Проповідь у тридцять першу неділю після П'ятидесятниці
В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Сьогодні читаємо Євангелію від Матвія про жінку-хананеянку з місць Тирських і Сидонських, яка прийшла до Ісуса Христа і благала Його, щоб Він зцілив її дочку. Вона вийшла з тих місць, яку історики, як правило, об’єднують в одну історичну область – Фінікію, які були відмінні дещо релігійно, культурно від інших народів того регіону. З тих місць вийшли колоністи, які потім заснували місто Карфаген. На основі фінікійського алфавіту був створений грецький алфавіт, а потім і наш, кириличний алфавіт. І ось ця жінка приходить до Ісуса Христа і просить Його про зцілення її дочки. А Він проходить повз і наче не чує. І вже Його учні благають Його: зціли її, бо йде за нами. І тоді Він її питає, каже, що не гоже давати хліб тим, хто не є з дому Ізраїлевого. І в кінці, засвідчивши її віру, Він зцілює.
Важко читати цей уривок. Важко відчувати цю межу між дітьми дому Ізраїлевого і рештою, які порівнюються з тими псами біля столу, яким кидають крихти. З’являється таке відчуття якоїсь ксенофобії, якоїсь нерівності, якогось відмежування. Здавалося б, Євангельське Слово мало б іти до всіх. А в цьому уривку збурюється така сила суперечливих почуттів. Виникають питання: чому? За що? Чому так Ісус Христос, наш Спаситель відреагував так на цю жінку, яка просила про зцілення.
Якщо ми прочитаємо те саме Євангеліє від Матвія, але вже в кінці, ми прочитаємо вже інші слова, якими Ісус Христос звертається до Своїх учнів: «Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Ідіть, навчайте всі народи. Значить не було проблеми того, щоб зцілювати людей іншої культури, іншого етносу.
Можливо, Ісус Христос мав щось конкретне проти людей тих міст, Тирських і Сидонських? Можливо, Він хотів їм докорити? Але так само в Євангелії від Матвія, але трішки раніше до цього місця, ми читаємо інші слова: «Горе тобі, Хоразине, горе тобі, Віфсаїдо! Бо якби в містах Тирських і Сидонських відбулися ті чуда, які в вас відбулись, там би всі покаялися. І в день судний буде відрадніше містам Тирським і Сидонським, ніж вам. І ти, Капернауме, що до неба піднісся, у пекло зійдеш». Значить і до цих місць Ісус Христос не мав якоїсь злості і не мав чим докорити. І Він знав, що там покаються, і там увірують. Значить, Він знав, що ця жінка прийде, і Він знав, що вона дійсно вірує, і не треба було цих запитань навіть, тому що Він – Господь, Він – всевидющий.
Тоді що ми маємо зрозуміти з цього уривка? Можливо, ми ставимо неправильне запитання? Можливо, правильне запитання – не чому, не за що. А, можливо, в цій сцені мало щось відбутися, щоб ми осягнули своїм розумом. Можливо, хтось мав щось зробити? І, можливо, весь акцент не на самому чуді, можливо це не Ісус Христос мав зробити це чудо, а, можливо, це Його послідовники, апостоли мали щось зробити? Правда? Коли побачили, що Він проходить повз цю жінку. Можливо, це їм був урок і випробування? І вони його пройшли. Попри те, що вони були дітьми цього дому Ізраїлевого, вони не відштовхнули цю жінку, не сказали, що це тільки для нас, в сторону! А вони самі Його благали: «Зціли її!». Цим своїм актом, своїм рішенням вони довели, що вони достойні цієї місії, про яку буде йтися вже в кінці Євангелія. Що вони зрозуміли ці попередні слова Ісуса Христа про міста Тирські і Сидонські. Вони пройшли це випробування.
Так само і ми в нашому житті, буває так, і особливо у наш час, що ми ставимо собі неправильні запитання. Буває так, що ми постійно гриземо себе цим запитанням: чому? А особливо зараз – за що? І знову, і знову задаємо собі ці запитання. Ділимося своїми спробами відповісти з своїми близькими. Не знаходимо відповіді. Ображаємось на себе, на весь світ, шукаємо якогось пояснення, якоїсь справедливості і так і не знаходимо.
Але насправді, правильне питання – що робити? Що я можу зараз зробити? Що я маю робити в цій ситуації? Що від мене залежить? Хай це буде щось маленьке, хай це буде в масштабі наших мрій абсолютно мізерне, але воно буде по нашим силам, і ми це можемо зробити. Це те, що від нас залежить і те, що ми можемо дійсно зробити. Те, що, можливо, від нас вимагається цим випробуванням. І можливо колись настане такий час, ми повернемось і будемо вже думати про сцену нашого життя і задавати собі інші запитання, і розмірковувати, і філософствувати, що це було в історії нашого народу, чи правильно ми поступили, чому так сталося, чому так відбувається в історії, чому така несправедливість. Але ще поки ми є в цій сцені, поки ще не вийшли за рамки тих подій, того, що відбувається, правильне питання завжди – що я можу зробити? Що я маю зробити? Де я маю бути? Де я маю бути для своїх близьких? Де я маю бути для тих людей, які потребують мене? Що вони очікують від мене? Що є в моїх силах? І тоді ми пройдемо це випробування, так само, як пройшли ці апостоли.
Тоді і ми станемо тими, хто несе Євангеліє. Ми станемо тими, хто несе любов і милосердя. Ми станемо достойними тої місії, яка покладена на нас, яку ми несемо, яку часом буває важко нести, яку часом ми переосмислюємо знову і знову, і шукаємо нові шляхи її втілити і реалізувати.
Але ми маємо пам’ятати про неї. Маємо не ставати на одному місці. Маємо не зупинятися в ступорі, задаючи собі запитання, які не мають відповіді. А кожен час пам’ятати, що віра жива ділами. Віра жива тим, що ми робимо, на що ми здатні, що ми можемо звершити, що є богоугодне.
Слава Ісусу Христу!
26.01.2025
Написати листа