Неділя п’ятнадцята після П’ятидесятниці. Євангеліє про любов.

Неділя п’ятнадцята після П’ятидесятниці. Євангеліє про любов.

Мт., 92 зач., 22:35-46.

Кожен, хто хоче посоромити Бога, сам буває  посоромлений, а Бог цим ще більше прославляється.

І кожен, хто намагається принизити праведника, врешті принижує себе, а праведника ще більше підносить. 

Хто кладе камін на шляху праведника сам об нього спотикається, а праведника лише змушує видертися на схил, звідки той бачить ще більше.

Той, хто дує, щоб погасити вогонь праведника, розпалює його ще більше,  а свій гасить.

У бурхливому морі житейському Бог є скелею, на котрій праведник спасається і об яку розбивається човен безбожника. 

У бурхливому морі житейському праведник є каменем спотикання для грішника. Грішник відвалює каменя і падає в яму на тому місці, де цей камінь знаходився. 

Той, хто кидає пил проти вітру, осліпне. Той, хто засипає озеро камінням, затопить себе. 

Бог наче навмисно залишив правду у світі цьому неозброєною і незахищеною, щоб показати Свою силу і щоб у насильників був камінь спотикання. Тому нитка правди міцніша, ніж ланцюг неправди. Насильник намагається розірвати нитку правди, але заплутується у ній і гине.

Сатана хотів знищити праведного Йова, а замість цього возніс його на небеса. Йов переміг тоді, коли здавався немічним. Сатана хотів знищити царя Ірода, і той, через лютість свою, цьому не противився, і Ірод загинув, коли здавався всемогутнім.

Все, що від Бога, видається у світі цьому немічним, але воно сильніше від зірок і бурхливих океанів. 

Подивись на ці протилежності, залишені нам Богом як урок, і навчись з них: Мойсей і фараон, Давид і Голіаф, Йов і сатана, Єрусалим і Вавилон, три підлітки і цар Навуходоносор, Даниїл і Дарій, апостоли і Рим. І якщо ти зрозумієш наказ, котрий Бог залишив тобі через ці сяючі, наче сонце, приклади, то радісно вигукнеш за чудесним Давидом:  Одні колесницями хваляться, а інші кіньми, а ми будем хвалитись Ім'ям Господа, нашого Бога…(Пс. 19:8). І тоді ти розумом чудесно усвідомиш і серцем засвоїш слова апостола Павла: Бог вибрав немудре світу, щоб посоромити мудрих, і немічне вибрав Бог, щоб посоромити сильне (1Кор.1:27).

Але яка доля добра у цьому світі, який його шлях, його нібито слабкість і непереможна сила, на жодному іншому прикладі у світовій історії не можна побачити так ясно, як на прикладі Самого Господа нашого Ісуса Христа. Найвідоміший, Він прийшов як невідомий. Найправедніший, Він був засуджений як неправедний. Всемогутній, Він дав убити Себе як немічний. І що було в кінці? Перемога і слава. Його перемога і слава – і поразка та ганьба тих, хто Його не прийняв, не визнав і замучив. Але істинний кінець ще навіть і не настав, а коли настане, тоді тільки відкриється вся велич  Його перемоги і все сяйво Його слави; і тоді тільки відкриється весь жах поразки й ганьби Його гонителів і мучителів. 

Щоразу, коли вороги добра, вороги Божі розставляли тенета  Христу, вони самі в них потрапляли; щоразу, коли вони готувалися Його принизити, вони самі принижувались, і коли хотіли закрити Його вуста, самі були змушені замовкнути. Воістину, все, до чого вони вдавалися для Його ганьби, обернулося Його славою  і їх власною ганьбою. Так було тоді, так відбувається і зараз. Той, хто і нині супротивиться Христові, впаде і згине, а Христу цим лише надасть можливість яскравіше засяяти у Його силі і славі. Так відбувається нині, так буде і завтра – до кінця віку. І нинішнє Євангельське читання чудесно показує, що буває  людьми, котрі спокушають Бога, готуючи цим собі честь, а Богові безчестя.

