Українська Православна Церква Київського Патриархату
Сайт релігійної громади Церкви Святого Миколая Запоріжжя

Неділя сімнадцята після П’ятидесятниці. Євангеліє про постійність у вірі і молитві

Неділя сімнадцята після П’ятидесятниці. Євангеліє про постійність у вірі і молитві

Проповідь святителя Миколи Сербського

Мт., 62 зач., 15:21-28.

Не можна відчути насолоду добра без постійності у добрі. Бо на шляху до добра спочатку зустрічається гіркота, а потім уже насолода.

Вся природа сповнена уроками постійності. Хіба молоді пагони стали б могутнім лісом, якби злякалися вітру і снігу? І хіба ріки були б такими корисними, якби не текли по руслах, прокладених постійністю? Чи вчиняють самогубство мурахи, коли по їх мурашнику, влаштованому на дорозі, проїдуть колеса, чи вони знову, з постійністю, будують інший? Або зруйнує який-небудь бездушний чоловік ластівчине гніздо на своєму будинку – ластівка, не протестуючи, перенесеться до іншого і знову буде будувати собі гніздо. Що б не робила негода і люди проти рослин і тварин, вони знову здивують людей непохитною постійністю у виконанні даного їм Богом завдання. Доки у зрізаної чи скошеної травинки є достатньо сил, щоб рости знову, вона буде рости. І доки у пораненої і самотньої тварини є хоч трохи сили, щоб жити, вона буде жити і виконувати свій обов’язок. 

Щоденне життя людське сповнене уроків постійності. Тільки за допомогою постійності воїн досягає перемоги, ремісник – досконалості у своєму ремеслі, торговець – багатства, священик – виправлення моралі у своєму приході. Постійність вдосконалює молільника до святого; постійність відкриває художникові внутрішню красу предмету; постійність допомагає вченому виявити у взаємодії предметів правила і закони. Навіть найталановитіша дитина ніколи не навчиться писати, якщо не буде постійно вправлятися у письмі «на чисто»; і людина з найпрекраснішим голосом ніколи не стане гарним співаком без вправляння у співі. Подивіться: ми звикли щодня нагадувати іншим про постійність,  звикли, що й нам інші нагадують про постійність у наших звичних домашніх справах. Постійність, ймовірно, єдина чеснота, у якій ніхто не сумнівається і яку кожен порадить набути. Але вся ця постійність у справах, про яку ми чуємо щодня, всього-на-всього наша школа для внутрішньої постійності у сфері духовній. Вся  зовнішня постійність у шліфуванні і культивуванні речей, у накопиченні багатств, знань і умінь є лише образом тієї велетенської постійності, яку ми повинні мати у шліфуванні і культивуванні нашого серця, у живленні і збагаченні нашої душі, нашого внутрішньої  нетлінної  і безсмертної  людини. Святе Письмо, нарешті, кожною своєю сторінкою вчить нас постійності у духовному житті; вчить нас як словами, так і найбільшими прикладами постійності і непостійності людської. Два жахливих приклади непостійності у добрі виявлені в Адамі, праотці роду людського, і в Іуді – спочатку апостолі, а потім зраднику. Обидва були поставлені з милості Божої у найбезпосереднішу близькість до Бога: Адам був з Богом у раю, Іуда – з Христом на землі. Обидва почали з покірності Богові, а закінчили віроломством. Іудина доля тим страшніша від  долі Адамової, що він вже мав перед собою приклад Адамів. Непостійним був у боротьбі і Саул, і тому збожеволів; непостійним був і Соломон, і тому його царство розділилося. Але яку дивовижну і майже надлюдську постійність являє Авраам у вірі в Бога! І Яків у лагідності! І Йосип у цнотливості! І Давид у покаянні! І праведний Йов у терпінні! Який Божественний приклад постійності являє Пресвята Діва Марія у чистоті! І праведний Йосип у покірності Богові! І апостоли у відданості Богові і любові до Бога! Воістину, у Священному Письмі стільки очевидних і ясних прикладів того, як постійність у  доброчинстві завжди перемагає і буває увінчана, що ніхто з нас, хто читає його, не зможе відмовитися, ніби про це не знав чи не був навчений. Як же могли знати про це тисячі святих, цнотливих і мучеників з  часів Христових і до наших днів, а ми не знаємо? Знаємо, але не маємо рішучості бути постійними. А знати і не мати постійності у добрі означає накликати не себе винятковий осуд. Хто не знає шляху добра і тому не йде по ньому, буде битий мало. Але хто знає про цей шлях і не йде по ньому, буде битий багато. 

