Проповідь у неділю вісімнадцяту після П'ятидесятниці
В Ім'я Отця і Сина, і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу.
Читаємо з Євангелія від Луки уривок про воскресіння мертвого юнака, коли Ісус Христос з людьми, які за Ним слідували, своїми учнями йшов до міста Наїн, а назустріч Йому йшла поховальна процесія. Процесія з вдовою і її єдиним сином, який помер. І ось Ісус Христос зглянувся на неї і воскресив того юнака, і віддав його мамі. Що може втішити матір, яка втратила свою дитину? А тим більше - єдиного сина. Нічого не може втішити. Немає таких слів, немає таких фраз, немає таких афоризмів, якихось приказок, які б втішили цю людину. Немає людей з таким досвідом, чи психологів, чи священників, чи родичів, які би втішили цю людину. Єдине, що може її втішити - це воскресіння сина чи дочки, яку вона втратила. Все інше лише відволікає. І час так само не лікує. Час відволіче своїми турботами, своїми справами, якимись іншими проблемами, але рана лишиться на тому самому місці.
І в нашій країні, нашій землі кожне місто, кожне містечко і кожне село перетворилося на це місто Наїн. Так само ідуть процесії з синами і дочками, які спочили, і з матерями, які проливають сльози за ними. І так буває в нашому житті, можливо, не буквально, але ми зустрічаємо ці процесії, ми знаємо про них, ми чуємо про них з телебачення. І чим далі від лінії фронту, тим більше ці голоси губляться десь.
Чи можемо ми втішити цих матерів? Чи можемо воскресити цих синів і дочок? Навряд чи хтось із нас має такий дар. Ми не воскрешаємо. Ми не ходимо по воді. То що ж нам робити? Ми можемо приєднатися до цієї процесії. Ми можемо стати з ними разом. Ми можемо розділити їхнє горе у міру того, наскільки ми можемо. Можливо, це не висушить їх сльози, можливо, це не втішить їх. Але ми будемо єдині. Тому що, якщо ми не будемо зараз у цьому єдині, тоді нічого не вартують ці прапори, які ми розвішуємо, тризуби, гімни, які символізують нашу єдність. Це символи нашої єдності. Але має бути ця єдність, реальна єдність. Не тільки в радості, але й в горі. З цими матерями, які втратили синів. З цими матерями, які чекають своїх синів і переживають не менше від тих матерів, які втратили. Які ще далі серцем і душею десь там, з ними. З людьми, які втратили свої оселі, або чекають на повернення до своїх осель, які сплюндровані. З людьми, які втратили своїх близьких, свої родини. Ми маємо бути з ними.
І погодьтеся, часто так буває, що якісь свої турботи нас виривають із цієї єдності. Що ми забуваємо про це. Або коли ми їдемо в якісь області, які далі знаходяться, які не під обстрілами. І ми бачимо, що там життя вирує. Що там люди все менше говорять про обстріли, все менше говорять про те, що відбувається на фронті. Або коли солдати приїжджають в наше місто і бачать, що життя далі продовжується. Чи переселенці, які живуть поруч з нами і бачать, що ми ходимо на ті самі роботи, де ми робили, діти ходять у ті самі школи, де вони ходили. А для цих людей все змінилося і вони живуть в іншій Україні.
Ми всі маємо жити в одній Україні. Ми всі маємо бути єдині. Можливо, наш досвід у кожного з нас різний, навіть у цій церкві зараз, можливо, наш досвід різний і ми по-різному це відчуваємо, але ми маємо відчувати відповідальність один перед одним. Ми маємо відчувати відповідальність того, що ми маємо зрозуміти один одного і підтримати. Ми не можемо воскрешати, ми не можемо втішити один одного, але ми можемо бути єдині. І Перемога наша може бути заслужена тільки в єдності. Не буде єдності - не буде нічого.
Ми зараз часто собі придумуємо якісь речі, що ми такі особливі, що ми такі унікальні, що ми не такі як всі. Ще от, ще трішки і ми дійдемо до фрази "народ-переможець". Самі знаєте, хто так себе називав. І наша пропаганда, яка так само має бути в час війни, нам тільки підсолоджує цю гордість, і нам здається, що все-все сталося. А як не сталося, то обов'язково станеться, тому що ми особливі і ми заслужили Перемогу. Але ще нам стільки багато всього треба зробити! Нам ще стільки треба докласти зусиль. І не просто робити щось руками, а в собі робити зміни, змінювати свою свідомість, щоб це більше не повторилося, щоб це закінчилося. Щоб ми звідти вийшли і не зустрілися з ще більшими проблемами нашого суспільства.
А ці проблеми вже зараз закладаються. Розбрат. Непорозуміння. Несправедливість. І наша війна продовжиться. Стріляти вже не будуть і бомби падати не будуть, але війна буде продовжуватися. Якщо ми думаємо, що ми закриємося в своїй квартирі від когось, хто далі чує бомби у своїй свідомості, на іншому поверсі, в іншому будинку, - ми помиляємося. Ми маємо бути з цими людьми.
І навіть якщо ми самі переживаємо якийсь страшний досвід, ми маємо зрозуміти, що є ще хтось, хто переживає такий досвід, ми не самі. І тільки допомагаючи іншим ми можемо втамувати свої болі. Нехай Господь Бог нам у цьому допоможе. Нехай Господь Бог дасть нам сили. Дасть відчуття, тонке відчуття чужого болю. Тому що так часто нам його не вистачає у своїх проблемах, турботах, у своїх страхах особливо ми губимо це відчуття. Чуття чужого горя.
Але це чуття, це відчуття чужої біди, якраз і має нас об'єднати зараз. Тому що ми всі пам'ятаємо: у перші години цієї трагедії першим відчуттям було відчуття самотності. Нам здавалося, що ми самі по собі. Немає ні держави, яка нас спасе, ні армії, ні друзів. Ми самі по собі. Вже потім, коли дійшла черга до новин, ми зрозуміли, що є армія, що є держава, що ми боремося. Але у перші хвилини була самотність. І оця самотність повертається. Можливо, не у всіх, але повертається. В серцях декого з наших братів і сестер. Братів і сестер во Христі. Чи братів і сестер українців. Вона знову повертається.
Цього допустити не можна.
Слава Ісусу Христу.
08.10.2023
Написати листа