Неділя двадцята після П’ятидесятниці. Євангеліє про Господа Воскресителя

Неділя двадцята після П’ятидесятниці. Євангеліє про Господа Воскресителя

Багатьох людей називають спасителями людства, але коли і кому з них спало на думку рятувати людей від смерті?

Багато було в історії переможців, але хто з них переміг смерть?

Багато було на землі царів, які називали своїми підданими мільйони людей, та хто з них і коли включав до своїх підданих мертвих нарівні з живими?

Ніхто – крім Єдиного і ні з ким не зрівняного Господа нашого Ісуса Христа. Він не просто нова Людина, Він – новий світ, Він – Творець нового світу. Він однаково зорав і ниву живих, і ниву мертвих, і посіяв нове насіння життя. Мертві для Нього були як живі, живі – як мертві. Смерть не була кордоном Його Царства. Він розтоптав цей кордон і поширив Царство Своє назад, до Адама і Єви, і вперед – до останньої народженої на землі людини. І на життя, і на смерть людську Він дивився інакше, ніж коли б то не було хто б там не був із смертних людей. Він дивився і бачив, що життя не закінчується зі смертю тіла, але що справжня смерть умертвлює деяких людей раніше від їх смерті тілесної. Він бачив багатьох  живих у гробах і багатьох мертвих у живих тілах. І не бійтеся тих, хто вбиває тіло, душі ж не можуть вбити, - сказав Він Своїм апостолам (Мт.10:28). Отже, зі смертю тіла не настає смерть душі; остання може настати від і через смертні гріхи, до чи після, незалежно від настання смерті тілесної.

Своїм духовним поглядом Господь наш Ісус Христос розривав час, як блискавка хмари, і перед ним з’являлися живі душі як тих, хто давно помер, так і тих, хто ще не народився. Пророк Ієзекіль у видінні побачив поле, повне мертвих кісток, і не можна було дізнатися, доки Бог не відкрив йому цього, чи оживуть ці кістки. Сину людський! Чи оживуть кістки ці? – запитав його Господь. Я сказав: Господи Боже! Ти знаєш це (Із. 37:3). Христос дивився не на мертві кістки, але на живі душі, котрі жили і будуть жити у цих кістках. Тіло людське і кістки людські є всього лише одяг і знаряддя душі. Цей одяг зношується і розпадається, як ветхе плаття. Але Бог оновить його, і знову зодягне в нього душі упокоєних. 

Христос прийшов для того, щоб розігнати древній страх людей, але й для того, щоб принести новий страх тим, хто грішить. Старий страх людей є страхом тілесної смерті; новим страхом має бути страх смерті духовної; і цей страх Христос оновив і посилив. Сповнені страхом смерті тілесної, люди закликають на допомогу увесь цей світ; зміцнюють свої позиції у світі цьому, поширюються у світі цьому; грабують світ цей, тільки б забезпечити якомога довше існування свого тіла, якомога довше і якомога безболісніше. Безумцю! – скаже Бог матеріально багатій, але духовно бідній людині, - цієї ночі душу твою візьмуть від тебе; кому ж дістанеться те, що ти заготував? (Лк.12:20). Безумцем, таким чином, називає Господь того, хто боїться за своє тіло, але не боїться за свою душу. І ще сказав Господь: життя чоловіка  не залежить від достатку майна  його (Лк.12:15). Від чого ж воно залежить? Від Бога, Котрий Своїм словом оживляє душу, а душею – тіло. Своїм словом Господь наш Ісус Христос воскресив і воскрешає грішні душі, душі, які померли раніше від тіла. І ще, крім цього. Він обіцяв воскресити і мертві тіла померлих людей. Відпущенням гріхів, Своїм животворчим ученням і Своїми Пречистими Тілом та Кров’ю Він воскресив і воскрешає мертві душі. А що в кінці часів воскреснуть і мертві тіла, Він підтвердив як Своїми словами, так і ділом воскресіння деяких мертвих людей ще під час Свого перебування на землі – і Своїм власним воскресінням. Істинно, істинно кажу вам: настає час, і настав уже, коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть (Ін.5:25). Багато закоренілих грішників і грішниць почули голос Сина Божого і душею ожили. Але й багато тілесно мертвих почули голос Сина Божого і знову повстали для життя. Один з таких випадків і описується у сьогоднішньому Євангельському читанні. У ті часи Ісус пішов у місто, яке називається Наїн;  з Ним йшло багато учнів Його і багато народу. Це було незабаром після чудесного зцілення слуги римського сотника у Капернаумі. Поспішаючи зробити якомога більше добра і цим показати дивовижний приклад усім Своїм вірним, Господь вирушив з Капернаума повз гору Фавор. Тут, за цією горою, на схилі Єрмона, і нині знаходиться село Наїн, яке було колись містом, оточеним стінами. Господа супроводжував величезний натовп учнів і народу. Всі вони бачили численні чудеса Христові у Капернаумі, але всі були сповнені бажання бачити і чути ще. Бо нічого подібного до чудес Христових доти в Ізраїлі не бачили і не чули, а слова Його були наче ріки меду й молока.