І один з них, законник, спокушаючи Його, спитав, кажучи: Учителю! Яка найбільша заповідь в законі? Це було останнє в ряду спокус, за допомогою яких іудеї намагалися знайти хоч який-небудь привід, щоб засудити Христа на смерть. Як люди отруєні злом! Якщо Бог шукає хоча б одну добру справу у найбільшого грішника, щоб його спасти, люди шукають хоча б один гріх у найбільшого Праведника, щоб Його вбити!

Спочатку первосвященики і старійшини народу спокушали Христа питанням: якою владою Ти це робиш? І хто Тобі дав таку можливість? На що Христос відповів, спитавши їх самих про хрещення Іоана Хрестителя: з неба воно було, чи від людей? Питанням цим Господь збентежив Своїх спокусників, котрі міркували між собою: якщо скажемо – з неба, то Він скаже нам – чому ж ви не повірили йому? А якщо сказати: від людей – боїмося народу, бо всі шанують Іоана як пророка. Це спокушування принесло славу Христові і ганьбу тим, хто спокушав його. Бо завдяки йому відкрились побоювання грішників сказати істину і, в той же час, нам дане повчання: Іоан є посланцем Божим, чим ще більше підтверджується гідність Господа нашого Ісуса Христа як Небесного Владики. При цьому спокушуванні об’єдналися проти Христа первосвященики і старійшини, котрі ворогували одні з одними.

Потім фарисеї з іродіанами підійшли до Христа, спокушуючи Його питанням: чи дозволено давати податок кесареві, чи ні? Скажи нам: як Тобі здається? Господь подивився на монету, на якій було зображено кесаря, і відповів: віддавайте кесареве кесарю, а Боже Богу. І це спокушування принесло славу Христу і ганьбу спокусникам. Бо виголошеними словами Господь заклав ще один потрібний камінь в будівлю Свого вчення, через що подав нам потрібний і чудесний урок; спокусників же посоромив, виявивши і зруйнувавши їх підступний замисел. При цьому спокушуванні об’єдналися фарисеї та іродіани, які здавна ворогували між собою; одні – що прикидались патріотами і друзями народу, і другі – що підтримували римлян, володарів Палестини.

Потім до Христа самі підійшли садукеї з особливим спокушуванням. Якщо семеро братів помруть один за одним, залишаючи один одному, згідно з законом Мойсеєвим, одну і ту ж жінку, - у воскресінні, котрого з семи буде вона жінкою? На це дурне питання, що здавалося спокусникам особливо підступною пасткою для Христа, Господь відповів: у воскресінні не одружуються, і не виходять заміж, але перебувають, як Ангели Божі на небесах. І оскільки садукеї були сектою людей, що від надмірної земної вченості не вірили ні Святому Письму, ні в життя після смерті, Преблагий Господь використав цю можливість, щоб утвердити віру в загробне життя і у воскресіння словами: А про воскресіння мертвих чи не читали ви виголошеного вам Богом: Я Бог Авраама, і Бог Ісаака, і Бог Якова? Бог не є Бог мертвих, але живих. Таким чином, і це спокушування принесло користь Христові і шкоду спокусникам, тому що воно виявило незнання і глупоту спокусників, і тому що Господь, відповідаючи їм, відповів і усім нам на болюче питання, на яке нам ніхто інший відповісти не зміг би. 

Нарешті, коли зазнали поразки і садукеї, які самі себе вважали і люди вважали їх надзвичайними мудрецями, найлютіші взаємні вороги – фарисеї і садукеї – зібрались для спільного нападу, і один з них від імені усіх спитав у Христа: яка найбільша заповідь  в законі? За допомогою цього питання ці слуги темряви напевно надіялись впіймати Христа на слові, щоб мати можливість притягти Його до суду. Вони порушили всі головні заповіді закону Божого, даного їм через Мойсея, і залишились лише з двома заповідями: обрізанням і дотриманням суботи, - ніби з двома порожніми всередині плодами шипшини. Насправді, і це були заповіді Божі, але не головні, і не такі порожні і беззмістовні, як вони в ті дні їх розуміли. Вони, звичайно, думали, що Христос назве одне з трьох: або обрізання, або суботу, або ж яку-небудь Свою нову заповідь. І вони розраховували, якщо Він скаже, що головна Божа заповідь є обрізання, звинуватити Його у нехтуванні суботи; якщо Він виділить дотримання суботи, звинуватити Його у нехтуванні обрізання; а якщо ж яку-небудь нову заповідь зі Свого боку – тоді, тим більше, звинуватити його у зневазі до старозавітного закону Божого. Вони, недоумкуваті, і запідозрити не могли, що Христос назве те, на що вони найбідніші, і, назвавши старе, все-таки висловить нове. 