Шлях до добра йде у гору, і спочатку він вельми важкий для того, хто звик іти рівниною чи з гори. Той, хто піде шляхом добра і повернеться, не зможе залишатися на тому місці, звідки спочатку вирушив у гору, але впаде набагато нижче у темряву і безодню. Тому Господь і говорить, що не надається  для Царства Божого ніхто, хто поклав руку свою на плуга і оглядається назад (Лк.9:62).

Сьогоднішнє Євангельське читання розповідає про чудовий приклад постійності у вірі і молитві, показаний звичайною жінкою, до того ж язичницею. Якби цей приклад живим вогнем упав на совість всіх тих, хто називається вірними, але у вірі і молитві схожий на жорстокий і холодний камінь!

І, вийшовши звідти, Ісус відійшов у землі тирські і сидонські. І ось жінка хананеянка, вийшовши звідти, кричала Йому: помилуй мене, Господи, Сину Давидів! Донька моя жорстоко біснується. Звідки вийшов Ісус? З Галилеї, з землі ізраїльського народу, що походив від благословенного Сима. Куди Він відійшов? У краї, де жили хананеяни, нащадки проклятого Хама. Таким чином, Господь вийшов від благословенних і прийшов до проклятих. Чому? Тому що благословенні забули Бога і стали проклятими, а деякі з проклятих визнали Бога і здобули благословення. Докоривши книжникам і фарисеям за формальне дотримання зовнішніх обрядів і за порушення заповідей Божих про милосердя і вшанування батьків, Господь зі Своїми учнями відійшов у землю язичницьку. 

Чому Він приходить до язичників, тоді як раніше звелів учням іти найперше до людей дому ізраїлевого (Мт.10:5-6)? По-перше, як говорить премудрий Златоуст, ніяка заповідь, дана учням, Його не зв’язує. По-друге, Він бачив, що іудеї Його відкидають і передбачав, що врешті вони Його цілком відкинуть. Бог вірний Своїй обітниці: Він через пророків обіцяв послати Спасителя народові іудейському. Бог виконав це. Але народ іудейський через своїх вождів відкинув Спасителя. Та оскільки Бог багатий у шляхах здійснення Свого домобудівництва, через це відкидання Христа іудеями діло спасіння не зволікалося, і, тим більше, не припинилось. Спаситель перейшов межі народу іудейського і йде до інших народів. Послідовний і вірний Своїй обітниці, Господь і учнів Своїх посилає спочатку до народу іудейського; але після розп’яття воскреслий Христос відправляє їх до всіх народів. І, нарешті, третя причина: Господь хотів ще раз присоромити боговибраний і благословенний народ, показавши йому віру язичників, щоб таким чином привести його до покаяння і навернути до Бога. Вперше Він зробив це у Капернаумі на прикладі римського сотника, римлянина, що належав до племені Яфета, але явив зразок віри в Господа нашого Ісуса Христа. Отже, нащадків Яфета і Хама покличе Цар Небесний на царський банкет, раз нащадки Сима, вибрані і першопокликані, відмовляються від запрошення. Це мало послужити застереженням і докором. Але все одно іудеї  впиралися до кінця, чому й були відкинуті Відкинутим. 