Коли ж Він наблизився до міської брами, тут виносили померлого, єдиного сина у матері, а вона була вдовою; і багато народу йшло з нею з міста. Як тільки Господь і люди, що супроводжували Його, досягли міських воріт, назустріч їм з міста вийшли люди, що супроводжували мертвого. І так зустрілися Владика і раб, Життєдавець і смерть. Померлий був юним, як вказує слово юнак, з котрим звернувся до нього Христос, а також те, що Спаситель після воскресіння віддав його матері. Очевидно, матір померлого була з доволі багатого і знатного дому, про що говорить чисельність учасників похоронної процесії: і багато народу йшло з нею з міста.

Побачивши її, Господь зглянувся над нею і сказав: не плач. Заради матері і зібрався такий великий натовп супровідників: по-перше, тому, що вона була із знатного дому, а по-друге, через тяжкий удар, завданий їй втратою єдиного сина. Безумовно, всі присутні повинні були відчувати до неї величезний жаль, котрий ще посилювався її відчайдушними риданнями і примовляннями. Бо, хоча ми всі очікуємо співчуття нашій скорботі, коли смерть віднімає у нас найдорожче, однак і все людське співчуття навряд чи може зменшити наше горе і страждання. Коли безсилля втішає безсилля, ця втіха слабка. Є одне таємне почуття, котре охоплює всіх, хто оточує мертве тіло, почуття, у якому рідко зізнаються: людський сором від смерті. Люди не лише бояться смерті, вони ще й соромляться її. Сором цей ще переконливіше, ніж страх, доводить, що смерть є наслідком людського гріха. Як хворий соромиться показати лікареві свою таємну рану, так і всі совісні люди соромляться показати свою смертність. Сором смерті доводить наше безсмертне походження і наше призначення на безсмертя. І тварини ховаються, коли помирають; наче й вони відчувають сором за свою смертність. А який же цей сором у високоосвічених духовних людей! Чим допоможе увесь наш крик і шум, вся метушня, вся честь і слава у час, коли ми відчуємо, що розбивається посудина убога, в котрій перебувало наше життя? Нас охоплює сором як за нетривкість посудини цієї, так і за безумну метушню, котрою ми увесь свій вік цю посудину наповнювали. Чого приховувати: нас охоплює сором за сморід, котрим ми наповнили посудину нашого тіла і котрий після нашої смерті витече не лише на землю, але й на небо? Бо наш духовний зміст дає або пахощів, або смороду і душі, і тілу людському, відповідно до того, хто чим наповнив свій дух під час земного життя – пахощами небес чи смородом гріха. 

Господь наш Ісус Христос зглянувся над згорьованими людьми. Він часто відчував жаль до людської немочі. Побачивши натовпи народу, Він зглянувся над ними, що вони були виснажені і розсіяні, наче вівці, що не мають пастиря (Мт.9:36). Коли вівці бачать пастиря, вони не бувають ні виснажені, ні розсіяні. Якби усі люди безперестанно мали перед своїми очима Бога Живого, вони не були б ні виснажені, ні розсіяні. Але одні Бога бачать, інші шукають Його, щоб побачити, треті взагалі Його не бачать, а четверті насміхаються над тими, хто Його бачить і хто Його шукає. Тому люди й виснажені, і тому вони розсіяні, тобто, кожен сам собі стає пастирем і кожен іде своїм шляхом. Якби люди мали хоча б половину такого страху від всеприсутності Божої, який вони відчувають при думці про смерть, вони б не боялися смерті; о, навіть більше – у світі навіть не знали б про смерть! Особливо пожалів Господь у цьому випадку бідну матір і сказав їй: не плач. Він заглянув їй в душу і прочитав усе, що там було. Помер її чоловік, і вона відчувала себе самотньою; тепер у неї помер і єдиний син, і вона відчувала себе абсолютно самотньою. А де ж Бог Живий? Хіба може хто-небудь бути самотнім, перебуваючи у присутності Божій? І хіба для істинної людини взагалі може існувати друг ближчий, ніж Бог? Хіба Бог не ближчий для нас, ніж батько і матір, ніж брати і сестри, ніж сини і доньки? Він дає нам родичів і Він забирає їх, але Він від нас не відступає, і не старіє Його око над нами, і не міняється Його любов до нас. Всі удари смерті розраховані на те, щоб ми якомога тісніше приліпились до Бога свого, Бога  Живого.  