А Ісус сказав йому: люби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю і всім розумом твоїм: це є перша і найбільша заповідь; друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе. Обидві ці заповіді є у Старому Заповіті, однак не поруч одна з одною, а в двох різних книгах Мойсеєвих  (Втор.6:5; Лев.19:18). Вони не включені до числа десяти Божих заповідей, які складають основу всього закону, даного через Мойсея, але згадуються наче мимохідь, через що мало хто на них і звертав увагу. Зараховані вони до другорядних заповідей не випадково, але через особливий промисел Божий, бо рід людський на той час ще не був готовий ці дві заповіді прийняти. Перш ніж вступити до вищої школи, треба закінчити початкову. А десять заповідей Мойсеєвих і є тією початковою школою вправ і підготовки до вищої школи любові. 

Люби Господа Бога твого. Це є перша і найбільша заповідь. Друга залежить від неї і витікає з неї. Але хіба можлива любов через заповідь? Ні, не можлива. Та, на жаль, заповідь про любов мала постати, бо затьмарене серце людське забуло єдину любов людини до Того, Хто найбільше її любить. І мати не нагадує своєму чаду про любов до неї, поки чадо її не забудеться настільки, що зневажить матір і озлобиться на неї, і піде слизьким шляхом мирської любові. Тоді любов до матері стає заповіддю, і не стільки заради матері, скільки заради чада. Ніякої заповіді про любов не дає Бог ангелам, бо ангели не віддалені від Бога і природнім чином люблять Його. Соромно взагалі-то повинно бути роду людському, що він змусив Бога дати цю заповідь про любов. Бо заповідь про любов до Бога  стільки ж заповідь, скільки й докір людському роду. І кожен, хто хоч скільки-небудь усвідомлює, що Бог робить для нього все, і що він усім зобов’язаний Богові, воістину не може не відчути найглибшого сорому за те, що заражена гріхом людина дала привід до такої заповіді. Любов людини до Бога більш природна, ніж любов дитини до матері. Тому любов людини до Бога повинна бути і без усякої заповіді більш очевидною, ніж любов до матері («Бог є найбільше добро, від Котрого усяке добро і блаженство. З Богом жити і в нещасті щастя, і в бідності багатство, і в печалі втіха. Тому люби Його як найбільше добро і блаженство твоє, люби Його більше від усякого творіння, більше від батька і матері, більше від дружини і дітей, і більше від себе самого». Свт.Тихон Задонський. Тв., т.1). Чому дитя любить свою матір? Тому що відчуває, що матір любить його. А чому людина не відчуває, що Бог її любить? Тому що серце її закам’яніло і очі духовні затьмарені гріхом. Христос прийшов у світ для того, щоб серце людське витончилось для тонкого відчуття любові до Бога і духовні очі затьмареного людства відкрились. 

Прийшов Господь наш Ісус Христос як найсильніший вираз непорушної любові Божої до людини, щоб знову розпалити погаслий вогонь любові в серцях дітей Божих і щоб те, що колись було для людей цілком природнім, так само, як і для ангелів, але з часом стало неприроднім, знову зробити природнім. Якби мати не любила дитину, хіба дитина могла б любити матір? Якби Бог не любив людину, хіба людина могла б любити Бога? Але Бог з самого початку – і до початку – любить людину, звідси й випливає природність любові людини до Бога. У Своєму Божественному молінні перед стражданнями Господь наш Ісус Христос говорить Отцю Небесному:  і щоб пізнав світ, що послав Мене Ти, і що їх полюбив Ти, як Мене полюбив (Ін. 17:23). Які піднесені і втішні слова! Бог по-батьківськи любить нас, грішних і нечистих, так само, як і Свого Єдинородного Сина! Тим, хто може пізнати і відчути глибину і невгасиме полум’я цієї Божественної любові, не потрібна ніяка заповідь про любов. Апостол Іоан, який припав до грудей Господа і Бога свого і найкраще відчув глибину і насолоду Божественної любові від самого її невичерпного джерела, пише:  діти, любімо Його, бо Він перше нас полюбив (1Ін.4:19; 4:10). Бачите, як він пише! Це не штучно відібрані і поєднані слова світських мудреців, але трепетне щебетання серця, яке пило повною мірою любов з самого її джерела; серця людини, котра у радісному натхненні користується найпростішими словами, щоб висловити любов Божу, яка не піддається висловленню.

