Проповідь у першу неділю після П'ятдесятниці. Всіх святих
В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Відсвяткували ми Пасху, відсвяткували Вознесіння, відсвяткували П’ятдесятницю. І ось ми читаємо Євангелії про достойність, про те, хто достойний, а хто ні. Про те, хто буде заступлений і за кого Господь Бог не заступиться перед Отцем Своїм. Від кого Він відречеться. І ми, як християни, пам’ятаючи про Воскресіння, пам’ятаючи про цю надію на життя вічне, про цю можливість до спасіння, ми також повинні пам’ятати, що ми маємо бути достойні. І це Євангеліє нам нагадує про це.
Про те, що кожного разу приступаючи до таїнства, приходячи в церкву, ми маємо пам’ятати, чи ми достойні. Питати себе про це. Дбати про те, щоб ми прийшли до причастя, до молитви, до спільної молитви в храмі з чистим серцем. Щоб ми прийшли готовими, щоб ми готувались до цього. Щоб це не просто була така наша звичка в житті. Щоб наше віросповідання, наша причетність до церкви не було просто якоюсь графою в якійсь формі про релігію, про віросповідання чи конфесійну приналежність. Щоб це не була просто якась невеличка ніша в нашому житті, якою все обмежується.
Про це і говорить Ісус Христос – той, хто не відречеться від батька свого, від матері своєї, від дітей, від дружини, від своєї землі, ґрунту – той не достойний Мене. Про що йдеться? Чи означає це, що ми повинні зараз сказати «до побачення» своїм близьким і більше їх ніколи не бачити? Але говориться, що з цими батьками своїми, з дітьми своїми, з дружинами і чоловіками, своїми ближніми ми маємо жити з Господом. Маємо жити за Його Словом. Маємо жити в любові і порозумінні за Його заповідями. Ось що означає відректися від них.
Щоб не було для нас це Слово Євангельське, щоб не було для нас це віросповідання наше якоюсь невеличкою «коробочкою» в нашій душі, в якій це зачинене. І настане такий час, коли цю «коробочку» треба буде перемістити, сховати, бо нам буде не вигідно. Бо так часто буває і так нас, в принципі, виховувало наше суспільство, що наша релігія – і використовували це слово «релігія», - це якась окрема категорія, на якій все обмежується. Ми йдемо працювати, ми взаємодіємо з іншими у суспільстві, але те, що стосується релігії, воно має бути закрите в якусь окрему категорію. Якусь окрему графу. Якийсь окремий день в тижні. Не більше. Але цього не має бути.
Колись, якийсь десяток років назад, в Греції вийшла книжка, яка називалась «Проти релігії». Вона була дуже скандальна, чому скандальна, тому що написав її богослов. І всі її дуже розібрали, особливо ті, які мали скептичне ставлення до церкви, і думали, що він там описує якісь нападки на церкву і на віросповідання. Але посил цього богослова, Хрістоса Яннараса, був в іншому – в тому, що ми не маємо думати про наше життя, як про релігію, про якусь окрему категорію в нашому житті, як хобі, робота чи якесь інше заняття. Це має бути все наше життя. Життя в Господі має бути з нами завжди: і коли ми спілкуємось з нашими близькими, і коли ми працюємо, і коли ми займаємось якоюсь діяльністю поза нашою роботою, це має бути завжди, на кожному кроці нашому. Має бути заповідь, має бути любов, має бути милосердя.
І, попри те, що в наш час ми живемо в такому суспільстві, де від нас очікується, що воно буде заховано, воно має бути в нашому житті. Бо якщо це не буде в нашому житті, якщо це буде тільки раз в тиждень – в неділю, це добре, що хоч так, я думаю, що для когось це взагалі один день у році, на Пасху, або на Різдво, тоді не має сенсу наша молитва, і те, що ми називаємо себе християнами.
Якраз демонстрація через справи, через цю любов, яку ми виражаємо, а не так, як часто ми виражаємо через якісь атрибути, через якісь акти, для того, щоб показати, що ми християни. Для того, щоб показати, які ми є віруючі. Люди мають перш за все судити за нашими вчинками. Якраз не ті, які під ярличком «релігія», а ті, які йдуть під ярличком «любов і милосердя». А потім вже згадувати: «Ага, та ж ця людина ходить в церкву». Тому у її житті така гармонія з близькими. Тому їй можна довіряти. Тому вона не підставить. Тому від цієї людини не треба очікувати, що вона візьме хабар. І не дасть хабар. Тому не треба очікувати, що ця людина буде сідати п’яною за кермо. Тому, що вона ходить в церкву. А не тому, що вона носить хрестик – вона християнин. У нього вдома ікона висить – християнин.
Ні. Не атрибутом ми маємо жити, а маємо жити цим Словом Євангельським. Жити з нашими близькими. Жити так, щоб цей крок, який зробив Бог Син, коли Він воплотився, став людиною, зробив цей крок назустріч, страждав, помер, воскрес і переміг смерть для нас, щоб цей крок не був марний. Щоб ми були достойними. Щоб він був дійсно виправданим. Щоб ми були виправдані. Щоб ця надія проросла. Але для цього нам треба цим жити.
Нам треба цим жити і з цим померти.
Слава Ісусу Христу.
11.06.2023
Написати листа