Проповідь у сімнадцяту неділю після П'ятидесятниці, про бідного Лазаря і багача
В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Сьогодні ми читаємо уривок з Євангелії від Луки про бідного Лазаря і багача, про те, як заможний чоловік одягається в порфиру і висон, бенкетує кожен день, і біля воріт його є той Лазар, бідний чоловік, який не має що їсти, який надіється на ті крихти, недоїдки, які лишаються з столу багача, який там перебуває з собаками, його рани собаки лижуть… І потім і той, і той помирають, багач потрапляє в пекло, а Лазар отцем-патріархом Авраамом піднесений до його лона, і спочиває на лоні з Авраамом.
І просить цей багач отця-патріарха Авраама: «Пошли Лазаря, щоб він умокнув палець у воду і втамував мою спрагу». Авраам пояснює, що це неможливо. Тоді багач каже: «Тоді пошли його в оселю мою, до батька мого, тому що маю братів, треба, щоб вони врятувалися і прожили достойно». І Авраам говорить йому, що і це не має сенсу, тому що навіть якщо хтось воскресне, люди, які не слухали пророків, не слухались Закону Мойсея, нічого не зрозуміють.
Скільки б ми не мали у своєму гаманці, чи в кишенях, чи на банківському рахунку, ми все рівно будемо співчувати Лазарю, ми все рівно будемо ставити себе на місце Лазаря. Ми все одно будемо думати, що і ми якоюсь мірою Лазар у цьому світі. І ми надіємось на якісь крихти, хтось на більші, хтось на менші, але нам завжди цей образ є ближчий. Тому що, скільки б ми не мали, ми завжди знаємо, що можемо мати більше. Ми можемо розпоряджатися більшими грошима, набагато мудріше, ніж той багач, уявний, який так по-дурному розпоряджається своїми грошима.
І перше, звичайно, про що ми згадуємо, коли читаємо цю притчу – про гроші, правда? Про нерівність матеріальну, про те, що хтось має достаток, легке життя, життя в радості, насолоді, а хтось має складне життя, повне страждання і несправедливості. І, звичайно ж, ми згадуємо про свою несправедливість.
Але є ще друга частина цієї притчі – про пекло. І що стається з тим багачем, коли він приходить в пекло? Він далі очікує полегшення своїх страждань. Вже він очікує, що хтось йому зробить ласку. І він далі думає, що Лазар повинен бути посланий Авраамом, щоб втамувати його спрагу. Він не звертається до Лазаря, не каже: «Друже Лазарю, який мене знав за життя, допоможи!». Він каже: «Отче Аврааме, пошли того Лазаря втамувати мою спрагу!». В його уяві цей Лазар і далі має бути біля воріт готовий прийти на поміч, чи готовий вислухати якусь вимогу. І лише потім, в кінці притчі цей багач і отець-патріарх Авраам починають говорити за Закон Мойсеїв. Починають говорити про те, як треба було жити. Починають говорити про інші життя, не життя багача, а він уже згадує, що в нього є батько і брати, що їх треба спасти.
Ось в чому проблема цієї притчі. Про те, що про пророків, про закон, про заповіді, про справедливість, про спасіння ближнього ми згадуємо в самому кінці. Коли в нас все добре, коли наші комори повні і гаманці повні, коли більш-менш є стабільність і спокій, коли над нами є мирне небо, не часто ми думаємо про Лазарів. Не тільки тих, я маю на увазі, хто ловить нас на вулиці і просить гроші, а навіть про свого ближнього, якого ми знаємо, про нашого друга чи колегу, який перебуває в якійсь менш вигідній позиції, можливо, він не має наших зв’язків, не має нашого становища, йому живеться важче у цьому суспільстві. І, можливо, те, що ми маємо гарні зв’язки є причиною того, що він має погані зв’язки. Тому що все робиться через зв’язки і через знайомства.
Можливо, те, що якісь наші можливості в житті віднімають можливості у житті інших людей. І ми цього не помічаємо. І далі, коли приходить скрута, ми думаємо про себе, як втамувати свою спрагу. І тільки коли ми розуміємо, що свою спрагу ми не втамуємо, і тільки тоді, в той момент, коли ми розуміємо, що всі наші можливості в житті, які ми мали, вони вже зникли і поїзд пішов, ми починаємо думати про інших. Перш за все, за своїх дітей – маємо їх виховати, щоб вони не повторювали наших помилок. Потім, якщо ми дійсно глибоко думали про своє життя, про свою місію у цьому житті, про те, що ми є частиною Божого провидіння, ми згадуємо про інших своїх ближніх, яким треба допомогти.
В цьому є проблема. І Наратор, Ісус Христос, який розказує цю притчу, і потім євангелист Лука, який записав цю притчу, словами Авраама в кінці каже: «Навіть якщо хтось воскресне з мертвих – вони не повірять». І що ми знаємо, відбувається потім у Євангелії? В усіх чотирьох Євангеліях – Хтось воскресає, Ісус Христос воскресає, і чи всі повірили? Євангелист коли записував ці слова і вставляв у цьому місці, а не в кінці, він наче звертається до нас, наче дивиться нам в обличчя і каже: «Все одно не повірять». І має бути після цього фраза: то що ви скажете, повірять чи не повірять? Чи ми повірили, чи не повірили? Чи ми дійсно віднеслися з серйозністю до цих слів? Чи ми і далі будемо йти своєю стежкою, чи тернистою, чи радісною, але не задумуючись над своїм життям.
А навіть якщо і задумуючись, то задумуючись тільки тоді, коли життя нас притисне і коли вже немає шансу щось змінити. Чи часто ми, так само як Лазар, маю на увазі наш народ, сидимо і думаємо, чому нас всі кинули? Сидимо і задаємо собі запитання, чому так усьому світу байдуже на наші біди. Але згадаймо себе так само до цих подій – чи ми переживали за інші народи? Чи ми переживали за інші землі, коли там були війни? Чи це було нашою бідою? Не всі, певно.
Так само і в нашому маленькому житті буває. Ми маємо пам’ятати, що за нашим двориком, який би він не був, чи великий, чи маленький, за нашим столом, чи це банкетний стіл, чи просто трапеза сімейна, є ще інші люди за воротами. Є ще інші події, маємо туди глянути, маємо розгледіти там людину, маємо розгледіти там образ Божий. Маємо взяти турботи за цю людину на себе. І тоді не в кінці нашого шляху ми будемо думати про те, як треба було зробити справедливо, про закон, про Мойсея, про пророків, а тоді ми будемо жити за цим законом, тоді ми за руку зайдемо з цими людьми на лоно Авраамове.
Слава Ісусу Христу!
20.10.2024
Написати листа