животворчих слів благодаті до нас не дійшло, однак і тих, що дійшли, достатньо для нашого напоумлення і спасіння.

Та Господь наш Ісус Христос ходив у церкву ще й для того, щоб, якщо видасться нагода, Своєю силою допомагати людям і таким чином свідчити про Своє Божество і месіанство. Так Своєю могутністю Він сотворив діло, про яке й розповідається у нинішньому Євангелії. У синагогу прийшла і одна жінка, скорчена злим духом, скорчена не на тиждень, місяць чи рік, але на цілих вісімнадцять років. І не могла випростатися. З головою, зігнутою до колін, ця нещасна не могла побачити ні зоряного неба над собою, ні людських облич довкола. Так злий дух постарався понівечити нащадків Адама і Єви, спокушаючи їх оманливою обіцянкою, що вони будуть як боги, якщо тільки його послухають! І замість того, щоб стати богами, праотці людства відразу зодяглися у шкуру звірини  і у порох, а ця донька їх була так огидно скорчена, що, мабуть, навіювала жах людям і страх тваринам. Ось божественна гідність, яку диявол обіцяв людям! І не могла випростатися. Вісімнадцять років не могла випростатися, але повзала по землі, зігнута, як тятива, з головою, схиленою до колін. Хіба це можна назвати життям? Ні, не життям, але покаранням. Недуга цієї жінки була такою страшною і такою довгою, що ті, хто бачив її вперше, від неї сахалися, а хто знав її, давно вже дивилися на неї не як на людське створіння, але як на сухе скривлене дерево, яке залишається тільки зрубати і вкинути у вогонь. Це жорстокосердя людей до потвор воістину не менш потворне, ніж сама потворність. Але ось, Чоловіколюбець уважно і з жалем подивився на це нещасне людське створіння і побачив у ньому не сухе скривлене дерево, але доньку Авраамову, душу, створену Богом і достойну милості Божої. 

