Неділя після Богоявлення. Собор Іоана Хрестителя
В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Вчора ми святкували свято, велике свято, часто в народі його називають Водохреща, але церква знає його як Богоявлення. Богоявлення, бо хрестився Ісус Христос, Він був хрещений у водах Йорданських на знак нашого спасіння, і Дух Святий у вигляді голубиному зійшов на Нього, і явився Він як Син Божий всім людям, про що ми сьогодні читаємо в Євангелії від Матвія і в Євангелії від Іоана. Це було Богоявлення, явлення Бога людям. І з цього моменту починається Його місія, Його проповідь, Його місія серед людей. Його Євангельська місія поширення звістки про спасіння, про те, що до них прийшов Месія, про те, що до них прийшов Ізбавитель, про те, що смерть буде переможена. І буде дароване життя вічне всьому людству.
Чи задумуємось ми, коли ми приймаємо християнство, коли ми приймаємо хрещення, часто, певно, більшість з нас були хрещені в дитинстві, хтось був хрещений вже в зрілому віці, але кожен з нас має задуматися над цим хрещенням. На жаль, дуже часто ми не задумуємось. Ми багато хрестимо у цій церкві, багато людей приходить до хрещення, багато дітей приносять до хрещення, але чи часто ми задумуємось над значенням хрещення, чи часто ми задумуємось над тим, що це хрещення значить у нашому житті. Чи часто ми задумуємося: що далі, після хрещення? Нам здається, ми прийняли хрещення, ми стали членами церкви і – все. Ми ніби стали членами якогось клубу, чи отримали якийсь привілей, чи якесь звання, чи якийсь орден, і все, і на цьому все закінчилось.
Але наше хрещення, так само, як і хрещення Ісуса Христа, це тільки початок нашої місії як християн, тільки початок нашого труду, нашого зусилля, нашого самозречення, нашого шляху на Голгофу. Кожен з нас є християнином, який уподібнюється Ісусу Христу. В усякому разі, ми стараємося Йому уподібнитися, стараємося уподібнитися божественному, щоб пізнати божественне. І тому і ми маємо робити зусилля, маємо дійти, і дуже часто від нас вимагається іти до людей. Так само, як Ісус Христос прийшов до своєї громади, Іоана Хрестителя, щоб хреститися.
І дуже часто так буває, що нам страшно іти до людей. Ми себе переконуємо, що ми приходимо в церкву до Бога, і не має значення, хто знаходиться з нами поряд в церкві. Ми себе переконуємо, що наша віра – це щось таке суто індивідуальне, суто інтимне, щось таке заховане від всіх, те, чим ми не зобов’язані ні з ким ділитися, чи пояснювати, чи узгоджувати з якимись заповідями. Ми слухаємо свій голос, чи то совісті, чи то сумління, чи то логіки, і рухаємося за цим голосом.
Але чи можливо любити Бога, не люблячи людину. Якщо ми не в змозі любити того, кого ми бачимо, кого ми чуємо, то як ми можемо полюбити Того, Хто є трансцендентний, Хто є над цим світом. Це неможливо. Тому так само, як Ісус Христос прийшов до людей, і далі після Свого хрещення Він приходив до цих людей, Він ішов в міста, ішов в села, ішов до рибалок, ішов до митарів, до блудниць, Він представ перед Понтієм Пилатом, перед натовпом, так само і ми маємо жити серед людей. Так само і ми маємо старатися серед людей. Так само і наш духовний подвиг має бути звершений серед людей. Не тільки всередині нас, десь глибоко в серці, в нашій фантазії, в нашому уявленні, в нашому якомусь особистому світі, який ми собі вигадали, а зараз, з сучасними технологіями дуже легко собі вигадати світ, в якому можна жити, не виходячи на контакт ні з ким. Не тільки в цій церкві, де ми знаходимося, але і за дверима цієї церкви, і за воротами церкви, де ми працюємо, де ми живемо, і там також ми маємо бути християнами, а не тільки обмежуватися цим простором. І там також ми маємо звершувати діла милосердя і любові.
І приходячи сюди ми так само маємо роззиратися навколо, не тільки дивитися на хрести, на ікони, на образи, на священника, чи на іконостас, чи на чашу на причасті, але ще й на тих, хто біля нас стоїть. На тих, хто стоїть в черзі до причастя, на тих, хто слухає проповідь, на тих, хто ставить свічки, на тих, хто знімає ці свічки і чистить підсвічники, на тих, хто записує записки, на тих, хто чистить церкву, прибирає, для нас старається. Бо ми є всі церква.
Ще коли нічого цього не було – ні цих стін, ні цього саду, ні огорожі з воротами красивими, ми вже були церква. Вже була церква Святого Миколая, яка звершувала богослужіння в холі фойє БК «Хортицького», потім було тимчасове приміщення – ангар наш. Ми вже були церква. І коли людина приходить в церкву, вона, в першу чергу, приходить не під дах якоїсь будівлі, красиво розписаної, в якій звершуються якісь таїнства. Вона приходить до людей. «Де троє зберуться в Ім’я Моє, там і Я буду». Ми приходимо до людей. Ми маємо не забувати про це. І навіть коли люди себе по-різному ведуть, і навіть коли ми часом буваємо роздратовані, чи схвильовані, і нам важко взаємодіяти з людьми, відповідати, чи задовольняти їхню настирливість, ми все рівно маємо пам’ятати, що ці ближні – це і є також церква. Ми всі маємо пам’ятати, що вони також є створені за Образом і Подобою. Ми все одно маємо пам’ятати, що їхнє тіло також є храмом Духа Святого і ми маємо його поважати.
Це непросто. Часом буває це дуже непросто. Особливо зараз, коли всі схвильовані, коли всі налякані, всі на нервах, повні злості, повні відчуттям несправедливості. Але від того, що ми будемо відповідати цією злістю на злість, наше життя не стане легшим. Більше того, воно стане ще складнішим. І зникне надія на життя після цього всього. Має бути любов і милосердя. І ми як християни перші, хто має це нести. І ми як християни маємо відповідати за цю нашу місію.
І це свято, яке ми вчора святкували, нагадує нам про цю місію. Про те, що і ми також хрещені. Що і ми також прийняли Духа Святого, нас помазали миром і єлеєм під час хрещення. І ми також взяли на себе обітниці нести це Євангельське Слово в світ, нести цей хрест, прийняти цей хрест і також перемогти смерть.
Вона вже переможена! Вона вже переможена нашим Спасителем. І нам дароване життя вічне, але ми ще маємо до нього дійти. Воно ще має нам датися за благодаттю. Ми до цього йдемо. Кожен день, крок за кроком.
Слава Ісусу Христу!
7.01.2024
Написати листа