Проповідь у Фомину неділю. Антипасха

В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.

Амінь.

Ось відсвяткували Пасху, найбільше християнське свято. Пройшов Світлий тиждень і маємо Антипасху. Антипасха не тому, що вона проти Пасхи, а тому, що вона йде після Пасхи, навпроти Пасхи. Тому називається Антипасха.
Читаємо Євангеліє від Іоана про Фому невіруючого, апостола Фому, в деяких перекладах цього уривка Євангелія говориться, що не було ніякого апостола Фоми, не було Близнюка. Так от, слово Фома також означає Близнюк. І ось цей апостол Фома не був з учениками, апостолами, коли Ісус Христос явився їм після Воскресіння. І не увірував одразу. Сказав, що я маю побачити, маю торкнутись, маю сам перевірити і тоді тільки я повірю.

І ось Ісус Христос прийшов другий раз, і вже він зміг побачити, і зміг торкнутися Його ран, і зміг на власні очі пересвідчитися і тоді він повірив. І ми всі знаємо, у нашому народі є такий вираз – «Фома невіруючий», - хтось, хто не довіряє, скептичний, хто має все перевірити, проаналізувати. Так само буває, коли ми обговорюємо, наприклад, Святе Писання, чи церковну історію, чи інші тексти. Найчастіше якраз наука, академічні дисципліни – вони якраз ставляться до цього, як цей Фома невіруючий. Їм треба все перевірити, якщо це святі тексти, то треба знайти рукописи, які підтверджують ці тексти, якщо є якісь історичні події, мають бути якісь документи, які це підтверджують, якщо це якісь елементи церковної історії, вони мають бачити ці місця, наприклад, Святі місця, чи церкви, чи фрески, - щоб їх побачити, проаналізувати.

Але ми, християни, трішки до цього по-інакшому ставимося. Попри те, що ми можемо цікавитися науковою думкою, бути самим вченими чи науковцями, але ми також сприймаємо церковну традицію. Ми сприймаємо церковне передання. І багато з того, що ми знаємо, багато з того, що ми думаємо про нашу церковну традицію, це якраз взяте з церковного передання.

Наприклад, всі ми знаємо Різдвяну історію, коли був маленький Ісусик у вертепі, коли прийшли царі і пастухи Йому поклонитися, коли зірка провістила про прихід Месії. І скільки було царів, які прийшли до Ісусика. Три, правда? Всі знають, що три. А де в Євангелії написано, що їх було три? Говориться, що вони принесли три дари. А чи їх було троє – там не сказано. Це якраз наше передання, це те, що ми несемо з собою в пам’яті.

Так само і багато іншого, наприклад, є частина передання, що Євангелист Лука, той, який написав Євангеліє від Луки, він був тим, хто перший написав ікону. Нема ніде в Євангелії про це, якоїсь точної інформації, нема якогось документа, якогось рукопису, який би це підтверджував. Але є частина нашого передання. Чому ми в це віримо? Тому що між нами є єднання не тільки в місці, просторі, як ми зараз зібралися для спільної молитви, чи зібралися на Пасху, чи ще зберемося, дасть Бог, багато-багато разів, але ще є певні єднання і в часі. Єднання з тими поколіннями християн, які жили за багато років до нас. Ті покоління християн, про які нам нагадують образи святих, мучеників, святителів, жертводавців, безсрібників. Це ті покоління, які стоять в основі нашої церкви. І ми колись станемо частиною цієї основи. І нас також будуть згадувати. І ми цим християнам віримо, як рідним, як своїй родині. Ми приймаємо цю традицію не як цей Фома невіруючий, а як ці «блаженні ті, хто не бачили, і увірували».

Ми не бачили Ісуса Христа. Ми не бачили Його ран, ми не торкалися Його тіла ні до Воскресіння, ні після. Але ми віруємо, тому що ми віруємо цим християнам. Ми відчуваємо єдність з цими християнами. Ми відчуваємо єдність з цим Євангельським Словом. Із звісткою благою, яка розповсюджується по всьому світу для всіх во спасіння.

Який висновок ми можемо зробити з цієї еклезіології, з цього нашого богослів’я, з церкви? Тому що ми віримо, що церква є Тіло Христове, церква нас єднає. Який можемо зробити висновок? Можемо зробити висновок, що і ми колись станемо цеглинкою в основі нашої церкви. Міцною цеглинкою, слабенькою цеглинкою, - це вже наскільки нам вистачить сили волі, наскільки нам вистачить нашої віри, сміливості, стійкості. Як ми заслужимо це право бути цеглинкою. Але і ми станемо в основі цього фундаменту.

І коли вже ми станемо тим, хто направить цю стіну в якийсь напрямок, і ми маємо відчувати відповідальність за те, що ми кажемо, маємо відповідальність відчувати за своє місце у цій церкві, і як ми діємо, які рішення приймаємо. Маємо відчувати відповідальність за наші рішення. Тому що кожне наше рішення поверне потім цю річку, ці струмочки в якийсь напрямок, і про це треба пам’ятати – те, що наше рішення, навіть наші помилки, навіть наші вчинки будуть мати якісь наслідки вже навіть не для нас, а для всіх тих решта поколінь, які йдуть за нами, які також будуть в єдності з нами. І будуть також в єдності церкви. Маємо про це пам’ятати. Маємо пам’ятати про цю єдність.

Також маємо пам’ятати про цю єдність кожного разу, коли у нас самих з’являються такі ідеї, чи хтось піднімає цю тему перед нами, що – о, скільки всього треба відмінити, і стільки всього в церкві незрозумілого, і можна було б зробити це краще, і це можна було б зупиняти, і нащо ці ікони, і нащо цей церковний спів середньовічний, і нащо ці одежі священників з іншої епохи, античності чи середньовіччя. Це все те, що робить нас єдиними. Це все те, що робить традицію. Це все те, що робить нас одним цілим. І людина з тих часів, коли були винайдені ці ризи, якби вона була тут – вона б знала, що відбувається. Тому що ми служимо ту саму Літургію Іоана Золотоустого, яку служили і п’ять століть назад, і шість, і сім.

Це все, що робить нас єдиним цілим. Ми маємо це поважати. Маємо також розвиватися як церква, маємо розвивати свою традицію, але завжди пам’ятати цю єдність в часі. Єдність в часі з нашими братами і сестрами во Христі, яких так само ми не можемо зараз помацати, яких, можливо, ми ніколи не бачили, але які є частиною нашого життя. Тому що вони нас ведуть своїм прикладом. Вони нас ведуть своїм подвигом. Ведуть до спасіння.

Слава Ісусу Христу!

12.05.2024