Послухайте тепер, як інший апостол, що спершу ненавидів і переслідував Христа, пише про любов:  Хто нас розлучить від любові Христової? Чи недоля, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? І додає: Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім! (Рим.8:35-39). Я гадаю, що відтоді, як існує світ і час, жодна людина не висловила своєї любові сильнішими словами. І це не любов через заповідь або від заповіді, але любов, котра природно викликана любов’ю, полум’я, що загорілося від більшого полум’я. Заповідь дана тим, хто давним-давно заслужив покарання за скам’янілість по відношенню до любові, за порушення любові і за кричущу невдячність Богові. Ні Христос, ні апостоли, ні все воїнство тих, хто любить Бога на небесах і на землі не могли краще обґрунтувати заповідь про любов до Бога і сильніше змусити до виконання цієї заповіді, ніж просто нагадати: Він перший полюбив нас і перший виявив нам Свою любов. Можна було б написати цілі книги доказів Божої любові до нас і підстав для нашої любові до Бога – і вони вже написані. Весь створений світ, видимий і невидимий, є доказом Божої любові до нас; вся природа і її облаштування, сонце і зірки, пори року, плин людського життя під оком Провидіння, довготерпіння  Боже до грішників, нечутна, але могутня підтримка праведників і все інше, чому нема ні числа, ні імені, доводять любов Божу нам. Але нащо все це перераховувати і називати, коли досить просто сказати, що Бог нас любить, що Він перший полюбив нас? Зішестя Сина Божого до людей, Його служіння і Його страждання за рід людський перевершили своєю величчю і сяйвом всі інші докази любові Божої. Його вуста висловили нам, що Бог полюбив нас, як полюбив Його: Його вчення явило це, Його діла засвідчили це, Його страждання підтвердили це. Тому і Його заповідь про любов повинна якомога швидше стати у наших серцях нездоланним природнім почуттям, схожим на почуття любові дитини до матері, схожим, але сильнішим. 

