Проповідь у неділю 25 після П'ятидесятниці
В Ім'я Отця і Сина, і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу.
Сьогодні читаємо уривок з Євангелії від Луки про зцілення Господом скорченої жінки у синагозі у суботу, і начальник синагоги докоряв Ісусові Христу тим, що це зроблено у суботу, шабат.
Попри те, що ми читаємо цю історію в Євангелії, попри те, що читаємо на Літургії, попри те, що там порушені богословські теми, ситуація, якщо абстрагуватися, виглядає як щось комічне. Приходить Месія, Пророк, звершує чудо зцілення і Йому начальник синагоги говорить: "Є шість днів, тоді зцілюйте!". Майже як анекдот, якщо абстрагуватись від всіх учасників цих подій, дуже смішна історія виходить. Дуже комічна. Начальник синагоги поставив себе у таке становище, таку позицію, яка достойна висміювання, яка достойна, щоб з нього глузували, з нього сміялися - настільки відірвані уявлення від того, для чого ця субота, для чого цей шабат, відірване від того, для чого це і прив'язане до того, що все відбувається механічно.
І у нас так само буває в житті, у нашому житті, вже християнському, коли і ми так відриваємось від суті. Коли і ми так механічно, як роботи, виконуємо якісь традиції, не можемо їх навіть пояснити, але ми їх виконуємо. Ми так само достойні висміювання.
Так само і в нас буває так, що людина не знає молитви, не знає, як хреститися, але вона знає, що свічка має бути поставлена в храмі. І вона заходить в церкву і навіть не молиться, навіть не шукає якийсь образ - святого, чи Богородиці, чи Спасителя. Вона знає, що треба поставити свічку і в правильному місці поставити. І все інше губиться, все інше не має значення: ні таїнства, які відбуваються, тому що часто заходять під час Літургії, відбувається таїнство Євхаристії, а вони ходять вліво-вправо, ставлять свічки, бо там справа за здоров'я, зліва за упокій, наприклад, чи навпаки. І може бути хрещення в церкві, чи може бути спільна молитва за померлих, панахида, це нікого вже не цікавить. Треба поставити свічечку! Оце все, на чому закінчується наше розуміння. Так само і в цього начальника синагоги закінчилося розуміння шабату - для чого він, і Закону Мойсея - для чого він.
Так само буває, що людина приходить на якесь свято, і навіть не знає, що це за свято, для чого його святкуємо, яке воно має значення в нашій традиції, але вона знає, що освячена вода має обов'язково попасти на обличчя. Обов'язково! Бо інакше далі життя не буде.
Так само і ми достойні висміяння. Так само і наше життя достойне висміяння. Так само і наші дії достойні висміяння. Тому що ми не бачимо суті. Тому що ми, так само, як цей начальник синагоги, длубаємося в якихось маленьких матеріях, які не мають взагалі ніякого значення. Ми самі собі їх видумали. І більше того, - ми не можемо пояснити, у кожній з тих ситуацій, які я описав, пояснити, чому ти так чиниш, чому так робиш? Чому в церкві має бути окреме місце, де за здоров'я, і окреме, де за упокій? Чому? Ніхто не може пояснити. А отак! А чому так? А невідомо. І церква вже перетворюється не на церкву, бо не моляться, а свічку ставлять, церква перетворюється на коптильню. І ми стаємо в центрі цього висміяння. І все наше життя перетворюється на комедію. І ми себе можемо називати православними, християнами, істиними православними, канонічними православними, справжніми християнами, але по суті ми не наближаємося до Господа. Наш шлях, який ми собі обираємо, яким ми стараємося йти, виконувати ці маленькі традиції, вони нас не зрушують з місця. Тому що немає зусилля. Там немає зусилля над собою.
Там нема ніякого зусилля: людина приходить, щоб поставити свічечку, щоб була удача. Щоб Бозя їй щось дав. На Тобі, Бозю, свічечку, а Ти дай мені щось гарне. Там немає покаяння. Там немає аскези. Там немає самовдосконалення. Там немає самозречення. Там немає жертви, справжньої жертви. Тому що, у нас таке часто буває - у нас свічки можна брати самому і кидати гроші, буває так, що навіть гроші не кидають. Навіть такої жертви немає! Свічка навіть перестає бути символом жертви на храм, такої, якою вона мала би бути.