Не плач, - потішає Господь згорьовану матір. Це говорить Той, Хто не думає, як багато хто з нас, що душа померлого юнака зійшла в могилу раніше за тіло, Той, Хто знає, де знаходиться душа померлого; вірніше, Той, Хто тримає душу цю у Своїй владі. І ми потішаємо згорьованих тими ж словами: «Не плач!» - хоч і наше серце сповнене плачем. Але ми відчуваємо себе безсилими запропонувати тим, хто у скорботі, що-небудь інше, крім цих слів і свого жалю. Настільки сила смерті перевершила нашу силу, що ми клопочемося в її тіні, наче  комахи; і, закопуючи покійника в землю, ми завжди відчуваємо, що закопуємо у могильну темряву смерті частину себе самих. Господь говорить жінці: не плач – не для того, щоб показати, ніби взагалі не треба плакати над померлим. Адже і Він плакав над мертвим Лазарем (Ін.11:35); і заздалегідь плакав над багатьма, хто мав пізніше постраждати при падінні Єрусалиму (Лк.19:41), і, нарешті, похвалив, назвавши блаженними тих, хто плаче – бо вони втішаться (Мт.5:4)! Ніщо так не впокорює і не очищує людину, як плач. У православній методиці спасіння плач вважається одним з головних засобів очищення душі, серця і розуму. Ми повинні плакати не тільки над померлими, але й над живими, і насамперед – над самими собою, як порадив Господь жінкам єрусалимським: не плачте наді Мною, але плачте над собою і над дітьми вашими (Лк.23:28). Та є різниця між плачем і плачем. Апостол Павло говорить солунянам, щоб вони не сумували, як інші, що надії не мають (1Сол.4:13), тобто, як язичники чи безбожники, бо ті сумують за померлим як за цілком втраченим. Християни ж повинні сумувати за померлим не як за втраченим, а як за грішним, чому й сум їх завжди повинен поєднуватися з молитвою до Бога, щоб простив Бог гріхи померлому і ввів його по милості Своїй у Царство Небесне. Через свої гріхи християни повинні сумувати і плакати над самими собою, і чим більше, тим краще; не так, втім, як ті, хто не має віри і надії, але, навпаки, саме тому, що мають віру в Бога Живого і надію на Божу милість та на життя вічне. 

Але якщо плач такий корисний, у християнському сенсі, чому ж тоді Господь говорить матері померлого юнака: не плач? Тут знову інший випадок. Ця жінка плакала, як та, що не має надії; і, крім того, вона плакала не за гріхами свого сина і не за своїми власними гріхами, але за тим, що тілесно втратила своє чадо, плакала над його нібито знищенням і через розлуку з ним навічно. А тим часом тут був присутній Син Божий, Володар живих і мертвих. У Його присутності не треба було плакати, так само, як у Його присутності не треба було поститися. Коли фарисеї поставили Господу за вину, що Його учні не постяться, як це роблять учні Іоанові, Господь відповів: Чи ж ви можете змусити, щоб постили гості весільні, поки з ними ще є молодий (Лк.5:33-34)? Так само: хіба слід кому-небудь плакати у присутності Життєдавця, у Царстві Котрого нема мертвих, але всі живі? Та засмучена вдова не знає ні Христа, ні сили Божої. Вона сумує за своїм єдиним сином без усякої надії, як сумували у той час усі інші іудеї та елліни, котрі або взагалі не мали віри у воскресіння мертвих, або втратили її. Над цим безумним горем від незнання зглянувся милосердний Господь і сказав їй: не плач. Він говорить їй це не в тому сенсі, у якому і нині багато хто говорить «не плач» тим, хто сумує за своїми покійними, тобто, в сенсі: «Не плач, сльозами його не повернеш! Так вже судилося! Всі там будемо!» Таке невтішне потішання, яке ми даємо іншим, але яке не втішає і нас самих, коли ми від інших його чуємо. Не це має на увазі Христос, коли говорить жінці: не плач. Він має на увазі: «Не плач, бо Я тут! А Я є пастир усіх овець, і жодна вівця не може сховатися від Мене щоб Я не знав, де вона. Твій син не помер так, як думаєш ти, а лише душа розлучилася з тілом. Я маю владу однакову над його душею і над тілом. І заради твоєї скорботи від незнання і невір’я, так само як і через незнання і невір’я всіх, хто тебе оточує, Я знову поєднаю душу юнака з його тілом і знову поверну йому життя, не так заради нього самого, як заради тебе і цього народу. Щоб вірували усі, що Бог Живий чуває над людьми і що Я є Той, Хто повинен був прийти як Месія і Спаситель світу». Саме такий зміст вкладає у свої слова Христос, коли говорить матері: не плач. І, вимовивши ці слова, Він приступив до справи. 

