Проповідь у неділю тринадцяту після П'ятидесятниці
В Ім'я Отця і Сина, і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу.
Сьогодні читаємо Євангеліє від Матвія, притчу про виноградарів, досить відому притчу. І виноградник, і виноргадарі - це такий досить відомий сюжет, який знають більшість християн, які читали Святе Писання, які чули тлумачення притчі. Недарма в давні часи у християн, коли вони робили певні написи, у катакомбах збиралися дуже часто, зустрічався цей сюжет, образ лози, винограду.
Про що ця притча? Про виноградарів, яким був даний виноградник, від яких очікувалася робота, результат їхньої праці, той плід, овоч, виноград, який вони мали віддати власнику цього виноградника, тому, хто створив цей виноградник. Тому, хто його заснував і передав їм у користування. Ці виноградарі, замість того, щоб виконати свій обов'язок, вирішили привласнити собі. Вирішили прогнати слуг, яких прислав власник виноградника. Вирішили вбити його сина. Вирішили вчинити по злодійськи.
І ось Ісус Христос питається в своїх учнів, які слідували за Ним: "Що робити з такими виноградарями? Чого вони заслуговують?". І люди розсудили, що треба їх лютою карою покарати. І коли ми читаємо цей уривок, цю притчу, і нам хочеться підсвідомо винести цей вирок. І нам хочеться встановити справедливість. І нам хочеться відновити порядок. Нас так само обурює: "Як так? Забрали те, що їм не належить! Віроломно зрадили цього власника. Зламали виявлену ним довіру. Вбили його сина - це найтяжчий злочин". І нам хочеться, щоб їм був вирок. Нам хочеться, щоб їх судили. Нам хочеться, щоб цей виноградник був переданий тому, хто його заслуговує.
Але, виносячи цей вирок, давайте подумаємо, чи ми не виносимо його самі собі. Тому що і нам даний виноградник. Нам даний цей світ, нам дане життя в цьому світі і від нас очікується певний плід. Духовний плід. Від нас очікуються певні зусилля.
І приходять до людства пророки, і приходить Син Божий, Месія. І що людство робить? Так само, як ці виноградарі, воно відвертається від Господа. І ми в своєму житті так само відвертаємось від Господа. І ми часом запитуємо себе - а нащо нам цей виноградник? Я не хочу бути в цьому винограднику. Ми так само не цінуємо це життя, яке ми маємо. Ми не цінуємо цей світ, який ми маємо, в якому ми живемо, в якому ми працюємо, в якому ми щось створюємо. Але створюємо і занапащуємо. І заради чого?
Цей світ - це і є цей виноградник, де ми живемо. Цей світ має давати плід. І нам здається, що цей плід має бути в якихось цікавих речах. В якихось речах, які б мали полегшити наше життя. Якісь речі, які б мали вражати. Якісь споруди, які б мали вражати. Якісь технології, які б мали вражати нашу уяву.
Одну жінку-вчену, антрополога, запиталися, який найдавніший доказ цивілізації вона може назвати. Який є найдавніший доказ того, що людина створила цивілізацію? І вона назвала не колесо, не лук, не ще якісь речі, а назвала кістку, яку вони відкопали на дослідженнях, на розкопках. Кісточку, яка зрослася. Тому що у дикому світі, коли в тварин ламається кінцівка, це означає смерть для цієї тварини: вона вже не може ні полювати, ні втікати від того, хто полює на неї. Але той факт, що ця людина вижила, означає, що була інша людина поряд, яка доглядала за цією людиною, весь той час, поки ця кісточка не зрослася. Ось де це чудо. Ось де цивілізація. Ось те, що має прищепити цей виноградник: любов, милосердя.
І цей виноградник має віддавати плід. Той плід, який від нас очікується. Але дуже часто ми якраз цього не розуміємо. Дуже часто ми цей виноградник занапащаємо. І більше того, навіть коли нам хтось скаже, що ми занапащаємо цей виноградник, цей світ, отруюємо його, ми кажемо: "Ні! Та що ви таке кажете!? Не може такого бути". Тому що як людина може відмовитися від того всього, що вона має? Як ми можемо не купувати новий телефон кожних пів року? Чи новий одяг кожного сезону? Таке вже бути не може. Ми вже так розігнали світову економіку, що не можемо інакше існувати. Ми не можемо зупинитися в цих перегонах.
І яку ми відповідь дамо Господарю? Тому що це не тільки матеріальне, це не тільки знищення природи, не тільки знищення того, що нас оточує, живого. Це ще і нас знищує. Розпещує нас. Відволікає нас від того, що має суть і має сенс. Відволікає нас на якісь маленькі фокуси. Які на пару хвилин, можливо, нам полегшують життя, а потім до них звикаємо і нам треба ще більше.
Спочатку нам хотілося просто говорити зі своїми близькими на великих віїдстанях, потім нам хотілося їх бачити, а тепер ця штучка допомагає нам ігнорувати свох близьких. Тому що будь-який раз можемо не відповісти, або виключити, або заблокувати. І ми йдемо далі і далі. І здавалось, що те, що мало б зробити нам легшим життя, робить його ще складнішим. Те, що мало нас об'єднувати, нас ще більше роз'єднує. Те, що мало б робити нас сильнішими, робить нас розбещеними, слабкими і безініціативними.
І потім ми в кінці себе питаємо: для чого нам цей виноградник? Для чого нам життя? В чому сенс життя? Що робити далі?
Ми маємо обов'язок. Ми прийшли в цей світ і нам вже щось дано. Багаті ми, чи бідні, - ми вже щось отримали. Ми отримали, перш за все, довіру. Ми отримали цю можливість до спасіння. Ми отримали світ, батьків, своїх близьких. Ми отримали це місце у цьому суспільстві. Місце у цьому винограднику, який би він не був. Чи він нам подобається, чи він не подобається. Чи такий, про який ми мріяли, чи не мріяли. Але ми отримали цю ціль, це завдання до виконання. Цей шлях. Шлях до подвигу. До духовного зростання. До преображення у Господі.
Слава Ісусу Христу.
03.09.2023
Написати листа