І щоб не було цієї комедії в нашому житті, щоб з нас не сміялися, а з нас сміються за таке. І віруючі - це вже не щось горде, той, що вірить в Господа, а "віруючий" стає іронічною назвою, "та, він віруючий, не говори з ним, нема кому!".
Тому що втрачається суть. Ми самі губимося, а потім коли ми ще починаємо барахтатися без зусилля, безсовісно, нещиро, з'являється якийсь фанатизм, ми намагаємося робити якісь зусилля, але без розуміння суті. А нам треба розуміти цю суть, нам треба докопуватися, чому це є, чому є заповідь "полюби ближнього свого", чому вона така важлива, чому вона не може потонути і не має потонути в наших житейських правдах, якомусь прагматизмі, "правді жизні", що по-інакшому жити не можна, тільки треба вкрасти і обманути.
Тому має бути пошук істини. Має бути пошук істини не тільки в книгах, але і в ділах. Має бути пошук істини у цьому світі, спостерігати цей світ. Спостерігати життя людей, своє життя спостерігати, питатися те, що люди говорять, чого вартує моє життя, де моє місце у цьому світі. Чому я приходжу в церкву? Для чого я прийшов в церкву? Для чого це місце? Для чого я творю молитву? Що ця молитва означає? Для чого я ставлю ту свічку? Для чого ми зараз тут сидимо? Для чого це все відбувається? Для чого цей священник каже? Питати себе!
Я розумію, що багато з цих речей ми робимо вже звично, тому що так нас навчили батьки, і ми не мали часу себе спитати, тому що були маленькі, або несвідомі. Але треба це знати. Тому що, якщо ми не будемо цього знати, не будемо це розуміти і відчувати, будемо ставитись до цього, як до чогось чужого, а ще більше, коли ми будемо додавати щось своє, що буде йти всупереч церковним поняттям і розумінням - тому не треба дивуватися, що в нас немає єдності, що в церквах немає молоді, немає дітей. Тому що молоді треба пояснити. Не тільки якимись загальними фразами: "Ходи в церкву, тому що буде гарний день!". Тому що молоді люди задають ще більше запитань: "А чому те, а чому це?". І коли ми не можемо дати відповідь, молодь питає: "А що тут відбувається? Для чого це?". Тому що немає якогось розуміння, чому це робиться.
Якщо людина приходить в церкву для того, щоб не було самотньо. Якщо ми приходимо в церкву, а потім ідемо до екстрасенсів, або ще на якісь енергентичні місця, тоді яка може бути повага до наших почуттів, яка може бути повага до нашого віросповідання, якщо ми самі це не поважаємо? Якщо ми самі не знаємо місця у цьому світі. Якщо ми самі барахтаємося і не знаємо, де знаходимось, і немає коріння у нашої віри. Так само, як у цього начальника синагоги, який знав Закон Мойсея, знав букви, знав ці правила, знав пояснення фарисеїв до цих правил, але не розумів суті, для чого ці правила. Для того, щоб нести любов. Для того, щоб було розуміння. Цей шабат для того, щоб кожна людина - чи пан, чи його слуга, мали день відпочинку. І щоб ніхто не змусив цю людину працювати постійно. Щоб вони відпочили, всі відпочили. Попри своє бажання працювати, чи когось змусити працювати, вони п мали день відпочинку.
Це було вираженням любові Бога до людей. І людей один до одного. Але це загубилося. І ця би жінка далі ходила скорчена, тому що загубилося. Так само, як і в нашому житті багато що губиться. Тільки тому, що ми сліпі. Тільки тому, що ми вже навіть не хочемо бачити. Навіть не хочемо прозріти. Не хочемо навіть зробити над собою зусилля. "А какая разніца!". Нічого не змінилося і не міняється.
І так само і в нашій церкві, нашій державі, наших родинах. Нічого не міняється в кращому випадку. Але якщо нічого не будемо робити, то буде мінятися на гірше.
Слава Ісусу Христу.
26.11.2023
Написати листа