Амінь.
Сьогодні неділя жон-мироносиць і ми читаємо з Євангелії від Марка про Марію Яковову, Марію Йосипову і Соломію, які прийшли до Гробу Господнього і стали першими свідками Його Воскресіння. Сьогодні, можна сказати, 8 березня Церкви, тому вітаю всіх жінок нашої громади, нашої парафії з цим святом. Це якраз день, коли ми можемо трішки окремо вшанувати роль жінки в церкві – попри те, що ми вшановуємо кожного Богородичного свята, чи в дні, коли ми вшановуємо великих святих, мучениць, преподобних, сьогодні ми особливо звертаємо на це увагу.
Тому що якраз це зачало Євангельське говорить нам про цю історію, коли три жінки прийшли до Гробу Господнього, вони прийшли туди, де вони піддивилися і бачили, де Його поклали, прийшли до цього гробу, побачили великий камінь, можливо, вони і знали, що там буде великий камінь, але все одно прийшли до гробу. Все одно вони прийшли, щоб вшанувати свого Учителя, Спасителя Ісуса Христа. І стали свідками Воскресіння, зустріли цього юнака, який сказав, що Він Воскрес. «Нема Його тут. Підіть скажіть ученикам Його, Петрові, що Він перше за нього буде в Галилеї».
Вони стали першими свідками Воскресіння. І як це могло так статися в той час, в ту епоху, коли, погодьмося, що місце жінки в тому суспільстві не було таке, як, наприклад, зараз в демократичних суспільствах. І це свідчення їхнє не було взяте до уваги. Ніхто не сказав: «О, це дійсно авторитетна думка». До свідчення жінок вдавалися у судах, при виясненні якихось обставин вже в останню чергу, коли вже нікого іншого не було, тоді ті, хто бачили, жінки, могли щось свідчити. І це свідчення цих трьох жінок не могло бути авторитетним, таким, яким би ділилися всі ті, хто почув про нього.
Але так само і проповідь рибалок і митарів з якоїсь провінції Римської імперії далекої, яку ще й багато римлян вважали якоюсь такою дивною, дикою, з якоюсь дивною релігією, так само мала бути сприйнята з іронією, з недовірою, з критикою. Але чомусь ця проповідь обійшла по всій Римській імперії, а потім по всьому світу і по інших імперіях.
Ця проповідь змінила світ.
Ця проповідь заклала Церкву.
Люди, які не були навчені риториці, які не знали філософії, які не знали якихось хитромудрих силогізмів того часу, вони поширили християнство по всьому світу. І ці жінки були першими, хто почав це.
Як дивно, правда? Всі і в той час євреї очікували Месію, царя, який прийде і спасе, перш за все, Іудею, але і увесь світ, який прийде у славі з ангелами, який буде сяяти, чия слава буде очевидна для всіх, остаточна і незаперечна. Але ось Він приходить в сім’ю теслі, зустрічає цих рибалок, митарів, згуртовує навколо Себе цих жінок, і з цього все починається.
Є такий вираз в румунів, перекладається він так – все красиве починається з малого. Все красиве в нашому житті починається з чогось малого. І навіть якщо ми самі маленькі, і навіть якщо наше місце у суспільстві, чи на роботі, чи навіть у родині якесь маленьке і скромне, це не означає, що з цього не може початись щось прекрасне. Це не означає, що ми не можемо зробити щось грандіозне в цьому світі. Це не означає, що ми не здатні. Але ми маємо знати себе, маємо пізнати себе, маємо знайти своє місце.
Тому що в нашому світі сучасному дуже часто так буває, що ми якраз зрікаємося свого маленького місця, з якого ми походимо. Ми рвемось кудись в інші місця. Ми рвемося кудись, де наше місце, можливо, але де більш сяюче, місце під сонцем, де, нам здається, буде більше уваги, буде більше можливостей. А ще особливо в суспільстві, де ми всі, перш за все, не громадяни, не люди, не особистості, а перш за все ми – споживачі, і від нас дуже часто очікується, що ми перш за все будемо купувати, обирати. І дуже часто центром нашого суспільства вже не є церква, чи школа філософів, чи якась інша інституція – це супермаркети. І всі наші інші установи також вибудовуються по типу супермаркетів, де люди споживачі.
І навіть більше того – люди приходять в церкву і вони далі ведуть себе, як споживачі і ставляться до церкви, як до супермаркета. Що в цекві ті жіночки, які є парафіянками нашої церкви і допомагають знімати свічки з підсвічників, чи записують записочки, вони, як касири – «они далжни, они далжни улибаться!». От на Пасху було багато претензій. «Ви далжни билі..», а ніхто не сказав: «Чим я можу допомогти? Ми бачимо, що дуже народу багато, чим я можу допомогти?». Ні. Всі очікують, що буде так, як у супермаркетах, що будуть працівники, буде команда і вони все це виправлять.
І не тільки в цьому проблема. Проблема в тому, що дуже часто ми, як споживачі, лишаємось обдурені. Дуже часто нам продають речі, які нам не потрібні. І ми шукаємо речей в нашому житті, які нам не потрібні. І шукаємо це місце в суспільстві, яке нам абсолютно не потрібне. І ми губимо себе. Ми губимо своє обличчя. Ми вже не знаємо, хто ми є.
Але слід пам’ятати про цю історію біблійну, про жінок мироносиць, які, можливо, не мали тих можливостей, не мали того місця в суспільстві, не мали авторитетного слова, але вони рознесли цю звістку. Хоч в кінці і пишеться, що нікому не сказали, бо боялися, але напевно врешті комусь сказали, тому що ми знаємо цю історію - євангелист записав цю історію.
Тому пам’ятаймо про це. Пам’ятаймо, що треба знати самого себе, знати своє місце, яке б воно не було, навіть якщо воно скромне, навіть якщо це взагалі усіма знехтуване місце, але це може стати місцем слави, місцем нашого духовного подвигу, місцем нашого відродження духовного.
Слава Ісусу Христу.
19.05.2024
Написати листа