Проповідь у першу неділю Великого Посту. Торжество Православ'я
В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Сьогодні читаємо уривок з Євангелії від Іоана про Пилипа і Нафанаїла. Також сьогоднішня неділя називається неділею Торжества Православ’я. Про що йдеться? Йдеться про святкування подолання єресі іконоборства. Я думаю, ті, хто цікавляться історією Церкви, знають про цей період, коли в церкві, ранньому середньовіччі був період, коли під тиском держави, під таким жорстким втручанням світської влади поширювалася єресь іконоборства, боротьба з іконами. Тому що поширювалася ідея, що ікона – це є ідол, і не можна їй вклонятися. І в якийсь момент поступово ця єресь була подолана. На VII Вселенському Соборі ця єресь була засуджена, хоч до цього не раз поверталися в силу різних політичних інтриг і перипетій, але поступово цю єресь подолали.
Чому це важливо? Чому вшанування ікон є важливим? Чому і далі, навіть у наш час, ми змушені пояснювати часом людям з інших конфесій, або інших традицій, або навіть християнам інших конфесій, чому ми вшановуємо ікону, чому це для нас важливо.
Ікона так само, як і Святе Писання, як і святе передання, яке виражається в житіях святих, це є наша древня традиція, яка іде ще з перших віків Церкви. Ще навіть коли не був сформований канон Нового Заповіту, а він був сформований і утверджений на І Вселенському Соборі, коли було зібрано ці 27 книг в один канон, одну книгу - Новий Заповіт, одне зібрання, ще навіть коли деякі з цих текстів не були ще написані, вірніше, записані, тому що довгий час ці тексти усно передавалися серед учнів, послідовників Христа, ми вже знаходимо в катакомбах зображення Ісуса Христа, цей Добрий Пастир. Ми вже знаходимо зображення певних біблійних мотивів у тих місцях, де християни збиралися. Тому і це графічне зображення, нанесення на дерево, чи на стіну, чи на камінь, зараз наноситься на плитоноски в наш такий суворий час, - це є так само частина нашої традиції.
Вона так само дозволяє нам пізнавати Святе Писання. Пізнавати житія святих. Тому що, як вже ви помітили, в іконах не завжди, вірніше, майже ніколи має значення перспектива чи пропорція. Там має значення, перш за все, символізм, має значення геометрія, інформативність. Кожна ікона розказує щось про того святого, якого на ній зображено, чи про сюжет з Святого Писання. І на рівні з Святим Писанням так само є частиною нашої традиції.
І, здавалося б, яке це має значення, ці Собори, дати, події, але якщо в цьому розібратися, що було іконоборством, як воно було подолано, в цьому багато-багато книг з історії церкви, багато імен, багато дат, і здавалося б, нащо нам це все знати, як це впливає на наше життя? Одразу вдаємося до цього нашого улюбленого принципу «яка різниця?». Але є різниця. Якщо ми почитаємо житія святих за цей період, дуже багато святих мучеників засвідчили свою віру, як не дивно. Можливо, це було одне з найбільших гонінь, якщо не брати до уваги гоніння за часів Римської імперії, і за часів Вільяма відступника. Це кров мучеників, яка відстояла Православ’я. На крові мучеників відбулося торжество Православ’я. Це втрата, це зусилля, це мучеництво, це свідчення, це є той духовний подвиг, на який ми маємо рівнятися.
Це є частиною нашої громади і ми маємо відчувати єдність з цими праведниками. Так само, як ми відчуваємо єдність з іншими святими. Тому що, як ми вже повторювали на проповіді, церква – це не є ті люди, які зібрались в одному місці, це не є організація, це не є зібрання людей-однодумців, церква є трансцендентна, ми єдині не тільки з тими, хто дихає і з нами тут перебуває. Ми єдині навіть з тими, кого з нами вже немає. І їхній біль, їхній подвиг, це є наш біль, їхні зусилля, які вшановуються нами, це є наші зусилля. І це нам творить єдність. І ми живемо цією традицією не тому, що ми такі зашкарублі і відкидаємо все нове, відкидаємо прогрес. Не тому ми носимо ці середньовічні облачення, чи вшановуємо ікони, як вшановували християни перших віків, чи зберігаємо ще якісь елементи спілкування, які часом вже віджили вже в світському житті. Не тому, що ми противимося прогресу. А тому, що це є вираження нашої єдності з тими поколіннями, які йшли до нас. Це є наш зв’язок, відчуття нашого місця у цьому ланцюзі традиції.
Хтось скаже, що це не важливо, хтось скаже, що яка різниця, але навіть у світському житті ми зараз бачимо, які можуть бути наслідки, коли ми забуваємо своє минуле, коли ми не виносимо уроку зі свого минулого, коли ми плюємо на біль, кров, страждання наших дідів-прадідів, на їхні зусилля, які, можливо, не справдилися, але їхня жертва відбулася і ми її забули. Ми часом забуваємо безневинних, які були страчені, засуджені, розтоптані. І це нам повертається. Більше того, ще можливо повернутися нашим дітям. Тому що нам захотілося жити поза цим колом. Нам захотілося жити за принципом «какая разніца».
Пам’ятаймо своє місце в цій традиції. Пам’ятаймо своє місце в частині цього ланцюга поколінь. Пам’ятаймо своє місце в церкві, в цій громаді. Не тільки в цій земній, де ми зібралися ті, хто ще дихає і живе, але й серед тих, кого з нами вже нема. Вони так само є церквою і продовжують нею бути.
Церква земна. Церква Небесна. Пам’ятаймо, що ми є єдині з ними. Відчуваймо свій обов’язок. І шануймо тих праведників, які творили цей духовний подвиг, який нас надихає і дає нам сили йти вперед.
Слава Ісусу Христу!
9.03.2025
Написати листа