Проповідь у неділю про сліпонародженого
В Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Амінь.
Сьогодні ми читаємо з Євангелії від святого Іоана про ще одне чудо зцілення, зцілення сліпого, яке дуже відоме: багато тропарів написано до цього чуда, багато проповідей сказано на тему цього уривка. Про сліпого, який був від народження сліпим, таким народився. І ось він зустрічає Ісуса. Ісус його зцілює і це викликає великий подив, несприйняття і навіть протест фарисеїв, його сусідів. Одні дивувалися, як же він, який все життя був сліпим, прозрів. Інші дивувалися, як він міг прозріти в суботу. І починається дискусія, починається допит – допит його, допит його батьків. І така радість прозріння, зцілення перетворюється на якусь полеміку.
Ми чуємо питання, ми чуємо відповіді. Відповіді фарисеїв, які відстоювали свій закон, за яким вони жили, які сприймали цей закон за істину. Чуємо батьків, які виправдовуються, які не знають, що сталося. Але чого ми не чуємо? Ми не чуємо гордості. Поставте себе на місце сліпого, який все життя був сліпим, який просив, жебрав, і ось він зцілився, щоб відкрилися діла Божі. Чи завжди нам у такій ситуації вистачає терпіння прийняти чудо? Коли якісь труднощі, через які ми проходимо, і сприймаємо це як можливість прославити Бога? Чи не буває так часом, коли ми хочемо сказати: «Дійсно, це все я пережив, щоб прославити Бога, щоб відкрились Його діла?»
«Та що це за Бог такий, що мене прирік на сліпоту на все моє життя, щоб потім прославити Себе в очах людей?» - хіба такі слова не лунають у нашому житті?
Кожен з нас мріє про своє маленьке щастя, про свій невеличкий затишний дім, хтось мріє про свій дворик, сад, родину за столом, про улюблену справу – про те, що ми називаємо «своє маленьке щастя». І не проблема в тому, що ми в це віримо, на це уповаємо, цього хочемо, до цього прагнемо. А проблема, що коли настає час прославити Бога, нам стає страшно за це щастя, яке ми можемо втратити. Як тільки згущаються хмари над цим нашим садочком, ми одразу починаємо нарікати.
Ця проповідь, цей уривок з Євангелія від Іоана – це є історія покликання. Те, про що ми часто забуваємо. Ми всі є покликані, покликані прославити Господа. І наше життя не є якийсь невеликий клаптик місця, часу, буття в цьому світі. Ми всі є частиною Божого провидіння. Ми всі прийшли в цей світ прославити Бога, відкрити Його діла. І тому, коли ми задумуємось над цим, про свою місію, давайте задумаємось над тим, про що ми молимося. Як часто ми просимо в Господа сили, терпіння виконати цей наш обов’язок, дійсно прославити Господа? І як часто ми молимося за наше маленьке щастя? І що є важливіше?
Колись, коли я вчився на богословському факультеті, нас відвідав один єпископ. І запитав нас, як більшість єпископів запитують семінаристів: «Хто з вас хоче бути священником після закінчення богословського факультету?». І, звичайно, більшість скромних семінаристів відповіли: «Ми всі хочемо, але ми не знаємо, чи ми достойні». І цей єпископ сказав: «Не питання, що ви хочете в житті, чи чого ви не хочете, тому що це не має значення. Буде воля Божа на те, як ви хочете. Не питання, чи ви достойні, тому що ніхто не достойний. Всі ми грішні. І священство, і служіння Богу – це є ласка, це є благословіння Боже. Але має бути покликання в вас. Має бути розуміння свого покликання. Має бути відчуття, що ви можете бути корисні Богу. Що ви можете бути корисні Церкві. Що ви можете бути корисні людям. Оце розуміння має бути в вас. І це має вас вести у вашому служінні Господу».
І це стосується не тільки семінаристів, не тільки тих, хто готується чи вже став священником. Це стосується всіх нас, християн. Ми всі маємо це покликання. Ми всі маємо про нього пам’ятати, ми всі маємо до нього прагнути, ми всі маємо його виконувати.
Тому що багато кликаних, але мало обраних.
Слава Ісусу Христу.
6 червня 2021 року
Написати листа