Проповідь у 20 неділю після П'ятидесятниці
В Ім'я Отця і Сина, і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу.
Читаємо притчу про Лазаря, убогого Лазаря і багатія, які після смерті, свого упокоєння мали певний фінал: один попав на муки вічні, інший попав на лоно Авраамове і тішився разом з ним. Радів благодаті, яку він отримав за свої муки, за свої страждання. І ось цей заможний чоловік, переживаючи страшні муки, просить, щоб якось полегшити цей біль, і кажуть йому, що не можуть полегшитись, не можна прийти і змочити йому губи вологою. І тоді він каже, хоча б його братів спасти, щоб вони сюди не потрапили. Щоб вони провели життя достойніше. Щоб вони заслужили нагороду, а не муки вічні. І також йому кажуть, що мають вони Мойсея, його Закон і пророків, і якщо в цей Закон і пророків не вірять, то навіть якщо б хтось воскрес, вони так само в це не повірять.
Є в кожній релігії, і в нашому віровченні, певний закон, певні принципи, виражені в заповідях, в канонах церкви, певних уявленнях про добро і зло, в певних цінностях, які ми несемо, на які рівняємося. Про які ми задумуємося, коли йдемо до покаяння, до сповіді. Коли ми чинимо щось у своєму житті, ми себе питаємо, чи достойно я вчинив? Чи за заповідями це, чи за Законом Божим? Чи так проповідував Ісус Христос? Чи так Він вів нас? Чи ми йдемо за Ним, чи блукаємо десь?
І часом бувають заповіді ці доволі суворими. Часом ми не можемо їх виконати. Часом ми задумуємося, чи взагалі вони нам потрібні. І чим далі ми стоїмо від церкви, тим важче прийняти їх і взагалі здається, що вони якісь безглузді. Весь цей список заповідей, постів різних, різних обмежень себе в поведінці, відмовлення від задоволень, радостей. Від якоїсь вигоди відмова. Здається це безглуздим. Нам здається це таким зайвим. І здавалось би, можна жити в радості, в насолодах, радості, багатстві, але оце все, оці заповіді робить все нестерпним. І дуже часто ми чуємо від інших людей, які називаються себе агностиками, атеїстами, перше, що впадає в око, що якраз ці речі лякають, ці речі, які стоять між ними і світом, і його мирськими радостями. Щось таке, що стає бар'єром, в'язницею. І тому уявлення про релігію для них складається таке, що це якась тюрма, що це якесь ярмо, яке кимось накладене на цих людей, і вони змушені його нести, які мучаться, і мучать себе і всіх навколо.
Але вони не розуміють, можливо, і ми не завжди це усвідомлюємо, що через ці заповіді ми пізнаємо світ. Ми пізнаємо себе. Ми виховуємо себе. Ми змінюємо себе. Робимо себе достойними. Ми преображаємо себе. Це не завжди легко. Але все в житті, що достойне, що цінне і вартісне, - воно не дається легко. І навіть якісь речі, які є корисні нам, але нам даються леко, "падають з неба" - і таке буває в житті, десь хтось щось виграв, десь щось отримав в дар, і такі речі нами не цінуються. Дуже часто нам приходять на шкоду.
Але все вартісне в житті дається зусиллям, дається жертвою. Жертвою своїми задоволеннями, жертвою, можливо, якимись вигодами, жертвою якимсь часом. І це є шлях. І знаючи цей шлях, ці брати не увірували. Знаючи, що є шлях, знаючи ту дорогу, яку їм вказували пророки і Мойсей, знаючи ту дороку, на яку вказували заповіді, і вони не увірували, то вони б не увірували, якби хтось воскрес із мертвих і прийшов їх попередити. Якщо вже пророки приходили і казали: "Нам Господь Бог сказав людей попередити, ми прийшли пророкувати, нести Слово Боже". А потім прийшли апостоли, а потім отці церкви - цілі покоління свідчили про спасіння. І все одно люди не вірують.
Все, що стоїть вічно, воно закладається поступово. Крок за кроком. Зусилля за зусиллям. Так само, як наша віра - вона стяжається поступово: через молитву, через піст, через милосердя, через певну жертву, своїм зусиллям. А все те, що робиться на емоціях, раз і сталося, воно так само швидко закінчиться. Я думаю, так само і ви спілкуєтеся з близькими і можливо колись хтось із ваших близьких колись приходив до вас і казав: "Все, я починаю нове життя. З завтрашнього дня я починаю з чистого аркуша. Все, більше того, що ви бачили, не буде ніколи. Не буду пити, не буду курити, не буду красти, буду ходити до церкви!". І ви самі знаєте, чим це закінчується. Минає якийсь час, приходить якийсь удар долі, життя, якийсь поворот чи нудьга - і все закінчується. Але коли немає цих красивих слів, немає цієї відправної точки, коли все раптово має змінитися, але коли поступово стяжається ця благодать, коли поступово людина над собою працює, як над скульптурою, відкидаючи все зайве, день за днем - і в якийсь момент ви самі не зчуєтеся, як людина змінилася. Але не було цього всього наносного.
А оце наносне було б, якби прийшов Лазар, вразив їх, було б якесь здивування, захват, вони б випили за його здоров'я, зраділи, як чудово, як нас уважили. А потім що? Якщо вони відкинули, що має бути потім. Якщо вони відкинули ці заповіді, маючи йти за цим? Тому що не просто сказати "я вірую", не просто сказати "ну, добре, я погоджуюсь, так, є пекло, і можливо я туди попаду". Суть в тому, щоб не допустити туди потрапити, суть в тому, щоб виконати ці заповіді. А якщо вони є і ніким не виконуються? Якщо вони вже давні? Якщо є твердження цих пророків, які мають наставити нас на цей шлях, а воно все не виконується? Що ще може підштовхнути цю людину, яка вважає, що заповіді і свідчення є дурницею? І чи буде ця людина виконувати заповіді? Навіть якщо буде якийсь поштовх, як, наприклад, прихід Лазаря? Подумайте над цим зараз.
Подумайте над тим, в чому сенс християнського життя. Над тими цінностями, які ми несемо. Над цим шляхом, який є поступовим, крок за кроком. Який є роботою над собою, як над скульптурою, відсікаючи все зайве. Це не просто. Не завжди рішення даються нам простими. Не завжди ми розуміємо ці заповіді. Не завжди ми розуміємо, як це можна виконати на практиці. Але це те, що веде нас до спасіння. Якогось захвату, що би нас штовхнуло. Чекати ще чогось, як часто буває: "от я би ходив у церкву, але церква має бути отака!". І більше того, ще є якісь представники церкви, священники, які стараються бути чимось іншим, а не церквою.
Але і я, як священник, і ви, миряни, ми себе змінюємо для того, щоб тут бути. Ми себе змінюємо, щоб іти цим шляхом, а не чекаємо, щоб хтось змінився для нас. Ми прийшли сюди для цього. Не для того, щоб тут було щось таке, чого ми очікуємо, що ми собі уявили. А ми прийшли сюди, тому що ми відчули Боже Провидіння у нашому житті. Тому що ми відчули Божу присутність у нашому житті. Тому що ми відчули, що є десь цей шлях, а ми десь блукаємо, - кожен з нас, - щось ми робимо не так. Щось відбувається не так навколо нас. Треба змінитись, щоб і на цьому світі трохи запанувала справедливість. Для цього ми прийшли сюди. І ці Заповіді - це якраз той рецепт, та інструкція, той план, який нам трохи дозволяє змінити себе, який нам вказує шлях до спасіння.
Слава Ісусу Христу.
22.10.2023
Написати листа