Чому Господь заповідає полюбити Бога всім серцем твоїм і всією душею твоєю і всім розумом твоїм? По-перше, щоб посилити цю заповідь і якомога сильніше закарбувати її у пам’яті людській. По-друге, щоб показати, що любов до Бога виключає всяку іншу любов, всякий розподіл любові, всяке служіння двом панам – Богові і мамоні. Але є й ще одна таємна внутрішня підстава. Бог є трійцею Отця, Сина і Духа Святого в єдності. І людина є трійцею серця, душі і розуму. І Отець любить людину, і Син любить людину, і Дух Святий любить людину. Весь Бог любить людину. Звідси й походить заповідь про те, що вся людина повинна полюбити всього Бога. Коли людина любить усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім розумом своїм, тоді вся людина любить. Коли людина любить Отця, і так само любить Сина, і так само любить Духа Святого, тоді людина любить всього Бога. Коли одна частина людини любить одну частину Бога, тоді любов не є повною: тоді ця любов взагалі не любов, бо розділена людина – не людина, і розділений Бог – не Бог. Якщо хто-небудь скаже, що любить Отця, але не знає про Сина і Духа Святого, у тому нема любові до Бога. І якщо хто-небудь скаже, що любить Сина, але не знає про Отця і Духа Святого, у тому нема любові до Бога. І якщо хто-небудь скаже, що любить Духа Святого, але не знає про Отця і Сина, у тому нема любові до Бога. Бо він не пізнав Бога у цілості. Так само нема любові до Бога у тому, хто скаже, що любить Бога тільки серцем, чи тільки душею, чи тільки розумом. Бо він не пізнав себе у цілості і взагалі не знає про любов. Любов, істинна любов – а не те, що світ називає любов’ю, - йде від цілості до цілості. («Знищи у собі всякий поділ; нехай буде вся людина зібрана воєдино і всеціло спрямована до Бога». Ігнатій Брянчанинов. Тв., т.IV, Проповідь у 22 неділю). Преподобний Симеон Новий Богослов наводить наступні дивовижні приклади любові до ближнього, які, водночас, коротко і ясно висловлюють суть любові: «Знаю я чоловіка, котрий … іноді плакав то за одним, то за другим (грішником), іноді бив себе у лице і в груди за спасіння кого-небудь, іноді сам приймав образ грішника словом чи ділом і уявляв себе самого, що согрішив гріхом брата, сповідував цей гріх Богові і молив про прощення, проливаючи рясні сльози. Знав і іншого, котрий так багато радів за тих, хто трудиться, виправляється у всякій чесноті і успішний у добрі, наче був впевнений, що отримає  нагороду за їх чесноти і подвиги, більше від них самих; і знову – так сильно сумував і печалився за грішних, ніби не сумнівався, що він один має дати відповідь за всіх них і бути вкинутим в пекло. Знаю я й такого, хто так сильно бажав спасіння братії  своїй, що багато разів з теплими сльозами благав Бога, щоб або й вони спасенні були, або й він разом з ними був відданий на муки. Спонуканий богонаслідувальною теплою любов’ю, він ніяк не бажав спастись без братії своєї. Бо так зріднився з ними духовно, союзом святої любові, у Дусі Святому, що і в Царство Небесне не бажав вирушати без них». Таку душу називає преподобний Симеон «Богоносною, досконалою в любові до Бога і ближнього» (Слово 54). Бачите, який глибинний і невичерпний зміст цієї простої заповіді спростовує усі єресі проти тройці Бога в єдності? І ще: як вона розвіює вщент усю половинчасту і дріб’язкову психологію деяких сучасних вчених, котра подрібнює внутрішню людину, роблячи її безкінечно нікчемною і нещасною?

Друга ж подібна до неї заповідь: полюби ближнього свого, як самого себе. Господь не сказав: рівна їй, але: подібна до неї. Тобто: і друга заповідь стосується любові, але не любові до Творця, а любові до творінь. Люблячи свою матір, дитина любить і всі діла її рук, всі труди своєї матері, всі її речі; а дитя, що особливо любить свою матір, любить своїх братів і сестер. Любов до матері зміцнює любов до братів і сестер. Хто любить своїх батьків, той природнім чином буде любити і своїх братів; хто ж не любить своїх батьків рідко здатен любити своїх братів. Так само тому, хто любить Бога, легко полюбити людей як братів своїх по Богові; хто ж не любить Бога, може лише обманювати себе, думаючи, що любить людей. Така людина може в кращому випадку мати тільки якесь неясне співчуття до людей, джерело якого знову ж знаходиться у співчутті до самого себе. Хоча ця заповідь була дана і у Старому Заповіті, вона стає у вустах Христових абсолютно новою. Бо в іншому місці Господь говорить: Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви (Ін.13:34). По-перше, вона є новою, бо її виголосив Той, Хто виявив у світовій історії найбільшу любов до людей; а по-друге, тому, що поняття ближнього розширене далеко за межі народу іудейського і поширене на всіх людей Божих. Любіть ворогів ваших, - сказав Господь. Бо якщо ви будете любити тих, хто любить вас, яка вам нагорода (Мт.5:44-47). Чи не наказує Бог сонцю Своєму сходити і над ворогами вашими? І чи не посилає Він дощ і на тих, хто вас не любить? Твоє діло – любити всіх людей заради любові Божої, а Його – потім відділити праведних від неправедних.

Наші ближні є видимим полем, на якому ми показуємо свою любов до невидимого Бога. На кому виявитися нашій любові  до Бога, як не на людях, що живуть разом з нами на землі? Бог буває розчулений нашою любов’ю до сусідів наших, наче матір, котру розчулила любов якої-небудь чужої людини до її чада. Таким необхідним є обов’язок показувати свою любов до Бога на оточуючих людях, що апостол любові навіть називає  неправдомоцем того, хто говорить, ніби любить Бога, а брата свого ненавидить: Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець (1Ін.4:20).

