Принцип любові
В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.
Як іронічно, що саме зараз, після визволення міста Херсона, після подій, які були навколо визволення, ми читаємо Євангелію, де говориться про біснуватих свиней, які топляться в озері.
Ісус Христос зі своїми учнями наближається до міста Гадаринського, по той бік озера, і зустрічає біснуватого, який жив в гробах. Чому в гробах? Тому що, як правило, ці гробниці, які витесували з каміння, знаходилися за містом, могли знаходитися і на дорозі, попри дорогу. Якраз там збиралися ті, хто не знаходив свого місця в цьому місті: біснуваті, ті, в кого не було оселі, - тому він оселився там. І люди його боялися, ніхто не міг до нього наблизитися. І ось Ісус Христос зцілює цього біснуватого, виганяє з нього бісів, переносить їх у свиней, ці свині топляться в озері, біснуватий зцілюється. Виходять люди з цього місця і, здавалося б, мала бути велика радість – сталося чудо, один з них, можливо, найменший з них, можливо, той, кого всі зневажали і боялися, зцілився. І не тільки радість для нього, але й, я думаю, для всього міста, тому що ця проблема була вирішена.
Але ні. Люди лякаються. Люди не розуміють, що відбулося. Люди не розуміють як це сприймати, як тепер складеться їхнє життя. Свині втопилися, а це були чиїсь свині, когось із містян, цей біснуватий зцілений Пророком, Вчителем, Месією з того боку озера, Людиною іншої культури. А ми знаємо, що у краї Гадаринському і далі на північ і на схід жило елінізоване населення. Тому й були свині, - ми знаємо, що юдеї не вживали свинини. І той факт, що там розводили свиней, доводить те, що там, скоріш за все, було населення інородне, іншої культури, скоріш за все, елістичної культури, яку приніс Олександр Македонський у ці країни.
І це населення не знає, як це сприймати. І, здавалося б, так все ясно. І, здавалося б, ми на їх місці поступили б по-інакшому, ми б впізнали свого Спасителя. Але чи не буває так і в нашому житті, коли ми губимося? І ми не знаємо як сприймати якісь нові речі, які приходять в наше життя. І ми не знаємо, як сприймати якісь нові явища, які приходять в наше життя.
Згадаймо, як встановилася наша держава. Як приходили нові системи, - нова економічна система, капіталістична, нова політична система, демократична, і все було незрозуміло, і все було неясно. І шляхом помилок і проб ми знаходили якісь рішення. Так буває і в нашому житті християнському, духовному, коли ми бачимо якесь явище в суспільстві і ми не знаємо як вчинити, не знаємо, що зробити правильно, - чи заборонити це абсолютно, чи дозволити це повністю, чи не сприймати цього взагалі і робити вигляд, що цього не сталося. Якраз так часто і буває, що ми вибираємо один із цих трьох варіантів, не розуміючи суті тієї проблеми.
А чому нам важко сприймати якісь нові речі? Тому що є якісь чіткі правила, які прописані – канони церкви, традиція, які довгий час регулювали наше життя. І ось ці правила і традиція натикаються на щось, чого вони не можуть пояснити, чого вони ще не бачили. Так буває в наш час технології, розвитку. Але чи завжди так було в церкві? Чи завжди була така паніка в церкві?
Коли християнство поширилося з території маленької Палестини на територію всієї Римської імперії і далі ширилося в нові землі, завжди знаходилась відповідь. Прийшло християнство в Грецію, зустріло там неоплатонізм, філософію античну, яка була дуже потужною, з дуже потужним критичним апаратом, термінологічним апаратом. І християнство не здалося, не сказало, що це взагалі не потрібно, але шляхом дискусії подолало цю філософію. І знайшло пояснення і для себе, і для світу, як ця філософія стоїть до нашого віровчення. І зараз і християни читають Арістотеля і Платона і вже не бояться. Вже немає страху, навпаки, вивчають і кажуть, що Платон був першим християнином до християнства. І далі так було.