Подивіться тепер, яка велика віра жінки-язичниці! Вона вийшла назустріч Господу, вона назвала Його Господом і Сином Давидовим. Безсумнівно, вона чула про Христа Чудотворця, бо чутка про Нього рознеслася і серед сусідніх з іудеями народів. А тепер вона дізналася, що Він прийшов у ті краї. І вона з радістю і великою вірою кинулась до Нього. За описом євангелиста Марка, Господь увійшов в один дім, бо не хотів, щоб хтось дізнався про Нього. 

Очевидно, цим Господь хотів ще сильніше підкреслити віру язичників. Він не буде нав’язуватися, але вони будуть Його шукати. Більш того: Він буде уникати язичників, але не зможе уникнути. Він не зміг сховатися. Велика віра жінки хананеянки знайшла Його. Народ, якого Він кличе, не бажає прийти до Нього, в той час як люди, що сидять у темряві і тіні смертній, шукають Його і знаходять Його навіть тоді, коли Він від них ховається.

Зверніть увагу: жінка говорить Христові не «Помилуй доньку мою!», але помилуй мене, Господи, Сину Давидів! Донька її божевільна; донька її біснується; однак мати молить Господа, щоб Він помилував її саму. Чому? Тому що у своєму безумстві донька і не знає нічого про себе – вона й не відчуває того жаху і тієї муки, котрі відчуває матір, що має добрий розум. Ці слова водночас показують велику материнську любов до доньки. Біду своєї дитини матір сприймає як свою власну. Той, хто помилував би її доньку, помилував би її, нещасну матір. А у цьому страшному становищі хто взагалі міг би вчинити яку б то не було милість матері, не вчинивши милості її стражденній доньці? Безсумнівно, через божевілля дівчини засмучений весь дім, усі родичі і друзі сім’ї. Безсумнівно, сусіди їх цураються, а вороги зловтішаються. У домі стало порожньо, ніби на кладовищі. З нього чутно волання одержимої і її божевільний сміх. Хіба може матір у скорботі думати і мріяти, говорити і просити про що-небудь інше? А може вона усвідомлювала і якийсь свій гріх, з котрим пов’язувала біду, яка трапилася з її донькою. Тому вона й кричить: помилуй мене, Господи, Сину Давидів!

Але Він не відповідав їй ні слова. Не було звичним для Христа не відповідати на питання і благання людей. Він відповідав навіть сатані, який спокушав Його в пустелі. Він мовчав лише у відповідь на питання Своїх неправедних суддів і мучителів: Кайяфи і Пилата. Так чому ж Він не відповідає на благання цієї нещасної матері? Щоб відкрились очі невидющих і щоб вони побачили те, що бачить Він. Щоб жінка якомога яскравіше показала свою віру у Христа, щоб побачили і дізналися про це  всі, хто супроводжував Спасителя.

І учні Його, приступивши, просили Його: відпусти її, бо кричить за нами. Він же сказав у відповідь: Я посланий тільки до загиблих овечок дому Ізраїлевого. Бачите, я мудро сотворив Премудрий Господь, не виконавши бажання жінки відразу і змовчавши у відповідь на її прохання! Учні вже починають жаліти бідну прохачку. Відпусти її – означає: або виконай її прохання, або ясно їй відмов, щоб вона не кричала за нами. На це прохання Своїх учнів Господь відповідає, що Він посланий тільки до загиблих овечок дому Ізраїлевого, тобто, до народу іудейського. Чому Господь так відповідає? По-перше, щоб показати вірність Бога Своєму заповіту, а, по-друге, щоб викликати в учнях роздуми про те, що і язичники є дітьми Бога Живого, що й вони потребують допомоги і спасіння. Через цю бідну жінку з сильною вірою Господь ще раз дав нагоду учням самим збунтуватися проти вузьких іудейських уявлень, ніби Бог турбується тільки про іудеїв і ніби Він є тільки Богом іудеїв. Господь навмисне говорить так, як говорили всі іудеї, щоб учні замислювались і самі дійшли висновку, що розуміння їх народу хибне; і тим більше воно є помилковим, чим більше їх народ вироджується і відпадає від Бога, а Господа нашого Ісуса Христа відкидає і нехтує Ним. Господь наш Ісус Христос бажає вчити учнів Своїх не тільки за допомогою слів, але й за допомогою живих подій, які відбуваються у житті. Замість слів Він використовує випадок з  жінкою-язичницею, щоб він став для учнів незабутнім уроком. Він саме для того й перейшов кордон іудейської країни і прийшов у землі язичницькі, щоб через цю значну подію дати урок Своїм послідовникам. Але подивіться, як жінка виражає свою непохитну віру у Господа нашого Ісуса Христа:

