Щоб була в нас віра, а не "какая разніца"
В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Часто ми задумуємося – що є наша віра? Ми дуже часто говоримо про віру, читаємо про віру в Євангелії, життях святих. Про те, як вона важлива для віруючої людини. Про нашу віру нам розказують оточуючі, особливо ті, з якими у нас дискусії щодо нашого віросповідання. У когось більше віри, у когось менше віри. Хтось більше вірить, хтось вірить в те, хтось вірить в це, хтось вірить сам в себе, хтось вірить в науку, хтось вірить у відсутність Господа. Часом так буває, що людина щось почує і відбувається якийсь такий момент – людина повірила. А інша людина не повірила.
Чи, можливо, людина має бути переконана, мають бути певні факти, вона має дійти до цього своїм розумом, своїми аналітичними здібностями, своїм інтелектом, чи вона має відчути це, як подих вітру чи чийсь доторк. Чи, можливо ми, спостерігаючи цей світ, спостерігаючи його чудесність, порядок, впорядкованість, красу, безмежну красу, починаємо відчувати присутність чогось більшого у нашому житті. Чогось більшого за наші маленькі бажання, за нас самих на цій самотній планеті у цьому Всесвіті? Чогось більшого, що додає певну закономірність у наше життя.
Можливо і ми, споглядаючи і наше суспільне життя, за діями інших людей у цьому людському світі, створеному людьми, ми далі бачимо якісь певні маленькі закономірності. Певний баланс. Певний баланс відносин. Певні чудеса милосердя, які нас також змушують повірити і шукати джерело цього милосердя. Джерело цієї любові, цього світла. Іти на світло, як ці метелики…
Цей порядок, це Боже Провидіння і укріпляють нашу віру. Маємо Святе Писання, про той духовний досвід наших предків, про покоління тих отців церкви, про покоління тих патріархів, Авраама, Ісака і Якова, про пророків, про апостолів, про їхній досвід зіткнення з цим Вічним. І, здавалося б, це відчуття, ця інтуїція цього великого, ця віра в Боже Провидіння, в цей Порядок, який цим усім, впорядковує це все, мав би створювати у нас певне умиротворення душі. Мав би бути певний спокій. Мала би бути певна довіра до того, що буде завтра. І чи завжди це так відбувається?
Давайте подивимося на те, що відбувається кожного разу, коли ми щось освячуємо біля церкви. Як, наприклад, цього разу, коли під час освячення паламар нашої церкви зробив комусь зауваження, щоб стати у певну лінію, хтось із наших віруючих йому відповів, як Паніковський з «Золотого теляти»: «А ти кто такой?!». Щоб нам тут вказувати, де стояти!
Чи це є вираз нашої віри? Чи це захват, захланність, з якою ми рвемося, щоб нам покропили обличчя, - чи це є вираз нашої віри? Чи це те миротворення? Що це таке? І таких історій можна набрати цілу купу за цілий рік. Історій, коли стали у щільну лінію, щоб освятити – ми не освячуємо вже навіть паски, ми не освячуємо плоди, ми освячуємо себе, обличчя, одяг – нас мають покропити! І проходить вагітна жінка, а її не пускають! Їй не треба стати в ту лінію, їй треба просто пройти. Її не пускають. Тому що, не дай Бог, ця вагітна жінка стане в лінію! Не дай Бог, вона влізе туди. Замість того, щоб запропонувати стати біля себе, її навіть пропустити не хочуть.
Це віра наша?! Це той запал, пристрасть до спасіння?! І це з року в рік! Не треба казати, що це роблять якісь люди, які приходять раз у рік в церкву. Такі речі роблять наші парафіяни. Скільки це може продовжуватись?!
Ми на цьому місці служимо, ще коли був ангар. Ще коли цього всього не було. І був такий самий бардак. Хтось пробує вишикувати людей, хтось пробує навести порядок, і чують: «А ти кто такой!?». Або ще щось. Я був свідком, коли ще й погрози були.
