Шлях до спасіння неможливо пройти самостійно
В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Всі чули притчу про доброго самарянина. «Добрий самарянин» - це вираз, який став фразеологізмом, не тільки в нашій мові, але й в мовах багатьох християнських країн. І навіть люди, які не читали Біблії, знають, про що йдеться. І, можливо, люди навіть не знають, хто такі були самаряни, що така була Самарія, але вони знають, хто такі добрі самаряни.
Самарія – це була земля на півночі від Єрусалима, земля, яка утворилася на місці того північного царства після розділення. І самаряни, на думку іудеїв, які жили на півдні, це були народи, які зайняли цю землю, коли народ ізраїльський, народ іудейський були вислані в Месопотамію, в інші землі після поневолення. І тому ставлення між цими двома народами, двома культурами – південною іудейською і північною самаритянською, - було досить напружене. Пізніше Самарія з її містами, які стояли на торговому шляху, мали процвітання, економічне зростання, прихильність тих діадохів – правителів, які залишилися після Олександра Македонського, що ще більше поглиблювало розділення між цими народами.
І ось у цій притчі якийсь чоловік, якого пограбували, лежить на дорозі, проходить священник, а на той час священник не був якийсь пересічний громадянин, житель, котрий був у кожному населеному пункті – священники були тільки в храмі і служили тільки в храмі, тому що храм був тільки один. І священник проходить повз нього. Потім іде левит – так само людина наближена до храму, той, хто, як правило, був служником в храмі, або був книжником, і він також проходить повз нього. Дві людини, які були найяскравішими представниками юдейського народу, від яких мало б очікуватися милосердя, співчуття, допомога для цього чоловіка, проходять повз нього.
І ось проходить самарянин, з того народу, який є ніби як ворожим, з північної культури, і він зупиняється, поливає вином і олією рани цього чоловіка. Чому вином? Не тому, що більше не було води, а тому, що, як правило, вода була в той час заражена, люди старалися пити не чисту воду, а різні напої. І ось він промиває рани вином, веде цього чоловіка в заїжджий двір, лишає там його, оплачує йому лікування і йде далі.
І навіть на недільній школі дитячій діточки знають, яка мораль цієї притчі – що треба допомагати тому, хто скривджений. Що треба допомагати тому, хто потребує допомоги, кого ми бачимо, навіть якщо ми його не знаємо. Що, попри усі наші розбіжності, ми маємо бути милосердними один до одного.
Але в цій притчі криється ще набагато глибша, богословська істина. Тому що цю притчу Ісус Христос наводить в богословському диспуті з цим книжником. Він каже: «Я виконує всі заповіді, що мені ще виконувати, щоб спастися?». І Ісус Христос каже: «Що ти бачиш в Законі? Як читаєш?». І він каже, що треба шанувати Господа і він шанує, треба любити ближнього як самого себе. І от якраз на місці про ближнього у нього питання – а хто ж мій ближній?
І так само і в нас буває часом питання, коли заходить розмова про нашу віру, про наше релігійне життя, ми дуже часто забуваємо про цього ближнього. Мається на увазі не просто допомога, не просто милосердя чи підтримка когось із наших близьких, чи того, хто на вулиці потребує допомоги в скрутну хвилину, але й відчуття ближнього в нашому поклонінні, в нашому духовному житті. Ми часом настільки занурені в якісь свої інтимні проблеми, якісь суто особисті проблеми, і настільки сфокусовані на нашому суто особистому спілкуванні з Господом, що ми часто забуваємо про те, що ми є частиною Церкви. І неможливо зараз, коли відбувається спільна молитва, відбувається таїнство Євхаристії, таїнство Причастя, чи відбувається якась інша служба, чи вечірня, і просто зайти собі в бік і тихенько стати і собі молитися, відвернувшись від цієї громади. Це нонсенс. Або голосно читати молитву коли співає хор, щоб перекричати хор, тому що Бог «не почує» молитву, якщо читати про себе, або тихенько. Або, коли ми приходимо і з таким запалом молимося, і звертаємось до Господа, але потім хтось проходить повз нас, або хтось з служителів церкви, ті, хто тут прибирає, або записує карточки, і до них, як до касира в магазині, з вимогами, з якимись претензіями грубими. Чи то просто до того ближнього, який стоїть зараз біля вас. Це неможливо. Тому що неможливо любити Бога, не люблячи свого ближнього.
Кожна людина створена за образом і подобою Божою. І ми маємо бачити також і себе в цій людині, і цей образ. Ми є Церква. Ми є Тіло Христове і Ісус Христос є главою цього тіла, цієї Церкви.
Більше того – єднання між нами має бути не тільки зараз на спільній молитві, в таїнстві, але і має бути єднання в часі. Має бути шана до тих поколінь, які були до нас, тих святих, інших християн, які становлять традицію, які є основою цієї традиції, яку ми сповідуємо. І тому цей шлях, яким ми йдемо, і на якому також бувають певні розбійники, певні спокуси, які нас зупиняють, які часом нас лишають надламаними, побитими, лишають десь обабіч цієї дороги, - цей шлях неможливо пройти самому. Які б ми не були сильні, які б ми не були стійкі, які б у нас не були сили характеру, і риси характеру, які б нам дозволяли йти впевнено, самостійно приймати рішення, цей шлях неможливо пройти самому. Шлях до спасіння.
І ми йдемо цим шляхом, і нас б’ють і хтось нас піднімає. І когось іншого б’ють і ми маємо піднімати. І так разом іти, шпортаючись, падаючи, але піднімаючись і піднімаючи один одного. Ми йдемо до спасіння.
Іншого шляху немає.
Тому кожного разу, коли ми знаходимося на спільній літургії, на спільній службі, на спільній молитві, пам’ятайте, що біля вас ще хтось стоїть. Відчуйте цю єдність. Тому що без цієї єдності не може бути спасіння.
Неможливо любити Бога всім серцем, не люблячи свого ближнього. Не люблячи того, хто поряд з нами.
Слава Ісусу Христу.
27.11.2022
Написати листа