Ісус, побачивши її, покликав і сказав їй: жінко! Ти звільнюєшся від недуги твоєї. І поклав на неї руки, і вона відразу випросталася і стала славити Бога. Це дивне чудо сотворив Господь не по молитві і не по вірі жінки, а по Своєму власному поклику і могутності. Чи не є це ясною відповіддю тим, хто зловтішно бажає применшити Божественну велич чудес Христових кажучи, що ніби вони були можливі тільки  у результаті самонавіювання тих, над ким здійснювалися? Де хоч краплина якогось знахарського самонавіювання у цієї скорченої жінки? Вона не могла навіть бачити лиця Христового через свою недугу. Вона не просила Христа милості і жодним знаком не висловила своєї віри у Нього. Крім цього, ця жінка не була поруч з Христом, і не сама вона наблизилася до Нього, але Він її покликав. Як пастир, що побачив свою вівцю, заплутану у тернях, ледь живу і безголосу, і сам перший покликав її! Так і милосердний Господь, Пастир Добрий, сам покликав свою вівцю, котру зв’язав сатана. Насамперед Він звертається до неї: жінко! Він не говорить: каліко! Чи: потворо! Чи: тінь життя! Чи: грішнице! Але: жінко! Самим цим словом Господь повертає їй втрачену гідність. Тоді Він звільняє її від недуги і, нарешті, покладає на неї Свої пречисті руки. Щоб був досконалим дар Небесного Подателя земнородним! Спочатку – співчутливий погляд, тоді – всемогутнє слово, і врешті – милуюча рука! Все те, чого ця жінка була позбавлена цілих вісімнадцять років, Він дає їй. Бо якщо хто-небудь коли-небудь і жалів її, співчуття це було не чистим, але змішаним зі страхом за себе і гордістю. Якщо хто-небудь коли-небудь і звертався до неї, то робив це через необхідність і тут же втікав від неї. А якщо хтось, через необхідність, змушений був доторкнутися до неї, то торкався кінчиками пальців і поспішав вимити руки. А Господь наш Ісус Христос навмисне підкликає її до Себе і говорить цілющі слова, і покладає на неї обидві Свої цілющі руки. Він поводиться з цією невідомою жінкою, як батько зі своєю донькою. Якби така милість була спрямована на сиру землю чи на яскраве сонце, земля б струснулася і сонце заплакало. Але ця милість була спрямована на скорчену жінку, і жінка відразу випросталася. Як кривий хребет випростався, не зламавшись? Як нерухома шия повернулася без болю? Мали б пройти мільйони років, говорять безсловесні розуми у наш час, що б хребет мавпи випростався і мавпа стала людиною! Говорять так, не знаючи сили і могутності Бога Живого. Подивіться, знадобилася, ймовірно, всього секунда, щоб від одного слова Господа нашого Ісуса Христа випростався хребет цієї жінки, набагато кривіший, ніж мавп’ячий! Але як випростався хребет? Як повернулася шия? Як потвора стала здоровою людиною? Як була відв’язана зв’язана вівця? Як безголоса мумія здобула голос і зважилася говорити? Про все це не питай, але йди і слав Бога, як славила ця жінка. І вона відразу випросталася і стала славити Бога. Дивіться, як у неї із зціленням тіла зцілилася і душа! Бо лише здорова душа вміє прославляти Бога за всяке добро, з якого боку і від кого б воно не приходило, у той час як душа хвора, забуваючи Подателя всіх дарів, Бога, дякує і прославляє смертні руки, через котрі Бог часто посилає людям Свої дари. А Господь наш Ісус Христос якраз і хотів навчити людей віддавати хвалу і славу Богові. Так, Він звелів зціленому Гадаринському біснуватому: вернись у дім твій і розкажи, що сотворив тобі Бог (Лк.8:39)! І повсюди, де Господь творив дивовижні чудеса, люди дивувалися і прославляли Бога. Тому Христос і міг, прощаючись з цим життям, сказати Отцю Небесному: Я прославив Тебе на землі (Ін. 17:4)! Чи не є все це докором нам, котрі, якщо зроблять яке-небудь добро людям, вимагають, щоб замість Бога дякували їм? Всяке добро, що приймається нами від людей, ми не від людей приймаємо, але через людей. Це Отець посилає Своїм чадам подарунки через Своїх же чад. Бо є Його радість і Його благовоління так робити. Йому подобає уся слава і хвала у всі часи і на віки вічні.

Але цим Євангельська розповідь не закінчується. Досі ми слухали про чудо Світла, а тепер давайте послухаємо про чудо темряви.

При цьому начальник синагоги, обурюючись, що Ісус зцілив у суботу, сказав народові: є шість днів, у які треба працювати; у ті й приходьте зцілюватися, а не в день суботній. Це говорить розлючений син темряви. Наче біс, що вийшов із скорченої жінки, увійшов у нього! Це говорить самолюбство, що супроводжується своїми нерозлучними супутниками: заздрістю і гнівом. Христос зцілює, а він розрізняє дні! Христос виганяє злого духа з хворої, а він гнівається, що біс вигнаний не через ті двері! Христос відкриває людям небо і являє Бога Живого, а він сердиться, що Господь відкрив небо вранці, а не увечері! Христос зі свічкою входить у темницю до ув’язнених, а він докоряє Господу: чому Той не відклав відвідин до  іншого дня! Воістину, цей начальник синагоги є своєрідним чудотворцем! Чудеса, задумані у його серці в цю мить, були жахливими; правда, йому не вистачило сили для їх звершення. У ту мить, якби він міг, він би перетворив і Христа, і зцілену жінку, і весь народ, що чудувався, у порох і дим. І якби він міг, він заздалегідь віддав би наказ, щоб половина міста провалилась під землю, тільки б не відбулося те, що відбулося при ньому, немічному і лютому свідку. Але всі ці чорні диявольські чудеса лежали, безсилі, у його серці і ледь могли доповзти до язика і назвати себе по імені. А ім’я їм було сатана, і прізвище – пекло. Бачите, яке боягузливе і підле ображене самолюбство! Цей самолюбивий начальник синагоги не зважується дорікнути Христові, але дорікає народові. Насправді, у серці він дорікає лише Христу, а не народові, але язиком говорить інакше. Бо чим тут винен народ? Якщо хтось ще й винен у цьому доброму ділі, то випростана жінка. Але чим винна бідна жінка? Вона не бігла за Христом і не просила зцілити її. Навпаки, Христос покликав її і зцілив, без усякої з її боку надії, несподівано для всіх, хто зібрався в синагозі. Таким чином, зрозуміло, що якщо хтось і винен у всьому, що відбулося, то це Христос. І все ж, начальник синагоги не сміє подивитися в очі Христові і сказати: «Ти винен!» - але спрямовує своє жало на весь народ і йому дорікає. Чи можна уявити лицемірство очевидніше і підліше? Тому Господь і називає його лицеміром:

