Неділя про зцілення розслабленого
В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Амінь.
Читаємо Євангелію від Іоана про сходження води в купелі, також частину цього Євангелія ми читаємо на освяченні води, сьогодні ми читаємо повне зачало, історію про зцілення хворого. Коли хворий дочікувався того моменту, коли прийде ангелі і пустить воду, яка зціляє, його зустрів Ісус Христос і, знаючи, що він хворий вже більше тридцяти років, пробує зцілитися від цієї недуги, але не має нікого, хто міг би допомогти потрапити в цю воду, Він його зціляє. Каже: «Бери постіль свою і йди, і не гріши більше!».
Але для присутніх іудеїв виникає проблема – чому це в суботу він бере цю постіль, робить якусь роботу, хоча законом Мойсея їм заборонено звершувати будь-які зусилля, роблячи важку роботу в цей день.
В чому тут полягає питання? Чому євангелист також нам розповів цю історію? Відбувається чудо в цій купелі, відбувається зцілення хворих. Тридцять вісім років цей чоловік хворіє. Напевно, вже не перший рік він там, біля цієї купелі, не перший раз пробує потрапити в цю купель, але знову і знову хтось виявляється спритніший, чи швидший, чи ближче стоїть до входу і перший потрапляє. І відбувається такий закон джунглів: хто перший встав, той і отримав, хто перший добрався, той перший вліз і отримав зцілення. І немає якогось порядку.
Тут з’являються люди, які б мали нести цей порядок, люди, які наголошують на цьому порядку, на законі Мойсеєвому, які б мали організувати суспільство, які б мали організувати цих людей, які шукають зцілення, які б мали потурбуватися про тих, хто має найменші можливості зцілитися. Але ні. Цей порядок, який вони відстоюють, стосується тільки постелі. Помітили вони тільки постіль, яку він підняв і пішов.
Що відбувається в купелі? Відбувається виживання, немає життя, немає турботи про найменшого, найслабшого. Немає уваги до того члена суспільства, який так само очікує того сходження води. А є просто думка про себе самого. І навіть ці закони, які існують у цій громаді, про суботу, можливо ще якісь врегулювання, які створені не тільки для того, щоб регулювати цей заповіт між Богом і людьми, але й інші, існування людей у суботу, взаємодію – навіть ці закони чомусь не працюють. Чи, можливо, вони їх не дотримуються. Чи, можливо, не хочуть виконувати. Чи не можуть. Але факт залишається фактом. Тридцять вісім років чоловік лишався немічним.
І ось з’являється Ісус і зцілює його. В очах цих присутніх іудеїв, які відстоюють закон про суботу, Він згрішив. Тому що сказав розслабленому: «Бери постіль свою і йди». То хто більше згрішив, хто більше зневажив цей закон? Ісус, який згадав про цього хворого, про найменшого в цьому суспільстві, чи ті, які лицемірно, маючи цей закон, але не ставлять його на службу людям, своїм же побратимам у цьому суспільстві.
Так само і в нашому житті буває, коли і наше життя перетворюється на виживання. Ніщо так не руйнує будь-яку нашу спільноту чи громаду, чи родину, чи церкву, як оце виживання. Ніщо не руйнує так чергу в лікарні, чи магазині, чи на освяченні пасок, коли всі стоять рівненько, і хтось влазить, комусь треба більше, комусь треба швидше, хтось влазить, хтось спішить, чи просто вважає, що він має право. І тоді все руйнується. І тоді все перетворюється на виживання. Тоді і інші думають, а чому я маю очікувати? Чи буває так, що, можливо, хтось і пробує стати в чергу біля нас, а ми відштовхуємо, тому що ми раніше прийшли, і можливо людина хоче дотримуватися своєї черги, але нам не дозволяє наше бажання бути першим. І це все руйнує. Так само нашу церкву це може зруйнувати. Коли ми зосередимося на виконанні якихось уявних законів про суботу, і забуваємо про нашого ближнього. Коли ми починаємо виживати, а не жити, тоді вже не буде життя ні для кого. Тоді вже оці всі норми, яких ми дотримуємося, не мають ніякого значення. Коли ми не пам’ятаємо про цього найменшого. Коли ми забуваємо про цього хворого, кому нема кому допомогти. Він також є членом суспільства, але у суспільстві нема кому про нього подбати. Тоді який сенс в цих цілях, які ставить для себе суспільство, ця група, ця громада, чи родина, чи церква? Тому що будь-яка організація створюється для блага всіх, вираженого в різних формах, різних ідеях. Але якщо немає блага для найменшого, то який сенс в декларуванні красивих ідей, правил, обмежень, цілей, якщо ми забуваємо про найменшого?
Дуже часто буває так, що і в церкві ми про це забуваємо. Ми і в церкві боремося за своє місце. Ми і в церкві відстоюємо своє місце, щоб швидше зробити, щоб першим влізти, щоб десь там стояти, своє місце на лавочці, наприклад. І ми забуваємо, чого ми прийшли сюди. Тому що все це не має сенсу, коли ми не пам’ятаємо про заповідь «люби ближнього як самого себе». Немає сенсу які ми тут гарні і красиві, якщо хтось з членів нашої громади потребує допомоги, а ми закриваємо на це очі. Який сенс в цих красивих словах на цій проповіді, якщо хтось не має чоловіка, який би вніс його в купальню, який би взяв і підставив своє плече? Немає сенсу в цих свічках і наших поклонах і молитвах. Якщо ми не є громадою, якщо ми не стали громадою.
Ісус Христос прийшов в це суспільство, до цих хворих, які були позбавлені благодаті, тому що не було тих членів суспільства, які б могли допомогти, і Він з ними спілкується – з блудницями, з митарями. Він їх далі підтримує. Тих, хто були на окраїні цього суспільства. Ті, хто не мали можливості попасти в цю купель, чи попасти в якісь кола у цьому суспільстві. І Він стає для них спасіння.
І в нас є такі люди, які стали на окраїні, на обочині життя, які потребують уваги, часом буває так, що вони виглядають загубленими, часом навіть злими, часом жорстокими, але дуже часто якраз ця жорстокість і злість є наслідком великої і глибокої рани, або образи. І вони є частиною нас, як би ми не хотіли це визнавати. Вони є частиною наших сімей. Вони є частиною нашого суспільства, нашого народу, нашої держави, нашої церкви. Ми маємо стати для них тим чоловіком, який віднесе в купальню.
Слава Ісусу Христу.
26.05.2024