Проповідь у неділю двадцять першу після П'ятидесятниці
В Ім'я Отця і Сина, і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу.
Читаємо сьогодні Євангеліє від Луки про зцілення біснуватого у землі Гадаринській, який жив при гробовищах, який не вдягав одяг, ніхто не міг його спинити, не міг його стримати. І ось приходить Ісус Христос, виганяє бісів, заганяє їх у свиней, свині стрибають в озеро і тонуть, сходяться люди, питають, що сталось, лякаються і просять Його відійти.
Як так сталось?! Чому вони, замість того, щоб запросити, замість того, щоб подякувати, що Він зцілив їхнього соплемінника, того, хто жив біля них, можливо, колись жив з ними, кого вони знали, можливо, серед них були люди, які знали його ще до того, як він став біснуватим, замість того, щоб прийняти цього Чудотворця, який сотворив це чудо, вони кажуть: "Іди з нашого міста!". Як так сталося? Чому? Що штовхнуло їх до такої реакції?
Певно, тому, що вони так звикли. Певно, вони звикли, що є біснуватий, хоч він і є проблемою для всього міста, хоч, можливо, комусь і болить, що він переживає таке важке випробування, але вони звикли, що він десь там на кладовищі, де воний його не бачать, де він десь там схований від їхнього погляду, і тільки якісь пастухи, які проходили повз, могли його бачити.
В кожного з нас вдома є така невеличка шухлядка, або шкатулочка, або коробочка, де лежать старі телефони, старі ключі, якісь гаєчки, гвинтики, щось таке, що викинути не хочеться, ніби воно ще має послужити, але воно вже й трішки очі мозолить. Так само, як обов'язково має бути шухляда з пакетом з пакетами, які нам так само шкода викидати. І в житті нашому також є такі речі, про які ми не можемо забути, тому що ми знаємо, що вони існують, але й помічати їх так само не хочемо. І такі речі, про які ми знаємо, що нам треба буде вирішити, але так не хочеться! Через, можливо, наш страх, чи, можливо, нашу лінь, чи, можливо, нашу байдужість, але ми все це збираємо у таку уявну коробочку. Стараємось жити далі, не помічаючи того, що відбувається поряд з нами.
Часом це розмова з близькими, важка розмова, коли нам треба буде вибачатись. Часом це якесь явище на роботі, яке ми знаємо, що несправедливо відбувається, і треба діяти, треба, можливо, часом щось змінити, але так не хочеться, тому що можна щось втратити, чи свою посаду, чи гроші, які ми отримуємо, чи повагу когось. Чи, можливо, щось таке, що відбувається поряд з нами і нам здається, що ми нічого не можемо зробити і краще не казати в очі, і краще це не помічати. І зараз ми багато такого спостерігаємо, що ми не хочемо помічати. Але ми не можемо це не помічати. Ми не можемо складати це в якусь таку ізольовану місцину своєї душі, і думати, що воно саме розсмокчеться, саме зникне. Не розсмокчеться і не зникне. Особливо, коли це заторкає когось, хто росте, або старіє. Коли є хтось, хто росте, або старіє, немає часу тоді відкладати щось, немає часу чекати, треба діяти вже сьогодні. А це завжди так, коли це пов'язано з нашими батьками, з нашими дітьми. Чи з якоюсь справою.
І неможливо відкладати це на потім. Неможливо робити вигляд, що цього немає. Тому що ми уподібнюємося тим людям, які прийшли, яким було потім важко перебудувати своє життя, змиритися з тим, що свиней немає, але зате є людина, громадянин, який зцілився. І постаратися зрозуміти, чому це сталося. Відповісти на питання, хто ж цей Чоловік, який прийшов з іншої країни і зробив це диво. Чому це сталося? Як нам далі жити. Не можна ці питання відкидати, тому що вони важкі, тому що вони змушують нас мислити. Треба відповідати. Тому що спасіння пройде повз нас, так само, як спасіння пройшло повз них.
