Проповідь у неділю четверту Великого Посту
В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Читаємо Євангелію від Марка про зцілення юнака, в якому був нечистий дух, який кидав його на землю, в вогонь і в воду. За симптомами, ми можемо тільки здогадуватися, можливо, це була хвороба епілепсія у цього юнака, але всі оточуючі думали, що це дух нечистий, який тільки мучить його. Читаємо Євангеліє і чуємо такі важкі слова для нашого вуха: «Роде невірний, скільки Я буду з вами?!», коли Ісус Христос відповідає до цього чоловіка. Якось так нам важко це сприйняти. Не слова це милосердя, не вписуються в цю історію. Чому ці слова тут сказані? Чому ми їх чуємо тут і чому євангелист зберіг ці слова? І чому цей чоловік в кінці каже: «Вірую, Господи. Допоможи моєму невірству!»?
І тут так само. Ніби як загадка. Якщо ти віруєш, то чому твоє невірство? Як це може поєднуватись в людині – і віра, і невірство. Якщо ми почитаємо декілька стихів вгору, у 9 главі, з якої ми читаємо цю історію в Євангелії від Марка, ми побачимо, що Ісус Христос, наш Спаситель, своїм учням розказував про пришестя Месії, про те, що має прийти Ілля, про Воскресіння. І потім цими словами про Воскресіння Він закінчує це Євангельське зачало. Говорячи своїм учням, що Він буде вбитий, розіп’ятий і воскресне. І ось в контексті цих важливих слів, коли Спаситель, Месія, Бог звертається не тільки до присутніх, Він звертається до всіх поколінь, Він готує все людство, тому що Він є Спасителем всього людства, і ось в цей момент, важливий для історії всього людства, не тільки того часу, не тільки того покоління, але всього людства, всіх часів наступних, всіх наступних поколінь, зчиняється якийсь галас поряд між книжниками і учнями, і присутніми, вони про щось не можуть домовитись.
І тому Ісус Христос каже: «Я вам говорю про щось надважливе, не тільки для вас, але і для багатьох ваших нащадків. Я говорю вам про спасіння, Я говорю вам про надію, про надію на життя вічне, не на це життя, яке є миттю в цьому всесвіті, а про життя вічне, а ви Мене відволікаєте. Ви все ще маєте якісь речі, які вас тримають з оцим світом і з цим життям!». І ось до нього підходить чоловік з сином, і говорить Йому: «Зціли мого сина!». Просить не за себе, а, напевно, найближчу людину в його житті, і Ісус Христос питає, чи він вірує. І він каже: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству!».
Чому Ісус Христос зглянувся над ним? А ще більше цікавить питання, чому ця історія є в Євангелії? Разом з цими парадоксальними словами, і складними словами для нашого розуміння. Тому що Ісус Христос побачив у ньому перше – любов до ближнього, а друге – побачив ґрунт, на якому може вирости покаяння. Те, чого ми часом не бачимо. Для нас є віра, або не віра. Ми або віримо, або не віримо. Ми або вєрующіє, або не вєрующіє. Ми або православні, або не православні. Але ми не задумуємося, що, попри те, що віра є в нашому житті, вона також є певною мірою вичерпна. У когось є сильна віра і він кладе своє життя за своє віросповідання і за Спасителя. Їхні ікони ви можете зараз бачити. У когось є сильна віра і він присвячує своє життя повністю служінню Господу, стає ченцем, чи служінню людям, стає благодійником. Але є ще цей невеличкий проміжок, який стоїть між нами і Господом, це якраз наше невір’я. Це оці декілька сантиметрів на такому образі відомому, де зображені людина і Господь Бог. Це той невеличкий проміжок, який долається за благодаттю. Це той невеличкий проміжок, який долає Господь з любові до нас. Але в кожному з нас має бути усвідомлення цього.
В кожному з нас має бути усвідомлення, що нам все ще чогось не вистачає. Що як би ми не ставилися, і що б ми не робили, і чим би ми не жертвували, цього безмежно мало для того, щоб отримати спасіння без Божої благодаті. Так само недостатньо просто на покаянні, на сповіді пожалкувати про те, що ми зробили, або визнати, що так, я був неправий, я порушив закон, я порушив якісь правила поведінки, етику, правила порядності, заповіді. Це так само ще мало. Ще має бути покута. Ще має бути преображення свого життя. Ще має бути крок вперед.
І Ісус Христос побачив цей крок і зцілив. Тому ця історія в Євангелії. Тому ця історія як приклад нам, як приклад для наступних поколінь, що цей чоловік, який шукав також спасіння, можливо, по своєму він бачив – спасіння свого сина, так само він шукав любов в цьому світі. Але ще цього було замало. Тому ще мала бути віра, мало бути покаяння. І ось тоді це має сенс. Так само і в нашому житті має бути сенс. Не просто приходити на молитву і просити в Господа «дай, дай, дай», навіть якщо ми просимо за своїх близьких. Маємо ми ще бачити в цих стінах щось більше, ніж просто «дай, дай, дай». Має ще бути щось, має ще бути ґрунт, має ще бути наша душа готова до покаяння, наша душа готова до чудес, наша душа готова прийняти це чудо, тому що для цього це все створено. Не просто заради «дай» і «дякую». На Тобі, Боже, свічечку, дай мені чудо! На Тобі, Боже, пожертву, дай мені щастя в житті, або радість, або удачу, або успіхи. Має бути ще щось.
Має бути усвідомлення цього нашого невір’я. Щоб і ми могли сказати, як цей чоловік: «Боже, поможи нашому невір’ю. Боже, допоможи нам подолати ці останні декілька митей чи років до спасіння». І нехай Господь Бог змилостивиться над нами, коли Він побачить нашу віру і усвідомлення нашого безвір’я. Наше усвідомлення і тверезе бачення нашої недосконалості. І наше бажання долати цю недосконалість за Його благодаттю. І зцілюючи за Його Євангельським Словом про спасіння.
Слава Ісусу Христу.
14.04.2024
Написати листа