Проповідь у чотирнадцяту неділю після П'ятидесятниці
Слава Ісусу Христу.
Читаємо Євангелію від Луки, уривок, де Ісус Христос говорить, що недостатньо любити тих, хто нас любить, недостатньо чинити добро тим, хто нам чинить, треба бути вищим від цього, треба і до тих, хто до тих, хто нам бажає зла, хто є нашим ворогом, так само проявляти милосердя. Так само проявляти свою любов і добро нести.
І дійсно, як ми можемо подолати якісь проблеми у нашому суспільстві, коли ми будемо добро робити тільки тим, хто нам робить добро? Або якісь послуги. Хіба не так само чинять розбійники, які в своїй зграї, у своїй банді так само роблять один одному добро, підтримують, виручають і навіть готові часом померти один за одного? Що нас робить кращими за них, якщо ми так само діємо, якщо ми так само дбаємо про якісь зв’язки, стараємось «підсолодити», укріпити? Як же все це подолати, якщо ми до тих, хто нам щось може зробити, виявляємо ласку і любов, і милосердя, а навіть до ближнього на вулиці, в автобусі, в магазині виражаємо усю суворість, стараємось продемонструвати свою силу? Тоді як може все змінитися? Як цей світ може стати кращим?
Які ці слова мудрі. Які ці слова красиві. Як вони легко сприймалися. Так, звичайно, ми розуміли, що важко любити своїх ворогів, але ми думали, що це, можливо, щось таке ідеальне, щось таке прекрасне, до якого нам варто тягнутися. Це був якийсь взірець.
І як важко ці слова сприймаються зараз. Ці слова сприймаються як вирок. Тому що як можна любити свого ворога, коли бачиш дитину двох-трьох рочків, яка вже йде на протезі? Як можна любити свого ворога, коли бачиш, як маленька дитина тримає в руках фотографію тата і плаче, бо його вже немає… Як можна любити? Чи це під силу?
І так само, коли ми бачимо і чуємо заяви про те, що треба все кинути і примиритися, або йти на якісь поступки, або зробити крок назад, або взагалі, як один каже – «чого ви взагалі почали захищати свої оселі»?! І ми це сприймаємо з підозрою, ми не розуміємо, як це може бути. Навіть деякі церковні лідери закликали до якогось такого демонстративного примирення. Як це може бути?! Як може бути розуміння без справедливості? Як може бути прощення без покаяння? Як може бути любов зі сльозами страждання, болю і безнадії на очах?
Навряд чи хтось може це якось легко вирішити. Навряд чи хтось може дати простеньку відповідь, як все це вирішити. І ми самі відчуваємо, коли чуємо ці слова, правда, відчуваємо, як той молодий чоловік, який підійшов до Ісуса Христа і питався, «що ще мені зробити, щоб спастися, всі заповіді я виконую». А Він йому каже: «Роздай все, що маєш і йди за Мною». І пішов він в смутку. Так само і ми в смутку, роздумуючи, як можемо ми виконати цю заповідь, як можемо ми виконати ці слова. Чи це під силу нам? Можливо, це нам не під силу, тому що ми люди і не все нам під силу. Можливо, не все ми можемо осягнути, бо і розум наш, хоч і геніальний, але обмежений, не все у цьому світі ми можемо осягнути, які б ми не були розумні і навчені.
Але те, що нам під силу – це докласти всіх зусиль, навіть цих маленьких, які у нас є, і зробити все, щоб наші діти ніколи не задавалися цим запитання. Зробити все, щоб вони ніколи не стояли перед цією дилемою і не відчували себе, як ми відчуваємо. Зробити все, щоб ці ближні, які стоять біля нас, не страждали. Тому що, чим була б ця любов, чим було б це милосердя і примирення, якби ми бачили, що результатом стало страждання для наших близьких?
Над цим маємо думати. Над цим маємо старатися. Щоб майбутнє було воістину світлим. Хай вже і в нашому житті мало світла, можливо, ще буде багато темряви, але ми маємо докласти всіх зусиль, зробити все від нас можливе, щоб ніколи, ніколи, ніколи наші нащадки не задавали собі таких запитань.
Слава Ісусу Христу!
29.09.2024
Написати листа