Господь відповів йому: лицеміре! Чи не відв’язує кожен з вас вола свого чи осла від ясел у суботу і не веде напоїти? Цю ж доньку Авраамову, котру зв’язав сатана ось уже вісімнадцять років, чи не належало звільнити від пут цих у день суботній? Господь знає серця людські, і Він знає, що начальник синагоги у серці дорікає Йому, хоча язиком адресує свої докори народові. Знаючи це, Господь не може дозволити, щоб народ терпів докори за те, за що лише Він Сам відповідальний. Світліший від сонця і чистіший від кришталю Господь не може лицемірити, тобто прикидатися, що нічого не розуміє і мовчати, коли через Нього сварять інших. І тому, у той час, як безсильний і безмовний народ мовчить і терпить несправедливі докори з боку свого начальника, Господь відкриває вуста і відповідає. Лицеміре! – звертається Він до начальника синагоги, бо читає у його серці. Хіба в суботу не можна допомагати людям, якщо можна худобі? Віл і осел жодного дня не залишаються прив’язаними до ясел і покинутими в темряві без світла та повітря, а жінка ця вісімнадцять років не розв’язана від сатанинського прокляття, і ти ще злостишся, що і їй дана свобода? Воістину і тебе сатана зв’язав не менше, ніж її. Їй він голову прив’язав до колін, а тобі – душу до суботи. І ось вона визволена, а ти залишився зв’язаним. Чому й ти не визволишся? Субота дана людям, щоб вони пам’ятали про Бога більше, ніж у інші дні. Чи не нагадує це діло зцілення жінки про Бога більше, ніж сьогоднішня субота, і  більше, ніж усі суботи від Мойсея і донині? Отже, чи не більше діло це від суботи? І хіба ти не бачиш, що тут Той, Хто більший від суботи? І не тільки суботи, але й храму (Мт.12:6)? Хіба не відчуваєш ти, маленький начальнику синагоги, що перед тобою стоїть Начальник душ людських? О, якби ти знав, як швидко перед Його очами усі дні й ночі стікаються до гирла вічності!

