Проповідь у неділю тридцяту після П'ятидесятниці
В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Читаємо сьогодні уривок з Євангелії від Матвія про побиття немовлят у Вифлеємі, коли Ірод, бажаючи шукати і знайти Того, Хто народився, обіцяного Царя, Месію, віддав наказ піти і вбити всіх немовлят того віку, які припадали якраз на вік обіцяного Месії. І зараз, читаючи цей уривок і інші уривки про царя Ірода, нам відразу спадає на думку одна особа, нам спадають ті самі події, ті самі люди, які змушують когось тікати, так само, як Ірод змусив тікати цю Родину в Єгипет, ховатися. Так само ті люди, які є причиною смерті немовлят, і не тільки – жінок, дітей, чоловіків.
Але в цьому Іроді ми можемо ще щось побачити. Ми можемо побачити і себе. Немовлята, які народилися тоді в Вифлеємі, як і кожні діти, у кожному краї, у кожному народі – це є надія, маленька надія, яка прийшла у цей світ, надія щось змінити. Не тільки надія стати опорою для своїх батьків, виконувати те, що вони хочуть, те, що вони вважають за потрібне. Але ще й надія на зміни, те, що це покоління прийде з новими ідеями. Те, що це покоління чистотою свого розуму, незашліфованого життєвим досвідом, а, погодьтеся, досвід може бути і негативним, не затерте якимись стереотипами, чи іншими пустими ідеями, ці діти чистотою свого серця можуть побачити щось, чого ми не бачимо, і направити нас всіх, як Ісус, якщо будуть мати шанс.
І чи не буває так часом у нашому житті, що цій надії немає місця? Коли це молоде покоління, приходить сповнене ідеями, енергією, ентузіазмом на якесь місце – чи на роботу, чи якусь організацію, чи в себе в родині, чи в церкві, - і натикається на цю нашу таку житейську мудрість. Непробивну, вперту, кристалізовану, самовпевнену. Коли натикається на фрази «яка різниця», «нічого не зміниться», «що ти вигадуєш?!». Коли пробується щось донести, а ніхто не хоче слухати – «та ти ще молодий», «ти нічого не знаєш», «ти життя не бачив»…
Ми стаємо цими іродами. Ми винищуємо цих немовлят. Ми не даємо їм надії. Але ми не даємо надії і собі. Тому що ми вже всі бачили одну таку країну, у якій хоч і був лозунг «молодим вєздє у нас дорога», але насправді дороги не було ніякої. Для змін не було місця. Для нововведень не було місця, тому що у кожному кабінеті був хтось з іншого покоління, хто казав: «а це не можна, а то не так, треба переробити». І що сталось з цією країною? Прийшло одне покоління, яке довело цю країну до кінця. І поки це покоління не зникло, не зникне ця країна. Так само і з усіма іншими організаціями буде, зі всіма іншими починаннями, зі всіма іншими стараннями так буде, поки не буде надії. Поки там не буде надії на зміни, на розвиток.
Ми стараємось прищепити нашим дітям усе найкраще. Ми їм розказуємо, що таке погано, що таке добре, ми їх змушуємо вчитися, вони приходять зі школи, ми їм даємо якесь завдання, щоб вони виконували, вони приходять з садочка, ми ще хочемо, щоб вони ще якісь віршики вчили, або музичні інструменти вивчали. Але чи будуть вони це вчити, якщо ми, вимагаючи від них, щоб вони в іншій кімнаті вчили віршики, самі сідаємо на диван, відкриваємо пиво і дивимося телевізор? І нам самим ці віршики не потрібні абсолютно. Коли від них ми вимагаємо, щоб вони поступали по совісті, щоб вони знали, що таке добро, що таке повага, але потім ці діти бачать, як ми когось обманюємо, або хитруємо, або крадемо звідкись щось, - чи буде в цьому поколінні бажання взагалі щось змінювати? І чи не виростуть вони вже такі самі, як ми, того часу, коли вже щось від них буде залежати.
Сьогодні ми будемо вступати у Новий рік, - свято, яке не дуже пов’язане з церквою, але воно має таке символічне значення початку чогось нового, надії, що в цьому році щось зміниться. Надії, що цей рік буде трошки кращий, трошки легший, можливо, якісь наші турботи і проблеми зникнуть, і найбільша наша проблема – війна. Що настане мир і благополуччя. Але давайте і ми дамо собі якісь обітниці на цей рік. Давайте і ми дамо собі якісь обіцянки, щоб у нашому житті було місце для цієї надії. Тому що далі вже так, як було до війни, ніколи не буде. Незалежно від того, хто переможе – так ніколи вже не буде. Буде щось нове.
Від нас життя, світ, людство і Бог вимагають змін. Вимагають, щоб це, що буде після війни, було інакше. І щоб воно було інакшим, ті, хто прийшов у цей світ зробити інакше – свіжі, молоді, повні енергії і ідей, мрій – те, чого у нас часом вже немає, що у нас з часом вже вивітрюється, - оці мають нас вести. Треба дати їм шлях. Треба дати шлях новому поколінню. Треба дати шлях надії. Треба дати шлях тій Зірці Вифлеємській, яка нас веде до майбутнього.
Слава Ісусу Христу!
31.12.2023 р.
Написати листа