Наші ближні є для нас школою, у якій ми вправляємось у найдосконалішій любові до Бога. Всяке діло любові, зроблене нами якій-небудь людині, більше розпалює нашу любов до Бога. А у чому повинна полягати наша любов до ближніх, ясно нам сказав і Своїм прикладом показав Сам Господь, а також Його святі апостоли і ціле воїнство угодників Божих, Богоносних отців, мучеників і мучениць. Але головними ділами любові є: милосердя, прощення образ, молитва за інших, підтримка слабких, упокорення гордих, напоумлення неправедних, наставляння необізнаних, покриття чужих недоліків, похвала чужих достоїнств, захист гнаних, самопожертва заради інших. Нема більшої любові, як хтось покладе душу свою за друзів своїх (Ін.15:13). Але якщо хто-небудь приносить і найбільші жертви через які-небудь інші причини, а не через любов, нема у цьому ніякої користі (1Кор.13:3). Хто має любов – має все і виконав весь закон.

Врешті, згадаймо глибоке розуміння Церкви Христової, дане апостолом Павлом, розуміння, з якого невідворотно і природно витікає любов до ближніх. Всі ми, вірні, є членами Христовими, живими частинами тіла Христового (Еф.4-5; 1Кор.6:15). Всі ми вростаємо в один великий і живий організм, в одне небесне тіло, голова якому – Христос. А якщо це так, то ми повинні з любов’ю допомагати одне одному рости і зміцнюватися. Зміцнення однієї частини тіла йде на користь і благо усьому тілу; хвороба однієї частини тіла завдає страждання і шкоди усьому тілу. Тому й любов наша до ближніх сприяє як здоров’ю наших ближніх, так і нашому власному. Істинно, любов є здоров’ям; ненависть є хворобою. Любов є спасінням, ненависть є загибеллю.

Отже, ці дві заповіді про любов є найбільшими у законі Божому, і більших від них не було і не буде на землі. Це закон царський (Як.2:8), яким тримається небо і спасається земля. На цих двох заповідях стверджується весь закон і пророки. Бог дав увесь закон Мойсеїв з любові, і Бог запалив пророків Своєю любов’ю. Можна сказати, що перші чотири заповіді у старому законі стосуються любові до Бога, а інші шість – любові до ближніх; хоча всі ці десять старозавітніх заповідей є лише тінню Христового закону любові. Можна ще сказати: все добре, що людина спроможна зробити, витікає з любові до Бога і з любові до ближніх. І, нарешті, можна сказати: всі гріхи, скільки їх не було і не є, є гріхами або проти любові до Бога, або проти любові до ближніх. Якщо далі піти у роздумах про глибину і широту цих двох Божих заповідей, можна було б вільно сказати, що на них стверджуються небо і земля, весь створений світ: ангельський і матеріальний. 

Ось чого досягли своїм спокушуванням об’єднані вороги Христові! Ось яку полум’яну іскру висікли вони злим ударом об камінь! Вони розраховували принизити і знітити Христа, але замість цього себе принизили до брудного пальця, а Христа піднесли до престола вічного Законотворця. Так ця остання спокуса дала можливість Христу Себе безкінечно прославити, нам же усім принести безцінну користь, виголосивши нам заповіді про любов. 

Після такої відповіді Христової вороги Його замовкли. Після цього ніхто вже не смів питати Його. І, більше того, з розповіді євангелиста Марка, законник, який питав Господа, майже навернувся у послідовника Христа, так що Господь сказав йому: недалеко ти від Царства Божого. Бо, коли законник-спокусник вислухав несподівану відповідь Спасителя, він не міг втриматися, щоб не вигукнути: добре, Учителю! Істину сказав Ти, - додавши ще із свого боку, що любов до Бога і ближніх є більшою від усіх всепалень і жертв. Той, хто думав перемогти, став переможеним; ті, хто думали посоромити, стали посоромлені. І ніхто вже не посмів Його ні про що питати. 

