Проповідь у третю неділю після П'ятидесятниці
В Ім'я Отця і Сина, і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу.
Сьогодні ми читаємо Євангелію про Ісусові слова, про Його порівняння людської природи, про місце людини у цьому світі, про те, де вона є і де вона хоче бути. І дуже часто, майже завжди питання де ми є і де ми хочемо бути дуже різні, я маю на увазі не тільки географічно, у просторі, але й у нашому суспільстві. Завжди нам чогось не вистачає, завжди нам хочеться чогось трошки більшого. Навіть якщо ми отримуємо щось, про що дуже давно мріяли, чого добивалися, пройде якийсь час, перед нами відкриються нові горизонти, нові амбіції. І часом це схвалюється, що людина амбіційна, хоче чогось більшого в житті, не достатньо їй того, що вона має, і це похвально.
Чи є так у світі, який створив Господь? Ми є створені за Образом і Подобою, і ми творимо свій світ людський, зі своїм суспільством, своїм порядком. І дуже часто цей світ не співіснує в гармонії з тим світом, який сотворив Господь. Не тільки тим, що ми загрожуємо всьому живому своїм виробництвом, але ще й ми живемо тим уявленням, часом, так суперечливому тому, що відбувається в природі. І в цьому уривку Євангелії від Матвія Ісус Христос порівнює нас і тих пташок, які харчуються, мають ті зернятка рівно стільки, скільки їм треба. І ті лілеї польові, які, по-суті, трава, але також мають красу даровану Господом, і їм цього достатньо, щоб бути у цьому світі, існувати. Так само і решту можна продовжити, той список решти тварин. Є тварини, які роблять якісь засіки, щоб зиму перезимувати, але рівно стільки, скільки їм треба. Є тварини, які відстоюють свої території, але рівно стільки територій, скільки їм треба, щоб харчуватися.
Чи є такою людина? У нас завжди є якийсь голод, завжди є якась необхідність зазирнути за горизонт. Нам завжди чогось мало. Нам завжди не сидиться на місці. І ми, дориваючись до того, що ми хочемо, часом топчемо своїх близьких. Часом топчуться ці ресурси для того, щоб якась невеличка група у суспільстві отримала ці ресурси і повну вигоду отримала від цих ресурсів - ми топчемо решту людей на цьому шляху. І так буває в нашому житті, коли нам чогось мало, коли нас затягує ця мамона, коли в нас є цей голод - не коли ми потребуємо чогось для того, щоб прогодувати своїх близьких і мати якесь затишне місце для існування, а голод для того, щоб мати надлишок. Мати голод, щоб проявляти гордість: а чому в мене такого немає, а в ближнього є? а я хочу бути першим, бути найбагатшим, у мене має бути найбільше - оце є голод. Ця мамона, яка живе не тільки в кожному з нас, а в нашому людстві, і жене нас. Жене на інші планети, вже там ми маємо бути, вже там ми маємо збирати, накопичувати і перетворювати в якісь блага.
Вже і зараз нам мало мати якусь річ, нам треба мати нову річ. Кожні пів року має бути новий телефон. Кожен сезон ми маємо мати новий одяг. Чи так жили наші дідусі і бабусі? Найчастіше це була одна пара взуття на все життя, яка була гарної якості, яке можна було чистити і носити. А наш світ зараз живе в таких умовах, що якщо ми вже не будемо міняти цей одяг, то економіка розвалиться. Настільки ми вже розігнали цю нашу машину мамони.
Ісус говорить: "Неможливо жити, служачи Богу і служачи мамоні". І ми самі це знаємо. Ми самі це розуміємо. Тому що кожного разу, коли ми торкаємося чогось вартісного у нашому житті, - чи любові, чи дружби, чи любові до Батьківщини, - завжди, коли з'являється мамона, оцей голод, як ми кажемо "гроші втрутилися в дружбу", або "гроші стали між людьми", це все мамона стала, запряжена в гордість, в заздрість, в жадобу. І вона все псує. І ця мамона приходить в церкву і псує, псує все навколо. Ця мамона приходить в родину і руйнує все, і псує, і немає більше єдності в родині. Ця мамона приходить в народ, навіть зараз, коли ми переживаємо такий складний період, з'являється мамона і ті люди, які служать їй. І це нам важко зрозуміти. І все вартісне, що є в нашому житті, ця мамона випалить, знищить, викорчує.
То чого ж ми так служимо їй? Чому далі йдемо за нашою гордістю? Чому далі ми є керовані нашою жадобою? Не тільки кожен із нас, але все наше людство. Хіба ми не можемо бути як ці лілеї? Хіба ми не можемо бути як ці пташки? Якими нас створив Господь. І тоді нам не треба буде задавати собі питання: чому ми в такому конфлікті зі світом? Чому всі суспільства, які були в історії, такі недосконалі? Завжди є хтось пригноблений. Завжди є хтось, кому наступили ногою на груди. І завжди є ті, які прагнуть збудувати свою велич, наступаючи комусь ногою на груди.
Подивіться на наші міста, на європейські міста. Ми приїжджаємо в якесь місто і перше, що ми бачимо, це величезний собор. Величезна ратуша, з позолотою, з скульптурами. А ще десь за містом, або навіть в центрі, може бути величний палац чи якогось дворянина, чи імператора. Велич, краса, цивілізація. Але чи ми задумуємось, скільки людей було пригноблено десь там в інших місцях, на островах, інших континентах, де і у кого були відібрані ресурси, щоб цей палац було збудовано, щоб жила там одна людина?! Ми вчимо про це з історії, про ці палаци і замки. Нераз це є ознака чогось великого. Але чи дійсно це є великим? Коли люди плачуть, коли ллється кров.
І зараз ми бачимо, наше місто це бачить навіть без телебачення, як будується ця велич. Як моститься ця велич. А це є та сама велич, яка описана в історії. Ті самі імперії, які були в минулому. Це та сама велич, яка описана в літературі. І як ця велич нам виглядає тепер? Це жахливо. Немає там ніякої величі. Коли є плач, коли є сироти... Немає там ніякої величі і не може бути. І всі скульптури світу, які зроблені не для мистецтва, а для показу, всі позолоти цього світу, вся розкіш, весь той надлишок, який вказує на щось там, якусь ознаку когось одного, хто все це затіяв, нічого не вартують, поки є кров, поки є сльози.
Колись і це закінчиться. Колись і це закінчиться, як все закінчується в житті, незалежно, чи це буде наша Перемоги - дай Бог, щоб це була наша Перемога. Але колись це все закінчиться і нам треба буде пам'ятати про цей урок, про цю велич, про дійсну велич самопожертви, милосердя і любові. І про ту позолочену велич, якої так прагнуть. Цілі народи, цілі культури її так прагнуть. Цей голод їх жене.
Не можна служити цьому голоду і нашому Спасителю.
Слава Ісусу Христу.
25.06.2023
Написати листа