Неділя тридцять п'ята після П'ятидесятниці
В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Читаємо уривок з Євангелія від Луки про начальника, який підходить до Ісуса Христа і питається, як же йому успадкувати життя вічне, як же йому бути в Царстві Небесному. І Ісус Христос перелічує йому заповіді, чи він виконує їх, і він каже: «Я це все виконую, я це все виконав! Що мені ще зробити?». Ісус Христос каже йому: «Візьми все, що в тебе є, роздай і йди за Мною!».
Маємо заповіді, маємо науку від святих отців церкви, маємо житія святих, які ми читаємо і навчаємося з них, навчаємося прикладу мучеників, страстотерпців, святителів, маємо різні ще притчі, і біблійні, і ті, що так само ходять серед християн, народні притчі, маємо проповіді священників, маємо настанови і часом нам здається, що все ми виконали. Або робимо щось вагоме. Часом нам здається, що все, що від нас залежить, ми вже виконали. А ще особливо, коли ми дивимося на наших ближніх, дивимося на тих, хто дозволяє собі вільніший спосіб життя, наприклад, зараз хтось спить вдома в ліжечку. Або хтось дозволяє собі цинічно брехати на публіці, те, що ми собі не можемо дозволити. Або коли ми бачимо, що хтось цинічно, безсовісно краде – чи то в держави, чи в людей, - і нам здається, що ми трішки попереду. І нам здається, що, можливо, ми не все виконали, але щось вагоме виконали. Нам здається, що ми десь випередили цю решту, і маємо право сказати про себе, що ми правильні.
Але справа в тому, що неможливо дійти до тої точки, немає ніякої межі, нема ніякого обмеження в самовдосконаленні, нема ніякого обмеження в преображенні свого життя. Це спасіння, на яке ми уповаємо, яке ми шукаємо в нашому житті, воно нам дається по благодаті. Скільки б ми не зробили, скільки б ми не пожертвували, що б ми не вчинили – все рівно нам дасться по благодаті. Але це не означає, що ми не маємо чогось чинити. Це не означає, що ми маємо сидіти, склавши руки, і чекати, коли це спасіння впаде нам з небес. Від нас також очікується певний акт, певне зусилля. Зусилля над собою, зусилля в житті, серед людей, зусилля йти вперед. Це очікується від нас.
І більше того, від нас не очікується щось таке, що ми можемо зробити. Від нас не очікується щось таке, що в наших силах вчинити, чи від чогось відмовитися. Від нас не очікується, що ми можемо відмовитися від чогось такого, що для нас неважливе, щось таке, що є релевантне, і ми від нього відмовляємося і наше життя продовжується. Від нас очікується неможливе. Тому і в цьому Євангельському уривку говориться про щось неможливе, таке, що пробували вчинити святі. І коли ми читаємо якісь житія, ми жахаємося – як вони були здатні на це?!
І ми знаємо таких святих, які вчинили за цим Словом Господнім. Свята Меланія, наприклад, яка так само роздала свої статки, великі статки, вона була дуже заможна жінка, бідним і стала жити як черниця. І ми дивуємось, як вони спромоглися це зробити. Ми дивуємося, як мученики витримували всі ці тортури і славили Господа. Тому і від нас очікується щось неможливе в цьому житті.
Ми завжди маємо, коли ми ставимо перед собою цілі, ставити їх в межах того неможливого, як нам здається. А для нас в нашому житті неможливого є дуже багато. В нашому суспільстві є дуже багато неможливого, такого, що, в принципі, нам під силу. Наприклад, неможливо в нашому суспільстві жити і не брехати. Дуже часто треба людям пояснювати, що брехня це погано. Неможливо в нашому житті, в нашому суспільстві жити і не красти. Дуже часто людям, які мають своїх дітей і вчать своїх дітей також, що красти не треба, їм також треба пояснювати, що красти – це погано. А пояснити, що красти в держави – це погано, або на заводах, це взагалі майже неможливо. Але це те, що інші люди, такі самі, з кісток і м’язів, як ми, в інших країнах можуть виконати. Навіть не називаючи себе християнами. Чи можливо у нашій країні знайти серед наших друзів, чи на роботі людину, яка виконує всі правила, яка не бреше, яка не краде? Дуже часто така людина на робочому місці – біла ворона, з нею ніхто не спілкується, тому що така людина може «зрадити і здати начальнику», якщо ми будемо красти, а вона побачить. Тому що така людина може виказати нашу брехню. І така людина лишається в такому редуті. Але це несправедливо. Так не має бути.
Якби ми виконували це неможливе, що нам здається неможливим, бо цілком можливо виконувати це в іншому суспільстві, то, можливо, і життя наше було б трішечки інакшим? То, можливо, і життя наше було б трішечки світлішим? Справедливішим. Можливо, більше було б любові один до одного, більше поваги до себе. І, можливо, весь наш маленький світ людський став би трішки ближчим до Царства Небесного. Можливо, ми би зробили крок всі разом до Господа. Можливо, це від нас очікується і це – можливо.
Ми не можемо ходити по воді. Не всім, можливо, нам вдасться мучеництвом засвідчити свою віру. І не в усіх нас є такі великі статки, щоб роздати бідним і змінити їхнє життя. Але оце маленьке – для нас можливо. Оце маленьке, те, що від нас очікується, те, чого ми вчимо навіть наших дітей і внуків, і кажемо, що так – правильно. Так поступати є справедливо. А несправедливо є так поступати, як ми чинимо.
І так само ці заповіді, це так само є настанови, які ми дуже часто виконуємо, як нам подобається, і трактуємо, як нам подобається. І собі їх вписуємо в наше життя, вплітаємо так, як нам зручно. Але тут нема зусилля. А як нема зусилля – нема і нагороди. Ні по благодаті, ні заслуженої.
Тому думаймо про це неможливе. Те, що неможливо для нас, але можливо для Господа. Тому що саме в цьому неможливому ми і зустрінемося з Господом. В цьому неможливому і відбудеться та зустріч. До нього ми прагнемо – до Царства Небесного. До того, що для багатьох людей, які не вірять в Господа, і далі неможливе. Але для нас воно можливе. Ми до нього ідемо.
Ідемо кожен день, творячи чудеса, в усякому разі, від нас це очікується, творячи неможливе.
Слава Ісусу Христу.
4.02.2024
Написати листа