Неділя тридцять четверта після П'ятидесятниці
В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Читаємо Євангеліє від Луки, те саме Євангельське зачало, яке ми читаємо кожного разу, коли служиться подячний молебень. Уривок, у якому йдеться про подяку, подяку прокажених, які прийшли зцілитися від Ісуса Христа, називали Його Наставником, визнали Його Наставником, просили Його про зцілення. І Ісус Христос відправляє їх до священників. І поки вони ще не дійшли до священників, вони вже зцілилися. І тільки один з них, який представляв абсолютну меншість, прийшов і виразив свою вдячність. Виразив свою дяку Тому, Хто зцілив їх. Тільки один. І Ісус Христос дивується, питається: «Де ж решта?». Тільки цей самарянин, який ще є людиною іншої культури, який є представником того народу, який був ворожим іудеям, прийшов подякувати, а решта десь розсіялися, розійшлися по своїх справах. Як же так сталося?
Дяка, напевно, одне з найкрасивіших, найпрекрасніших слів, найбільш надихаюче вираження нашої любові. Дяка нашим близьким, нашим ближнім, на вулиці, на роботі. Дяка рідним, членам нашої родини, нашим друзям, державі, Богу, - це є найкраще вираження нашої любові. І, певно, найогиднішим, найбільш демотивуючим, найбільш руйнівним для довіри є невдячність. Недарма колись і Наполеон казав, що найбільше ненавидить в людях невдячність. Це те, що знищує будь-яку довіру. Це те, що знищує будь-яку надію. Тому що через вдячність ми приймаємо чужу любов.
Це не просто є акт ввічливості. Це не просто є якась формальність. Це не просто щось, що дозволяє нам виглядати поважною людиною в суспільстві, чи краще виглядати, чи виразити свій гарний настрій, коли ми задоволені чимось. Це є акт, коли ми приймаємо чужу любов. Коли ми виражаємо своє розуміння, що ця людина зробила щось для нас, із своєї любові, своєї турботи, почуття свого обов’язку, ми це розуміємо, ми це приймаємо і ми хочемо, щоб ця людина була частиною нашого життя. Ми хочемо, щоб і ця людина була частиною нашого життя. Тому й цей самарянин повернувся і подякував, тому що він дійсно визнав Його Наставником, не на словах, а своєю дією. І так само через невдячність, через відсутність вдячності ми не помічаємо цієї любові, ми її не приймаємо і не передаємо, ми не ділимося нею. І ця любов на нас і зупиняється!
І дуже часто так буває, що в суспільстві якась ініціатива, якесь вираження любові до суспільства, до громади, до своїх ближніх якраз на цих моментах невдячності зупиняється. Коли людина щось робить для інших, коли людина старається для інших, коли людина чимось жертвує для інших, а ми зараз бачимо багато жертв, і стикається із дикою невдячністю, із якоюсь абсолютно незрозумілою невдячністю, яку неможливо пояснити, зрозуміти, осягнути звідки бере коріння ця невдячність… І от коли ця любов натикається на невдячність, вона зупиняється. Вона не заходить в наші оселі. Вона не стає частиною нашого життя.
І тому і між нами немає любові. А як нема любові – немає довіри. А як нема довіри – немає єдності. А як немає єдності – для нас, для нашого народу це – кінець. Тому має бути любов. Не тільки в словах «я люблю тебе», не тільки в якихось компліментах, не тільки в якихось поглядах, чи якійсь ніжності, але й і у вдячності. В глибокій, усвідомленій, щирій вдячності. Не тільки у слові «дякую», але ще й у жесті у відповідь. Щоб ми не тільки прийняли цю любов, але ще й поділилися нею з кимось. Чи з тою людиною, яка для нас старається, чи з кимось іншим. І тоді буде між нами любов. І тоді буде в нас надія.
І сьогодні ми будемо звершувати таїнство причастя, таїнство Євхаристії, воно з грецької так і перекладається, як подяка. Тому недаремно священник буде повертатися і казати: «Принесімо подяку Господу!». Це те, що ми будемо сьогодні робити. Таїнство Євхаристії. Подяка. Дякувати Йому за всі ці блага, які Він нам дає. Дякувати за ту можливість бути у цьому світі. Дякувати за те, що ми маємо можливість боротися, і що ми ще далі боремося. Без цієї дяки, без цього відчуття вдячності, не варто взагалі далі згадувати про любов. Не варто взагалі далі згадувати про милосердя, і називати себе християнами, якщо нема елементарної вдячності.
І не треба думати, що вдячність у нас є. Подивіться, як люди зараз себе ведуть на вулицях, в магазинах, в церкві. Слова «вибачте» і «дякую» вже скоро стануть архаїзмами. Так само, як якісь були такі замудрі силогізми, які використовувалися в старій літературі ХІХ століття, які зараз не використовуються, так само і слова «дякую» і «вибачте» стануть такими архаїзмами.
В наш час вже майже ніхто не вибачається за запізнення. Якщо хтось запізнюється і в нього є якась там причина, що він проспав, чи ще щось – це вже немає сенсу вибачатися, що затримав інших людей, інші люди чекали на цю людину.
Ми живемо в час пост-совісті. Ми живемо в час, коли такі речі, як вдячність, стають чимось таким наївним, щодо чого можна іронізувати. Але чи не цей момент, чи не через це ми живемо в такий важкий час? Чи не тому цей час, у який ми живемо, є такий складний? Є такий самотній. Є такий безнадійний часом. Чи, можливо, це і є наслідком того, що ми так жили? Жили без вдячності. Без вибачення. Без співчуття, яке ми часто не відчуваємо, коли нам боляче. Не відчуваємо співчуття від людей до наших бід. А це якраз витікало з тих слів «дякую» і «вибачте». Тої циркуляції любові між нами, яка десь там на кордоні зупинилась і не дійшла до нас. Так само і наша любов не доходить часом один до одного. Так само і наша любов ховається десь там у нашому серці, в якомусь такому гетто, закрита від інших.
І що буде далі? Ця любов загине, якщо ми не будемо бачити навколо себе, ми самі перестанемо їй вірити, і навіть те, що ми там пояснюємо собі, що ми також любимо когось, так само зникне, зав’яне, засохне. Там поселиться пустка, вакуум, розчарування, а потім ненависть.
Будуймо цей фундамент єдності через вдячність, через любов.
Слава Ісусу Христу.
28.01.2024
Написати листа