Але подивіться, як Господь віддає бідній жінці ще одну честь: Він називає її донькою Авраамовою! Цим Він хоче не тільки підкреслити цінність живої людської душі взагалі, у порівнянні з безсловесними тваринами, якими є віл і осел, але й показати, наскільки ця зігнута і зв’язана жінка вища від лицемірного начальника синагоги. Що вона була благочестивою і богобоязкою видно, по-перше, з того, що, незважаючи на свою страшну недугу, вона старалася приходити у синагогу – слухати слово Боже і молитися Богові; а по-друге, ще й з того, що, зцілившись і випроставшись, вона відразу стала славити Бога. Так і праотець Авраам був вдячний Богові за усяке добро і терплячий у стражданнях, ніскільки не слабнучи у своїй вірі в Бога. Таким чином, вона є істинною донькою Авраамовою, не тільки по крові, але й по терпінню і побожності; і вірнішою донькою Авраамовою, ніж цей начальник, котрий, як і взагалі усі іудейські начальники, хизувався своїм походженням від Авраама. Насправді ж він є зрадником по відношенню до Авраама, а ця жінка – істинна донька Авраамова. То як же їй не допомогти? Чим тут заважає субота? Субота була відведена людині для відпочинку. Бо шість днів творив Господь небо і землю, море і все, що у них, а на день сьомий спочив; тому благословив Господь день суботній і освятив його (Вих. 20:11). Але хіба не повинна відпочивати і душа, а не тільки тіло? А для душі відпочинок – не лежання і неробство, як для тіла, але справи добрі, діла милосердя, діла богоугодні. Це є істинний відпочинок душі, бо це зміцнює її здоров’я, дає сили і тішить. Безумовно, у день святковий ми повинні робити добро худобі, але тим більше ми повинні робити його людям. Не забороняє Господь у день святковий піклуватися про вола та осла, відв’язувати їх від ясел і вести напувати, але тим більше велить робити добрі діла людям. Такий був сенс святкування сьомого дня, такий був дух закону Божого. У своєму духовному затьмарені і моральній погибелі старійшини іудейські вже могли бачити тільки букву закону, і цю букву обожнювати. І ось закон, замість того, щоб бути провідником по шляху цього життя, перетворився на труп, котрий вони тягли за собою. Замість того, щоб бути полум’яною свічкою у мороку, закон став для них холодним попелом у золотій посудині, котрому вони покланялися, як колись їх предки – золотому тільцю. Але у даному випадку лють начальника синагоги проти Христа була викликана не стільки ревним ставленням до закону, скільки хворим самолюбством. Як хтось у синагозі може виявитися могутнішим, мудрішим і милостивішим від нього? Зовні він ревно дбає про закон Божий, а тим часом язиком цідить гній із свого вкритого виразками серця! Ще й тому Христос називає його лицеміром. 

Своєю відповіддю, гострою, як меч, і ясною, як сонце, Господь змусив замовкнути і присоромив не тільки начальника синагоги, але й усіх Своїх противників. 

І коли говорив Він це, всі, хто противився Йому, соромились; і весь народ радів від усіх славних діл Його. Як легко захистити чоловіколюбне діло! Бог стоїть за таким ділом, як свідок і щит, і добре діло дає язику непереборну красномовність. Знаючи всі таємниці на Небі і на землі, Господь знає і цю таємницю, що викликає сумнів у маловірних, які вимагають адвоката і для злого, і для доброго діла. Тому Господь і радить своїм учням, щоб вони, коли приведуть їх у синагоги, в судилища, до начальників і влади, не турбувалися, як чи що сказати, бо не ви будете говорити, але Дух Отця вашого буде говорити в вас (Лк.12:11-12; Мт.10:19-20)! 

Подивіться, як архідиякон Стефан відповідає своїм мучителям! І як відповідають колишні рибалки Петро та Іоан! І як відповідає апостол Павло! Так не відповідають люди, які навчилися по книжках, а лише навчені Духом Божим. Так не говорять адвокати і взагалі смертні люди – але Сам Бог. Ще у старозавітні часи премудрий цар пророчо проголосив Євангельську істину, сказавши: Людині належать передбачення серця, але від Господа відповідь язика (Притч.16:1). Відповідь Христова начальнику синагоги була такою, що викликала сором у тих, хто противився, і радість у всього народу. Народ радіє, бо бачить у Його промовах сяйво перемоги добра над злом, як до цього побачив його у Христовому чуді над скорченою жінкою та у багатьох інших Його славних ділах. І весь народ радів через усі славні діла Його. Тільки одне славне діло було створене і розголошене – як наставало друге, за ним третє, і так далі. Одне чудо підтверджувало друге; кожне наступне свідчило про істинність попереднього; а всі разом вони давали радість нерадісним, надію безнадійним, стверджували віру в маловірних, зміцнювали добрих на доброму шляху і відвертали заблукалих зі шляху хибного, повсюдно викликаючи між людьми розмови, що Бог відвідав Свій народ і що наблизилось Царство Боже. 