А вона, підійшовши, кланялась Йому і говорила: Господи! Поможи мені. Вона була впевнена, що якщо їй не допоможе Христос, то ніхто на світі не зможе допомогти. Вона, безумовно, благала всіх лікарів і вживала всіх язичницьких знахарських засобів, але марно. Біснувата донька залишилась біснуватою. Але ось, Цілитель від усіх мук і хвороб! Вона чула про Нього, вона повірила в Нього перш, ніж  Його побачила. А тепер, коли вона Його побачила, віра в Його Божественну могутність все сильніше й сильніше розгорялася в ній. Він може те, чого ніхто не може. Він може все, варто Йому тільки захотіти! Жінка вірить непохитно, що Він це може, і вона намагається схилити Його, щоб Він сотворив можливе тільки Йому – Йому і нікому іншому у всьому величезному світі. Тому, коли Він змовчав у відповідь на її перше благання і коли не звернув на неї уваги навіть після прохання Своїх супутників, вона забігає наперед, падає перед Ним на коліна і волає: Господи! Допоможи мені. 

Він же сказав у відповідь: не годиться взяти хліб у дітей і кинути псам. Страшні слова! Але Господь знову говорить не від Себе, а висловлюється мовою сучасних Йому іудеїв, котрі лише себе вважали дітьми Божими, а всі інші народи – псами. Цим Господь хоче викликати у учнів Своїх рішучий протест проти іудейської  злісної  винятковості. Цим Господь хоче розбудити у душах учнів ту думку, котру Він пізніше в очі скаже книжникам і фарисеям: Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що закриваєте Царство Небесне людям, бо самі не входите і тих, хто хоче увійти, не допускаєте (Мт.23:13). Ось ті, хто були названі дітьми, стали подібними до псів, а ті, кого вважали псами, повертаються і стають дітьми Божими. Але, звісно, Господь хотів дорікнути не тільки іудеям, але й язичникам. Іудеї називали їх псами більше через злість, але в назві цій була велика частка правди. Бо язичники у Тирі і Сидоні, так само, як і в Єгипті та інших місцях, з давніх-давен віддалися служінню бісам, що є псами, гіршими від усяких псів. Христос цим не докоряє цій жінці особисто, але докоряє її народові і всім язичницьким народам, які служать бісам через ідолів та інші мертві речі, через різні гадання і через нечисті жертви. 

Тоді незвичайна ця жінка, яка перевершила у своїй вірі і боговибраних іудеїв, і зневажаних язичників, відповіла Господу: так, Господи! Але й пси їдять крихти, які падають зі столу панів їх. Так дивно відповідає ця смиренна жінка! Вона не заперечує, що належить до тих народів, котрі можуть бути названі псами. І вона – хоч була кращою від іудеїв – не соромиться назвати іудеїв панами. Вона швидко зрозуміла образний і переносний зміст слів Спасителя. Бо велика віра несе з собою і мудрість, велика віра дає і потрібні слова: такі великі її покірність перед Господом і любов до хворої доньки, що її не ображає навіть ім’я пса! Хто з грішних людей міг би дійсно відчути себе нечистим псом перед Пречистим Господом? Тільки той, у кого в його гріховній нечистоті є промінь віри. Я недостойний, щоб Ти увійшов під  дах мій, - сказав Господу в Капернаумі сотник-язичник. А тепер ця жінка-язичниця не соромиться назвати себе собакою перед Господом. Доки людина не відчує своєї  гріховності, вона не може зробити жодного кроку до свого спасіння. Безліч і безліч великих святих Церкви були чистішими і світлішими від мільйонів інших людей, але не соромились називати себе собаками. 