І, підійшовши, торкнувся мар; ті, хто несли – зупинились, і Він сказав: юначе! Тобі говорю, встань!  Торкання до мертвого чи його речей вважалося у іудеїв оскверненням і заборонялося. Ця заборона була розумною, доки в Ізраїлі шанували Бога і цінували людське життя вище за все на землі. Але коли зменшилось істинне шанування Бога, як і повага до людського життя, тоді багато заповідей, включаючи і цю, перетворилися на забобони і пролізли на перші місця, відтіснивши головні заповіді Божі. Так було, наприклад, з плотським обрізанням і дотриманням суботи. Дух цих заповідей був повністю втрачений, і замість духа залишилося обожнення форми, чи букви заповідей. Христос повертав цим заповідям дух і життя, але серце народних старійшин, хранителів закону Божого, настільки затьмарилося і закам’яніло, що вони хотіли вбити Христа за те, що Він у суботу зцілював хворих (Ін.5:16)! Субота була для них важливішою від людини, і навіть важливішою від Самого Сина Божого. Але Господь не звертав уваги на лють старійшин; він продовжував при кожній нагоді підкреслювати, що життя і спасіння людської душі важливіше старих омертвілих переказів і звичаїв. Це Він навмисне хотів підкреслити і в даному випадку, всупереч закону доторкнувшись до мар, на яких несли покійника. Але чудо воскресіння, створене у цей раз Господом, було настільки дивовижне, що безсильні старійшини іудейські тут не посміли відкрити вуста, щоб виголосити свій присуд. 

Юначе! Тобі кажу, встань! Господь наш Ісус Христос наказує юнакові від Свого імені, а не як пророки Ілля та Єлисей, котрі молилися Богові, щоб Той воскресив мертвих. Вони були слугами Бога Живого, а Цей є Його Сином Єдинородним. Отже, Своєю Божественною владою Господь наказує юнакові ожити і встати. Тобі кажу – цими словами, котрі Господь не вживає при жодному іншому воскресінні мертвого, Він хоче показати і підкреслити, що це діло Він здійснює винятково Своєю Божественною силою. Він хоче цим показати, що має владу і над живими, і над мертвими. Бо чудо це відбулося не з віри матері цього юнака, як у випадку воскресіння доньки начальника синагоги Яіра; і ніхто з похоронної процесії не очікував такого дивовижного чуда, як було у випадку воскресіння Лазаря. Ні; чудо це відбулося не з чиєї-небудь віри і не з чийогось очікування, але винятково через могутнє слово Господа нашого Ісуса Христа. 

