Проповідь у неділю про зцілення сотникового слуги
В Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Амінь.
Слава Ісусу Христу.
Що побачив Ісус Христос у цьому сотникові, сотникові римської армії? Армії, яка вважалася місцевим населенням як армія-окупант, загарбник. Армія, яка допомагала здирати податки, придушувати повстання, невдоволення. Що ж Він побачив у цьому загарбнику такого, що не побачив у всьому Ізраїлі?
Як бачать люди Ісуса в Його час? Як пророка. Як цілителя. Як Месію. Як когось, Хто прийшов змінити цей світ, зміцнити їхню віру, укріпити їх у вірі, переконати. Але мало хто задумувався над тим, що Він є Господь. Що Він є Творець. Що Він є Джерелом і життя цих людей, Джерелом цього світу, Джерелом любові у цьому світі. І сотник, який, як він каже: «і я людина підвладна, і начебто мені це не має бути відкрито, але я маю під собою воїнів, і розумію, як відбувається Великий План». І він зрозумів, що він є частиною цього Великого Плану, цього Божого Провидіння.
Тому що Господь Бог створив цей світ і не полишив його, не віддалився, не зник, не вмер, як сказав один філософ. Він далі є у цьому світі через Свою енергію, Він далі є Вседержитель, Він далі є Пантократ.
І ми маємо жити з цим розумінням. Ми маємо уподобитись цьому сотникові, який відчув себе частиною цього Провидіння.
Часто так буває, що є певна тривога у нас. Певна невпевненість. Багато речей у цьому світі нам неприємні: чогось забагато, чогось замало. Десь захолодно, десь занадто спекотно. Щось задовге, щось закоротке. І ми пробуємо змінити цей світ навколо себе. Ми пробуємо щось поміняти, і часто нам не виходить це змінювати. І в нас з’являється незадоволеність іншими людьми, які не роблять те, що нам подобається. Суспільством, яке не таке, як нам подобається. Погодою. Державою. Нами самими.
Але якби ми уподобилися цьому сотникові і прийняли все, що випадає на нашу долю: чи випробування, які ми маємо пройти і зробити висновки, навчитись, стати ще мудрішими, ще ближчими до Господа; чи як покарання за наші гріхи. Але прийняти це, не роздумуючи, не запитуючи себе: «чи це мене хтось зурочив, чи це мені хтось наврочив, чи це мені хтось таке підлаштував?», а приймати це так само, як ми приймаємо любов. Так само, як ми приймаємо сонце, його світло, під яким ми ходимо і хочеться нам, чи не хочеться, але сонце обігріває нас, воно світить нам. Так само і це ми маємо приймати – все, що ми маємо, нам дано від Бога. І все, що ми отримуємо, нам також дається від Бога.
І тому Ісус Христос і побачив у цьому сотникові те, чого не бачив у всьому Ізраїлі. Тому що якби ізраїльський народ, якому були послані і судді, якому були послані пророки, якому були послані царі, був як цей сотник, відчував себе частиною цього Божого Провидіння, Провидіння, яке вело їх всю їхню історію, яке давало їм Заповіді, яке направляло їх, давало перемоги у битвах, то і не було б написано цих пророчих книг, де порівнюється Ізраїль з блудницею. Не було би оповідей пророків про те, що народ не слухається свого Господа, свого Бога.
Так само і ми маємо чітко усвідомлювати, що ми є частиною Провидіння і приймаємо це по своїй власній волі. Тому що Господь Бог дає нам спасіння і благодать. Тому що Господь Бог є джерелом любові. І так само до цієї любові Він не змушує нас, не робить нас простим гвинтиком цього плану, а робить нас співтворцями цього плану, тому що ми створені за образом і подобою, ми так само можемо змінювати світ, ми так само можемо творити речі і творити чудеса. Можливо, з матерії, можливо, чудеса вчинку, чудеса милосердя, чудеса любові.
Так, ми так само можемо творити. Але це творіння має бути разом з Богом. Ми завжди маємо відчувати, що ми є частинами цього світу, які створені Богом, маємо шанувати цей світ, і сприймати все, що є у цьому світі як те, що нам дано від Бога. Не запитуючи. Не докоряючи самому собі, чи комусь іншому, але сприймати, як це сонце ми сприймаємо, його світло, його тепло, як щось таке, без чого ми не можемо жити. Хоч часом буває занадто спекотно від цього сонця.
Слава Ісусу Христу!
Написати листа