Сьогоднішнє Євангеліє вельми повчальне, навіть якщо читати його поверхово; але воно має і свій глибинний зміст, надзвичайно повчальний для нашого духовного життя. Скорчена жінка означає скорчений розум всякого, хто не стоїть поблизу Господа нашого Ісуса Христа. Людина зі скорченим розумом не може своїми силами потягнутися до Бога і Неба, вона безперервно повзає по землі, живиться землею, вчиться від землі, сумно веселиться від землі. В той же час скорчений розум є стисненим і обмеженим, бо він робить себе залежним від почуттів. Він не знає ні про Бога, ні про духовний світ, ні про життя вічне, а тому не знає і про вищу, небесну радість. Він невтішний, боягузливий, повний мук, нудьги і люті. Господь наш Ісус Христос підкликає до Себе такий розум, щоб випрямити його, просвітити і обрадувати. Якщо той наблизиться до Нього швидко, як ця скорчена жінка, то воістину буде випростаний, просвітлений і обрадуваний, і з усіх своїх сил стане дякувати та прославляти Бога. Якщо ж не прийде до Нього, то затьмариться і остаточно помре у гріху своєму, як сказав Господь невірним іудеям: і помрете у гріху вашому (Ін.8:21). Так відбувається з розумом чуттєвим, земним, скорченим, що повзає по землі. Але не краще й розуму малосильному, гріхами розслабленому, що не вірить в істинність навіть того, що він визнає істиною, але не має сил струснути з себе брехню і до Істини наблизитися. І коли він чує поклик Істини, він відразу знаходить відмовку, відповідаючи: «Сьогодні субота, не можу – ти мене покликала у невідповідний день!» Чи: «Жорстока твоя мова, не можу – ти повинна покликати мене іншими словами!» Або: «Я молодий і повний життя, не можу – ти зі своїм покликом повинна почекати, поки я ще трохи побавлюся брехнею!» Чи: «У мене дружина і діти, не можу – ти повинна спочатку про них потурбуватися і тільки тоді мене кликати!» Чи щось друге, десяте, соте! Розслаблений розум завжди відшукає який-небудь смішний привід, щоб не йти за Істиною. А Істина кличе раз, і другий, і третій – і йде, а розслаблений розум залишається повзати у поросі і помирати в гріху. А до того, хто у цьому житті відкинув заклик Істини, несподівано прийде смерть, візьме його і закриє за ним ворота земного життя. І така людина не дочекається ні повернення у це життя, ні покаяння у житті вічному, ні милості на Суді Божому. 

А смерть поруч, і Суд Божий поруч – два страшних нагадування про те, що й наше покаяння повинно бути поруч. Якщо наше покаяння не буде ближчим і швидшим від смерті і Суду Божого, то воно назавжди залишиться далеко від нас. Нині воно у наших руках, і ми ще якийсь короткий час зможемо покористуватися ним. Так поспішімо ж скористатися покаянням, бо воно є перші, початкові ліки для душі людської. Варто тільки покаятися – і тоді відразу перед нами відкриються віддаленіші двері, і буде нам вказано, що робити далі. Доки людина перебуває у цьому смертному тілі, її дух завжди скорчений, більшою чи меншою мірою. Але Христос кличе усіх скорчених духом, душею і розумом. Він Єдиний може випростати те, що викривили світ цей і сили пекельні. «Чоловіче! Жінко! Дитино!»  - кличучи нас, Він хоче цими іменами піднести нашу гідність і приховати наші істинні імена, ганебні й гріховні: «Сліпці! Каліки! Прокажені! Убогі!» - і мовчазні сурми духу, забиті брудом, випрямити, очистити і сотворити дзвінкими трубами слави Божої. Щоб і ми, сурмлячи про неї, прославили на небесах, у царстві світлих ангелів і просвітлених святих, Христа Бога нашого. Йому ж подобає честь і слава, з Отцем і Святим Духом – Тройці Єдиносущній і Нероздільній, нині і повсякчас, у всі часи і на віки вічні. Амінь. 

 

 

Духовне читання :

Розклад Богослужінь

Ранкові

Будні - 8:00
Неділя - 8:00 і 10:00
Свята - 9:00

Вечірні

Щодня - 17:00


Сайт релігійної громади Церкви Святого Миколая

Запоріжжя, проспект Ювілейний, 1

Тел:   067 74-21-622

  Написати листа