Мертвий, піднявшись, сів і став говорити; і віддав його Ісус матері його. Почуло творіння свого Творця і послухалося Його заповіді. Та ж Божественна сила, що від самого початку вдихнула в порох земний подих життя і з пороху сотворила людину, діяла і тепер, оживляючи мертвий прах, заставляючи кров текти і очі – бачити, вуха – чути, язик – говорити, кістки і м’ясо – рухатися. Де б не була тоді душа померлого юнака, вона почула голос свого Начальника і миттю повернулася у тіло, щоб разом з тілом виконати Його наказ. Впізнав підданий голос Царя свого – і відгукнувся. Юнак піднявся і сів на марах, і став говорити. Чому він відразу почав говорити? Щоб люди не думали, ніби це якийсь чарівний міраж, щоб не думали, ніби якийсь дух увійшов в його тіло і підняв його на марах. Всі повинні були почути голос і слова оживленого, щоб не було ні найменшого сумніву, що це він, а не хтось інший у його тілі. З тієї ж самої причини Господь бере юнака з одра і віддає його матері його – і віддав його Ісус матері його. Коли матір впізнає його, і прийме, і обніме, тоді зникнуть страх та сумніви і у інших присутніх. І ще Господь бере його Своїми руками і віддає матері, щоб показати їй, що тепер Він вручає їй його як дар – як і тоді, коли вона його народила. Життя є дар Божий. Життя кожної людини дароване рукою Божою. І не гребує Бог жодну створену людину взяти за руку і направити у це земне, тимчасове життя. Ще й тому Господь бере воскреслого юнака і віддає його матері, щоб показати їй, що Він не даремно сказав їй: не плач. Коли Він їй це говорив, Він вже знав, що втішив її не тільки цими словами, котрі нещасна мати могла чути у той день від багатьох знайомих, але ділом, що представляло собою неочікувану і досконалу розраду. І, нарешті, Господь ще й тому так робить, щоб нас навчити: коли ми робимо добрі справи, то повинні робити їх по можливості особисто, уважно і добросердно; а не через інших, недбало і з досадою, тільки б якомога скоріше позбавитися того, кому творимо діло милосердя. Подивіться, скільки краси і любові у кожному слові і у кожному поруху Господа і Спаса нашого! Він і у цьому випадку, як завжди – і до, і після того – показує, що не тільки кожен дар Божий досконалий, але досконалий і спосіб, котрим Бог дарує. 

І всіх охопив страх, і славили Бога, говорячи: великий пророк постав поміж нас, і Бог відвідав народ Свій. Христові вдалося турботливою поведінкою по відношенню до сина і матері прибрати страх злих духів і чарів, але тому-то страх все-таки залишився. Однак це був благий страх. Бо це був страх Божий, що викликав подяку і славослів’я Богові. Народ говорить про Христа як про великого пророка. Народ очікував великого пророка, котрого Бог ще Мойсеєві обіцяв надіслати до народу ізраїльського (Повт. Закону 18:18). Народ цей поки не міг піднестися до поняття про Христа як Сина Божого. Але дух його, дух настільки затьмарений і пригнічений народними старійшинами, чудово міг піднестися до усвідомлення Господа нашого Ісуса Христа як великого пророка. Якби єрусалимські старшини, котрі так само бачили чудеса Христові, численні чудеса, змогли піднятися хоча б до цього розуміння простого народу, вони не вчинили б страшного злочину засудження і вбивства Сина Божого. Але кожен здійснював чудеса свого роду, згідно із своїм духом і серцем: Христос мертвим повертав життя, а старійшини іудейські і в живих його віднімали. Він був Чоловіколюбцем, а ті – чоловіковбивці і боговбивці. Він був Чудотворцем добра, а ті – чудотворці зла. Та врешті ці злі старшини не змогли відібрати життя ні в кого, крім себе самих. І всі вбиті ними пророки залишилися живими навіки і в Бога, і в людей, в той час, як вони самі – сховані, ніби змії, у тіні цих пророків, щоб, поневіряючись з покоління в покоління, від кожного покоління приймати осуд і прокляття. Так само, вбивши Христа, вони вбили не Його, а себе. Він, Хто легко воскресив інших, воскресив і Самого Себе на землі і на небесах як найбільше Світло, Котре тим більше розпалюється і тим яскравіше світить, чим більше Його гасять. Цим Світлом всі ми живемо, і дихаємо, і радіємо. І це Світло світла ще раз, і незабаром, з’явиться на землі всім живим і мертвим. Це відбудеться, коли Господь наш Ісус Христос прийде, щоб завершити людську історію, воскресити тих, хто у гробах і судити всі людські істоти, що жили на землі, починаючи від Адама і до кінця віку. Тоді ще раз – і на цей раз повною мірою – збудуться слова Спасителя: Істинно, істинно говорю вам: настає час, і настав уже, коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть. Чудо воскресіння сина вдови з Наїна було сотворене як з милосердя до згорьованої матері, так і для того, щоб допомогти нашій вірі в останнє і всезагальне воскресіння, чудо з чудес, правду над усіма правдами і радість над усіма радостями. Господу нашому Ісусу Христу честь і слава, з Отцем і Святим Духом – Тройці Єдиносущній і Нероздільній, нині і повсякчас, у всі часи і на віки вічні. Амінь.