А чому? А тому, що в той час знали принципи. Тому що кожне правило, кожна традиція виходять з якогось принципу, з якоїсь цінності, яку ми плекаємо. Коли ми заучуємо правила, якісь поняття, якісь форми мислення, але не розуміємо, з чого вони витікають, який принцип закладено у це правило, який принцип лежить в основі цієї традиції, який принцип лежить в основі цієї звички, тоді, коли приходить щось нове, ми губимося. Як ці люди з краю Гадаринського. І не знаємо, що робити, і закриваємся, і закриваємся фразами: «Це ще не на часі», «А нащо зараз щось міняти?», «Нащо це каламутити?», «Какая разніца?»… Ми так і сидимо, так і сидимо закриті від усього світу, від його розвитку.
Християнин має чекати змін. Він не має лякатися змін. Він не має лякатися чогось нового. Тому що ми уповаємо на ці зміни, не ховаємось від них, ми уповаємо на те, що весь світ зміниться. Що весь світ навернеться. Що весь світ буде, як і ми, шукати спасіння. То чому ж ми боїмося? Чому ж тоді якісь речі у цьому світі, який зараз так динамічно розвивається, нас лякають? І ми закриваємося від нього? І все, що нам не зрозуміле, одразу – гріх! Одразу веде нас не туди. Або, навпаки, якісь нові тенденції, часом пусті, сприймаємо повністю, тому що вони популярні, тому що нам здається, що це нам допоможе нести Слово Боже. І дуже рідко нам вдається знайти цей тонкий баланс. Тонкий баланс, який би став цеглинкою в основу нашої традиції, той баланс, який могло б нести наше покоління християн до тої великої традиції, якою ми живемо.
Ми є народом любові, народом Господнім. Ми є людьми, які слідують любові і це наш головний принцип. І ці традиції і канони, які регламентують наше життя, виходять також із цього принципу любові. І зараз дуже часто ми питаємо себе чому церква робить крок назад в суспільстві, чому все менше і менше стає людей у храмах, не тільки у нас, а й в Європі. Нам здається, що це якраз ті зміни все міняють, що більше задоволень у суспільстві відволікають людей. А хіба не було задоволення раніше? Або, нам здається, що з’являються якісь нові думки, якісь нові філософії і нові якісь релігії, - але й тоді було багато релігій, ще більше, ніж зараз. І філософії в суспільстві було набагато більше, ніж зараз.
А чи не може бути так, що наша церква стає така безпорадна і слабка через те, що у такий час важких випробувань, як зараз, дуже часто церква мовчить. Або ще більше – благословляє загарбницьку кровопролитну війну. Або робить вигляд, що нічого не сталося і пробує виправдати ґвалтівника і вбивцю. Чи не було так під час Другої Світової війни? Так, були одиниці – священики, миряни, архієреї, які переховували євреїв, які протестували проти нацизму, але загалом – чи був загальний спротив? Коли Європа колонізувала інші країни і казала, що це плем’я не люди, і це плем’я не люди, і ми можемо зробити з ними що завгодно, - чи голосно протестувала церква? Так, були одиниці – були монахи-францисканці, були монахи-єзуїти, які протестували проти цього. Але чи загалом принцип любові вів церкву? Тому коли ми бачимо порожні церкви, треба пам’ятати про це.
Нас має вести принцип. Не політична якась кон'юнктура, не умови нашого часу, не якась політична чи економічна необхідність, не якісь наші уявлення, не ідеологія, а цей принцип любові, про який ми так часто забуваємо.
І нам, українському народу, зараз це якраз дуже-дуже гарно видно: хто каже з любов’ю до нас якісь речі і заявляє, а хто рухається своїми інтересами. І це має бути нам уроком, має бути гарним уроком, який ми маємо передати своїм дітям, тому що все закінчується у цьому житті і ця війна так само закінчиться. І, можливо, колись і нам треба буде вже щось казати. Тому що світ не зупиниться на цій дурниці. І, можливо, далі будуть якісь дурниці вже по відношенні до наших сусідів чи інших народів. І тоді ми маємо пам’ятати, як це огидно виглядає. Як це огидно, препаршиво виглядає, коли гинуть люди, коли гинуть діти, а хтось перекидується замудрими силогізамами.
Це має бути нам добрим уроком, який ми маємо закарбувати у своєму серці і навчити цьому, особливо важливо – навчити цьому своїх дітей.
Слава Ісусу Христу!
13.11.2022
Написати листа