А той, кого зцілять, той, хто був у коробочці нашої душі, той, хто чекав від нас якоїсь реакції, буде нам на свідчення нашої бездіяльності, нашої байдужості. Наші діти будуть нам на свідчення. І будуть називати цю епоху, в якій ми живемо, і цей час, у який ми живемо - він буде мати назву. І треба думати, як це буде називатися. Чи це буде відродження, чи це буде руїна. Тому що були такі періоди в історії нашої країни, які називалися руїна. І наш час так буде називатис - час байдужості.
Ви й самі знаєте, про що я говорю. Ви й самі бачите, як це відбувається і зараз, коли йде це страшне випробування у нашій державі, але ми читаємо про багато випадків, коли тріумфує ця коробочка. Коли тріумфує ця байдужість. Коли вже працює це правило: та воно якось розсмокчеться, нащо це ворушити, нащо це розбуркувати, та воно якось само вирішиться. Та не вирішиться. Не вирішиться. Оце все, що назбирається в нашій душі, буде цими кайданами, кандалами, які нам будуть заважати йти вперед. І не буде ніякого майбутнього, нічого не буде. Ні нашому народу, ні нашій церкві, ні кожному з нас особисто - залежно, в кого які кайдани. Хтось сам собі назбирає, деякі ми назбираємо всі разом, і не буде нічого, пройде спасіння повз нас. Ми будемо і далі сидіти на озері і тужити за своїми свинями. І думати - як то так сталося?
А рахунок треба буде підбивати. Чи ми самі підіб'ємо, чи ми самі задумаємося і щось змінимо, чи хтось прийде і нам підіб'є. Немає в нас часу. Немає часу чекати. Немає часу займатися вселенським спортом: хай все розсмокчеться. Не розсмокчеться. Треба діяти кожного дня. Вибачитись перед близькими - в кожного з нас є якийсь родич, з яким ми посварились. Зараз можна прийти додому і набрати його телефон, і сказати: "У нас було непорозуміння, давай поговоримо!". Брат, сестра, батько, чоловік... Вже можна щось зробити.
В кожного з нас на роботі є якесь паскудство, яке відбувається. Яка організація у нашій державі працює законно?! І щось від нас так само залежить. Від нашого голосу. Щось можна зробити. Завжди можна щось зробити. Ми для цього всі прийшли, щоб щось зробити, а не сидіти каменем. "Какая разница!" - бачимо, куди це привело!
Ми бачили в 90-х, куди це привело - "какая разница!". Коли ми кожен виходили із своєї квартири, охайно прибраної, виходили в під'їзд, а там смерділо сечею, хтось пісяв. І ми робили вигляд, що нічого не можемо зробити. "Що ми можемо зробити? Нічого не можемо зробити!". І так і жили. Я ріс так. Моє покоління в цьому виросло. А тепер, в інших вже умовах, набагато складніших, росте вже покоління наступне, ваші внуки. Немає часу. Немає часу відкладати. Немає часу ні в вас, ні в них. Ні в кого немає часу.
Маємо щось робити. Немає часу піклуватися про наших свиней, треба піклуватися про тих біснуватих, про ті біснувати проблеми, які у нас є. І найгірше, найгірше, навіть не спроба щось зробити - і провал, не спроба щось зробити - і помилка, не спроба щось зробити - і якась невдача, а найгірше це оця байдужість, найгірше це оця затуманеність наша, коли ми робимо вигляд, що нічого не сталося.
І ви знаєте, як це огидно виглядає зі сторони, коли ми стукали в двері всі і казали: "Дайте нам допомогу!". А були інші народи, які робили вигляд, що нічого не відбувається: "Там територіальне непорозуміння, там споконвіку вони сваряться між собою!". Ми знаємо, як це огидно виглядає зі сторони. То чого ж ми самі так само робимо? В різному масштабі - у своїх родинах, на вулиці. Чому ми і самі демонструємо свою тупість? Чому ми і самі собі накручуємо оцю сліпоту, яка нам зручна, яка нам комфортна? Вона нас погубить. Вона заведе нас у те озеро, у наших свиней, які втонули. І ми потонемо разом з ними, разом зі свинями.
Не можна блукати. Не можна марнувати час. Особливо зараз, коли ми не знаємо, чи ми завтра прокинемося. Життя коротке. Дуже коротке. А зробити ще треба дуже багато.
Слава Ісусу Христу.
29.10.2023
Написати листа