 Так усвідомлюють себе люди, котрі істинно прокинулись, протверезіли від пияцтва мирських і плотських пристрастей і побачили себе приниженими у багні гріха. Доки людина цього не відчує, вона заколисує себе у смердючій колисці гріха і не може ні побачити необхідності віри, ні повірити. Доки пес не відчуває сорому від того, що він пес, він не може захотіти стати левом; і доки жаба не відчує гиготи і смороду свого болота, вона не може захотіти піднятися і полетіти за орлом. Нещасна жінка з Євангельської розповіді глибоко відчула безсилля язичницького світу, його приниження, його нечистоту, бруд, гній і сором усього його буття. Вона тужила за чимось більш могутнім, світлим і чистим. І те, за чим вона тужила, раптово відкрилося їй у Христі, і до  того ж, вищою мірою і у найбільшому сяйві. Тому вона не відступає від Нього; тому вона й упокорюється Його словам, що належить до зграї псів. Не тільки упокорюється, але й сама це визнає! Але, відчуваючи недостойність свого походження, вона просить хоча б крихт хліба Життя, посланого Богом Ізраїлеві. Хліб цей є Христос, а крихти – хоч би найменша Його милість. Голодні пси, що не мають навіть крихт, і крихтами задовольняються. 

Тоді Ісус сказав їй у відповідь: о, жінко! Велика віра твоя; нехай буде тобі як ти хочеш. І зцілилась донька її відразу. Тільки довівши діло до найвищої точки, вигукнув це Господь. Навіть якби ця жінка була рідною донькою Авраамовою, вона не могла б виявити свою віру ясніше, ніж зробила. Хто має очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути, побачили і почули. Більше чекати було нічого. Навіть Іуда-зрадник міг бачити велику віру жінки-хананеянки. І маловірний Петро. І Хома-невірний. Нікого із Своїх апостолів Господь так не похвалив. Кому з них Він говорив: велика віра твоя? Навпаки, всім їм Він якось сказав: маловіри! І хіба тільки один раз? Хіба Він, докоряючи їм, не зачислив їх якось до роду невірного і розбещеного (Мт.17:17)? Для того Він і привів їх у землі хананейські, щоб через віру цю жінки-язичниці, що не знали ні закону, ні пророків, навчити їх великої віри і показати велику силу віри. Господь поступово навчав учнів Своїх у школі віри. Цією подією у землі язичницькій Він дав їм гарний урок і цим вдосконалив їх освіту. Подивіться, яка віра у цієї жінки, котра не пізнала у своєму роді про цей світ і життя нічого істинного! Котру вчили, ніби сонце, місяць, тварини і каміння є богами! Котра народилася і жила серед мороку, невідання і сорому. Котра, нарешті, належала до того злого племені Хананеян, яке Бог вигнав з Землі обіцяної, щоб звільнити місце для народу іудейського – колись вибраного Ним народу. Воістину, тут багато повчального, багато підстав для роздумів про шляхи Господні, а для апостолів і народу багато причин засоромитися і покаятися. 