Де наша віра? Який сенс у цьому всьому, у цих свічках, у цих підсвічниках, цих іконах? Який сенс, коли ми приходимо не для молитви, не щоб звернутися до Господа з молитвою, а поставити свічечку! Вже скільки разів казалося: немає різниці, де їх ставити – зверху, знизу, зправа, зліва. Головне ваша молитва. Це Дім молитви. Це не коптильня. Ні, все рівно: «А де свічку поставити?». І ти пояснюєш тій жінці, або чоловіку, що немає різниці, свічка - це жертва на храм, на громаду, на церкву. Це символ тої жертви, яку приносили перші християни, коли приносили хліби на проскомідію, вино на проскомідію, єлей для лампадок, і все це складалося в темній кімнаті і потім використовувалося в церкві. Свічка – це символ цієї жертви. Це символ того, що людина приходить, ставить свічку і каже: «Я з цією громадою, я частина цієї громади». Але ні! Ця жінка, або чоловік, це вислухає: «Ти поясни, де ставити свічку, не треба розказувати це все. Ти нам скажи, де свічку треба ставити». Який в цьому сенс? Який в цьому сенс?! Є якийсь сенс? Когось це надихає? Хтось дивиться в дзеркало і каже: «Сьогодні я став кращим? Сьогодні я точніше свічечку поставив, під правильним кутом».
Для чого ми живемо? Для чого ми живемо? Щоб зробити над собою якийсь духовний подвиг, можливо? Щоб зробити щось краще у цьому світі? Щоб себе зробити кращим? Можливо, зараз хтось думає – я такого не казав, коли такий був бардак, я такого не казав, я стояв на своєму місці і нікого не штовхав. Але коли хтось пробує навести порядок – ми допомагаємо? Коли хтось надривається і пробує створити хоч якийсь натяк на порядок у цьому всьому – ми підходимо і підтримуємо цю людину? Це не наша справа! Коли хтось висипе сміття, ми його зупиняємо? Ми не відчуваємо, що це наш простір. Ми не відчуваємо, що церква – це наш простір, це дім нашої громади, дім Господній. Ми чули, що це магазин. Є тут персонал, який постійно ходить і який має слідкувати, який має вишиковувати, який має сваритися, псувати собі нерви, а це не наші справи. Ми своє виконали, ми посвятили, ми йдемо додому.
Про які гори йдеться? Це не про нас. Нам хоча б цю гору невігластва у собі зрушити. Байдужості. І нам здається, так має бути. Так всі навколо роблять. Але має бути певна мудрість. Ми маємо вознестися над цим всім, над цим бардаком, який навколо нас, тому що ми відчуваємо, що щось не так, коли нам боляче роблять, коли уже на нас кричать. Коли ми пробуємо зробити порядок у себе на майданчику у під’їзді і вже на нас кричать. Тоді нам вже неприємно. І тоді ми починаємо шукати якоїсь справедливості. Як можна змінити цей бардак. І ми самотні. Ми питаємось, чому так відбувається. І тільки тоді ми розуміємо, що щось трохи не так відбувається. Тоді ми розуміємо, що щось у цьому суспільстві не туди йде. Але ж це можна було робити раніше.
Що ми лишимо своїм дітям? Ви думаєте, за це невігластво вони нас не засудять? Документи знищаться, факти забудуться і не засудять? Наше наступне покоління нас засудить, наші діти. І вони нам пробачать, якщо ми щось хотіли зробити велике, але не вийшло, вони нам пробачать, можливо, якісь наші промахи, але оце невігластво, це лицемірство вони ніколи нам не пробачать. Ніколи.
Тому давайте ми задумаємося над своєю вірою. Ще раз попробуємо щось зробити. Щоб це не було просто красиве слово для нас – віра, ми віруючі, ми православні. А відчували певне джерело творчості, джерело преображення, свого життя, своєї поведінки, свого простору навколо. Щоб у нас була дійсно віра, а не «какая разніца».
Слава Ісусу Христу.
21.08.2022
Написати листа