Проповідь у другу неділю після П'ятидесятниці. Про покликання
В Ім'я Отця і Сина, і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу.
Сьогодні ми читаємо Євангелію від Матвія, уривок, який нам розказує про покликання апостолів. Про покликання Петра і Андрія, Якова і Іоана, які були простими рибалками, які кожен день поралися з сітями, в своїх човнах, ловили рибу, продавали її в місті і з того жили. На той час, хоч часто ми апелюємо до рибалок, до Петра, його попередньої професії як до чогось такого скромного, на той час бути рибалкою - було не так вже і погано. Це були люди забезпечені. Мається на увазі, що це не були ті, хто потребував якоїсь підтримки. Хоч їхня праця була важка, але вони могли прогодувати свою родину і в той час це багато значило. І ось Ісус Христос закликає їх лишити свої справи, залишити свої човни, мережі, своїх батьків, як Яків та Іоан лишили свого батька Заведея, і піти за Ним.
Часто ми бачимо такий сюжет, правда? Не часто так трапляється у нашому житті, хоч нам так хотілося б. Але часто ми це бачимо у дитинстві в казках, потім в художніх творах, потім у фільмах, коли якийсь простий чоловік чи жінка займаються своїми справами, займаються своїми турботами і хтось з'являється на горизонті, біля дверей його хати і каже: "Ти нам потрібен! Ти маєш спасти світ!". Особливо такими історіями зловживає Голівуд. І нам би так хотілося в житті. Тому що, чим би ми не займалися, наші повсякденні турботи здаються нам такими вже нудними. І часто ми себе запитуємо, незалежно від того, чим ми займаємося, і можливо ми насправді помагаємо багатьом людям, але ми часто себе запитуємо: що ми робимо в своєму житті? Чи ми можемо дійсно комусь допомогти? Чи наша праця є корисною? Попри те, що вона є корисною. І нам хочеться чогось більшого. Нам хочеться подвигу. Нам хочеться спасти світ. Можливо, не весь світ, а свій народ. Можливо, не весь народ, а свою спільноту, або родину. Нам хочеться подвигу, нам хочеться покликання. Нам хочеться, щоб прийшли і дали нам можливість спасти всіх.
Але чи задумуємося ми над тим, чого варте це покликання? Що це покликання дуже часто не до перемоги, не до слави, а покликання якраз на хрест? І це якраз наше покликання, християн.
І в Нагірній проповіді, яка продовжує це зачало, Ісус Христос каже: "Радуйтеся і веселіться, коли будуть вас ганьбити і гнати, тільки ті, хто будуть страждати за правду, успакують Царство Небесне". Він вже їх попереджає, що це не покликання царювати, хоч вони в той момент цього не розуміли, тому що в іншому місці в Євангелії вони кажуть: "Зроби так, щоб ми сіли по праву і по ліву руку від Тебе!". Це покликання не є до царства, це покликання не є до владарювання, до слави, до возвишення. Це покликання є на хрест.
Так само і наше покликання, тих людей, які слідують за Спасителем, тих людей, які слідують за тими апостолами, які стали для нас вчителями, і їх життєвий приклад став нам уроком і прикладом, і наше покликання також є на хрест. І наше покликання також є на страждання. І наше покликання також є на самозречення і жертву свого життя. Це є покликання.
Я, можливо, вже казав комусь із вас, колись, коли я ще не був священником, один єпископ запитався мене і мого товариша, чи збираємось ми постригатися в монахи, чи висвячуватися збираємося. Як усі студенти богословського факультету, ми казали: "Та ми не знаємо, ми би хотіли, але ми недостойні і т.д." Ну, бо поки ти молодий, то про все це не думаєш, як і про одруження.
І він сказав, що не має значення, що ви хочете чи не хочете, ми в життя прийшли не для того, щоб чинити те, що ми хочемо, і чим глибше ми осягнемо це, тим легше нам буде жити - те, що ми прийшли в цей світ не за тим, чого ми хочемо. Хоч це суперечить сучасній моралі світу. І так само не має значення, чи ви достойні, чи недостойні, тому що ніхто не достойний священства. Так само ніхто не достойний цього покликання. Але дуже важливо відчувати це покликання. Відчувати, що ти можеш бути корисний. Попри те, що, можливо, є якісь задоволення, які б ти хотів, які знаходяться в якійсь іншій стороні. І не важливо, що, можливо, ти недостойний, але ти можеш бути корисний в цій громаді, в церкві. Чи можеш бути корисний в своїй сім'ї. Чи в спільноті. Чи в народі. Чи для всього людства. Якщо ти відчуваєш, що ти можеш бути корисний. Якщо ти відчуваєш, що ти можеш своєю жертвою і своєю працею, потом і кров'ю когось спасти, когось направити, комусь допомогти - це є покликання. Ми маємо відчувати це покликання кожен раз, коли ми беремо на себе якісь зобов'язання.
Тому що часто так буває, коли нам дають якесь місце, якусь посаду, то перше, про що ми думаємо - які права нам даються, які можливості перед нами відкриваються, але ми дуже рідко думаємо над тим, які обов'язки нам даються. Але якраз в обов'язках є суть. Заради цих обов'язків створюється ця посада. Заради цих обов'язків і створюється це місце в суспільстві. Ці обов'язки визначають це місце. Ми маємо відчувати.
Так само і наше місце у цій церкві також виписано, створено заради обов'язків наших. Не просто приходити і слухати, як співає хор, не просто приходити і просити в Господа те, що нам не вистачає, не просто себе ідентифікувати, знаходити себе в гармонії з своїм Я: Я - християнином, чи Я - українцем. А відчувати ці обов'язки. Відчувати цей шлях. До Христа. На хрест. І до спасіння.
Слава Ісусу Христу.
18.06.2023
Написати листа