Проповідь у неділю Всіх Святих. Перша неділя після П'ятидесятниці
В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Сьогодні у нас неділя Всіх Святих, перша неділя після П'ятдесятниці. І, відповідно, з Євангелії від Матфія ми читаємо уривок, зачало, де Ісус Христос звертається до учнів своїх і говорить їм, що «ті, хто не відцурається Мене, Я їх не відцураюся. А ті, хто відцураються, Я їх відцураюся. І хто більше любить батька свого, матір, братів, сестер, дружину, дітей, більше від Мене, той недостойний Мене». І в кінці зачала апостол Петро питає: «Що ж ми будемо мати, якщо підемо за Тобою». Ісус обіцяє дванадцять престолів, на яких вони будуть сидіти і судити всі коліна Ізраїлеві.
Звучить як певний контракт, правда, певна угода, що люди мають зробити. Бо ці слова звернені не тільки до апостолів, але до всіх християн. Це є наш шлях. І ось ці слова ознаменують цю угоду. Важко нам їх прийняти. Часто читаєш ці слова про те, що певне є мірило, що треба переосмислити свої відносини з батьками, зі своїми близькими. Навіть, якісь матеріальні блага, які так само треба ставити на друге, третє, на четверте місце.
Нам часто важко це прийняти. Ми читаємо Євангеліє і питаємо себе, чи зможу так поступити. А чи треба так поступити? А чи це справедлива вимога до нас? Поставити все, що ми маємо, на друге, на третє місце. Поставити в пріоритет шлях до Господа. Ми розуміємо, що шлях до Господа – це шлях до спасіння. Що іншого шляху немає.
Але в той же час у нас є певні сумніви. Чи справедливо нам сумніватися в цій ситуації? Чи Господь Бог вимагає від нас чогось такого, що ми не робимо? Чи Господь Бог вимагає від нас такого, що ми не можемо зробити і відмовляємося робити в нашому житті? Чи не буває в нас так в житті, коли ми маємо якусь ідею, якісь заняття, якусь мрію - чи в спорті, чи в мистецтві, чи в бізнесі, чи в кар'єрі, і чим далі ми рухаємося на цьому шляху, тим більше нам говорять, що треба поставити все. Треба пожертвувати всім. Часом не бачити своїх дітей. Часом менше бачити батьків. Часом менше бачити свою дружину. Часом треба відректися від свого походження. Все для того, щоб втілити свої мрії. І ми не задумуємося. В цій ситуації ми не задумуємося. Для нас, здається, це такий благородний крок. Самопожертва задля цієї мрії. Досягнути якогось титулу, зробити якийсь капітал, зробити кар'єру. Тут в нас немає питань. Ми не питаємося, чому ми не дзвонимо своїм батькам. Тому що ми на роботі, тому що ми зайняті. Чому ми не бачимо своїх дітей? Тому що ми маємо заняття дуже важливе. Чому ми маємо розійтися, наприклад, з кимось, кого ми любимо? Тому що ці стосунки можуть стати на заваді нашій мрії.
І в цьому нашому такому буденному контексті в нас не виникає запитання. Але чомусь, коли ми говоримо про Бога, про церкву, про віру, у нас з’являються сумніви, і ми питаємо себе, а чи варто це? А чи не засувора ця вимога до нас? Цікаво, правда, як наша людська природа працює. Коли навіть в таких питаннях любові і віри ми стараємося знайти щось, що найбільш вигідне для нас.
Але чи дійсно це любов тоді і віра, коли ми так думаємо? Чи дійсно це любов, коли ми любимо Батьківщину, але ми любимо таку Батьківщину, яка є в нашій голові, яку ми собі самі вигадали, а не та, яка є несправді. З її сміттярками, з поганими дорогами, з корупцією. З людьми, які по-різному ставляться також до цієї держави.
Чи є це любов, коли ми виражаємо любов до свого партнера, до чоловіка чи дружини, але до тої пори, до того моменту, поки жінка слідкує за собою, є привабливою, є цікавою для нас, а чоловік є також мужній, сильний, заробляє гарно. Любимо до цього моменту, а потім щось міняється, ми кажемо: щось сталося, і мені це вже не потрібно в житті. Я йду далі. Чи це була любов?
Чи є любов до своєї справи, поки вона нам подобається? Чи є це вірність? Чи є вірність своїм обов'язкам і виконання їх вірністю і відповідальністю, коли ми їх виконуємо тільки до того моменту, коли вони нам подобаються? Коли вони нам приємні? А коли вони перестають нам бути приємними, ми вважаємо, що маємо право розірвати з цим, порвати з цими людьми, з цим заняттям, з цією роботою, з цим нашим шляхом.
Не може бути так у любові. Ми часом любимо, навіть коли ми не хочемо любити. Ми часом любимо навіть більше, ніж ми можемо любити і хочемо любити. І коли ми любимо, ми не ставимо якісь пріоритети. І навіть в цій вимозі Ісуса Христа до своїх учнів, що ви маєте лишити своїх батьків, своїх дітей, мається на увазі, що «йти за Мною, і вони так само будуть йти за Мною». Вони будуть разом йти за Ним. Вони все одно будуть разом. Нічого неможливо втратити, якщо ти дійсно любиш.
І наша віра, християнська віра, вона живиться любов'ю. Вона живиться любов'ю, зростає в любові, тому що Господь Бог є любов. Він є джерелом любові.
І коли тут наш Спаситель говорить: «Візьми свій хрест і йди за Мною», Він якраз закликає до Своєї любові. Він не говорить про те, щоб ми пішли всупереч світовому порядку, свій природі, а якраз пішли до спасіння, слухаючи свою природу. Слухаючи Слово спасіння, ідучи, прагнучи цієї любові в нашому житті і спасіння в нашому Господі.
Слава Ісусу Христу!
15.06.2025
Написати листа