Апостоли урок цей зрозуміли і засвоїли, якщо не зразу, то пізніше, утвердилися у вірі, посіяли віру Христову по всьому світу, за цю всемогутню віру поклали життя і прославились. Але чи зрозуміли і засвоїли цей урок ми? Нині Церква Христова у світі є народом Божим вибраним, нове царство і нове священство. Подивіться  ж,  у якій зневазі Господь наш Ісус Христос в народів християнських! Подивіться, як хрещені люди стали не тільки родом маловірним, але й родом невірним і розбещеним! Як вони вірують у все, що завгодно, більше, ніж у Спасителя і шукають у своєму житті опору і допомогу в сліпих і глухих предметах та елементах довкола себе більше, ніж у Всемогутньому Господі нашому Ісусі Христі! Як за це вони вже самі себе жахливо покарали, бо стали смутні і озлоблені, байдужі і нещасливі! Такими були іудеї під час пришестя на землю Христа. Християнські народи тримають ключі від Царства Небесного, але сьогодні вони мало входять у це Царство, і водночас тих, хто хоче увійти, не допускають. Бо перед нехристиянськими народами поводять себе гірше, лютіше, егоїстичніше і приземленіше від цих самих народів. Цим вони відштовхують нехристиянські народи від Христа і перешкоджають увійти у Царство, за яким ці народи сумують. Лише крихти падають з царської трапези Христової цим народам, і вони ці крихти збирають і вживають. Але як їм, язичникам, насититися, якщо європейці і американці, що сидять за царською трапезою як пани, духовно бідні? Чи не прийде скоро кінець довготерпінню Божому? Чи не відкине незабаром Господь тих, хто відкидає Його, як Він уже одного разу вчинив, і чи не оголосить обраних не обраними, а не обраних – обраними, благословенних – проклятими, а проклятих - благословенними?

Але що нам залишається робити у роді цьому богоборчому? Тільки те, що  робила й жінка-хананеянка: постійно молитися  Живому і Всемогутньому Господу нашому Ісусові Христу і голосити до Нього з вірою: «Господи, помилуй нас грішних!» Бо якщо є Божа воля змінити одне вибрання і замінити його іншим, якщо у Його святій волі буде забрати царство у християнських народів і передати його іншим, якщо наближається кара за гріхи – все ж з відкиненням християнських народів не будуть відкинуті усі християни, як з відкиданням народу іудейського не були відкинуті всі іудеї. Ті з іудеїв, хто визнав Христа після падіння Єрусалиму, спаслися так само, як і ті, хто визнав Його під час Його земного життя. Бо багато іудеїв хрестилися навіть пізніше, і деякі з них стали великими святими Церкви Божої. І ті з них, хто сьогодні звертається до Христа, спасаються, як до відкидання і зміни обранництва спасалися і багато їх праотців. Бо Богові не так важливі держави, як люди; і Богові не так важливі народи, як спасіння окремих живих душ. Тому не треба боятися і говорити: «Загинуть нинішні християнські держави і народи, отже – усі ми загинемо». Нехай буде з державами і народами те, що судилося – жоден з віруючих у Господа ніколи не загине. Один-єдиний віруючи був у Бога в Содомі, праведний Лот, і його одного спас Він, коли попустив Содому загинути.

Тож візьмімо за приклад молитовну постійність і велику віру жінки хананеянки і не ослабнімо духом ні на мить. Будемо вірувати з постійністю, безперестанно піклуючись про те, щоб вогонь віри нашої не згас. Постійно будемо підносити молитви свої до Бога Живого, як за себе, так і за всю Церкву Божу і за весь рід людський. І віра – тільки віра – дасть сили нашій душі і прожене з неї усякий страх і усякий сумнів, а молитва прояснить дух наш і наповнить нас радісною надією, здоровими думками і полум’яною любов’ю. Нехай зміцнить милостивий і чоловіколюбний Господь наш Ісус Христос віру нашу і почує молитву нашу, Йому ж за це подобає честь і слава, з Отцем і Святим Духом – Тройці Єдиносущній і нероздільній, нині і повсякчас, у всі часи і на віки вічні. Амінь. 

 

 

 

Духовне читання :

Розклад Богослужінь

Ранкові

Будні - 8:00
Неділя - 8:00 і 10:00
Свята - 9:00

Вечірні

Щодня - 17:00


Сайт релігійної громади Церкви Святого Миколая

Запоріжжя, проспект Ювілейний, 1

Тел:   067 74-21-622

  Написати листа