Тепер настала черга Христу питати їх. І Він запитав їх: що ви думаєте про Христа? Чий Він син? Говорять Йому: Давидів. Говорить їм: як же Давид, у натхненні, називає Його Господом, коли говорить: сказав Господь Господу моєму: сядь одесную від Мене, доки покладу ворогів Твоїх підніжком ніг Твоїх? Отже, якщо Давид називає Його Господом, як же Він син йому? Питанням цим Господь хотів, по-перше, сказати, що Він є Христос; по-друге, показати, що помиляються ті, хто очікує Месію як земного царя з дому Давидового, котрий прожене римлян і зробить Ізраїль могутнім земним царством; по-третє, що Його спокусники є Його ворогами; і, по-четверте, що вони, як вороги Христові, Котрий повинен був прийти і прийшов, будуть переможені і покарані. Вони говорять Йому: Давидів. Ось усе, що вони знали. І Господь наш Ісус Христос був з дому Давидового, а отже, за їх законом, - Сином Давидовим. Але ж і сам пророк не уявляв собі Месію тільки як свого сина по крові – інакше він не назвав би Його своїм Господом. Бо де це бачено, щоб предок назвав свого нащадка Богом? Але Давид у натхненні передбачив і пізнав подвійну природу Христову, Людську і Божественну, і у натхненні назвав Його своїм Господом. Тайну втілення Сина Божого Давид у давні часи усвідомив у своєму пророчому натхненні набагато краще, ніж фарисеї і садукеї, які бачили Христа на власні очі. Христос повинен був народитися від його сімені, і Він у плоті народився від Пресвятої Діви Марії, Котра була з дому Давидового; але Він повинен був прийти як предвічний Син Божий за Божественною природою Своєю. І як такий Він прийшов. Господь наводить слова Давидові не для того, щоб їх виправити, але щоб їх підтвердити. Все, що передбачив і пророкував Давид, істинне. Все написане збулося. Обіцяний Богом і очікуваний людьми Спаситель прийшов на землю і як Син Давидів, і як Син Божий. Після Свого воскресіння і вознесіння Він воістину посів одесную престолу величі на висоті (Євр.1:3). І воістину всі вороги Його впали під ноги Його. І більше того, Він отримав владу вище від усякого уряду, і влади, і сили, і панування, і всякого ймення, що назване не тільки в цім віці, але й у майбутньому (Еф. 1:20,21). Тепер це явлена тайна, але тоді це було таємним явленням. Тому Господь і говорить так, ніби не від Себе, але наводить пророцтво Давидове, котре мало було бути відомим іудеям. Звичайно, їм були відомі речі і слова, але зміст сказаного і написаного був далеким від них. Господь ще не хоче нічого їм говорити від Себе, але питає їх про зміст слів закону, оскільки й вони питали Його про закон, а саме: яка заповідь в законі найбільша? Він добре їм відповів на їх питання; але вони не могли йому відповісти ні слова. І ніхто не міг відповісти Йому ні слова. І так виявилось, що Він знає закон, а вони – не знають, хоча вони вважали себе мудрагелями у законі. Господь знав не тільки слова закону, але його дух і життя; а вони знали тільки слова без духа і життя; і тому насправді не знали нічого. А те, що вони знали, було лише на погибель їм самим і на шкоду народові, який їх слухав. 

І з того дня ніхто вже не смів питати Його. Страх вселили в них суперечки з Ним, в котрих Він завжди здобував над ними перемогу. Отже, вони не змогли підловити Його в словах, щоб засудити. І тому відтоді вони покинули слова і взялися за срібло і золото, щоб підкупити Іуду і лжесвідків. І те, що їм не вдалося зробити за допомогою слів, вдалося за допомогою срібла і золота. Але вельми жалюгідним був їх тимчасовий успіх. Бо цей останній і найбрудніший засіб дав зворотній результат, як і усі спокуси словами. Він приніс останню і остаточну перемогу Христові, їм же завдав невідворотного удару, вкинувши у погибель вічну. Бо ледь минуло три дні, як вони заплатили найманцям, що взяли Христа і лжесвідчили проти Нього, як довелося платити воїнам, щоб ті не розголосили звістку про воскресіння Христове.

В тисячу разів краще взагалі не народитися, ніж народитися і повстати проти Бога.

Кожен, хто бажає посоромити Бога, сам буває посоромлений, Богові ж дає можливість ще більше прославитися. І це дивне в очах наших. Господу нашому Ісусу Христу нехай буде честь і слава, нині і прісно, у всі часи і на віки вічні. Амінь.