Шлях назустріч спасінню

Проповідь о. Івана Гошовського у неділю після Богоявлення

 В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Амінь.

Христос Рождається.

Ось вже пройшли свята, напевно, наші найулюбленіші свята за весь рік:  Новий Рік, Новий Рік за старим стилем, Різдво... І ось вже й Богоявлення. І кожне це свято несе в собі значення оновлення, надії, початку нового етапу.

Новий Рік і «старий» Новий Рік ми святкуємо як початок нового року, нового часу, з надією, що у цьому новому році нам стане трішки легше, можливо, будуть якісь приємні події і їх буде більше, ніж у минулому році, що ті проблеми, які нас турбували у минулому році, залишаться в ньому і зникнуть для нас у цьому новому році.

Різдво ми святкуємо як початок нової ери, нашої ери, ери Христа, коли Логос, Слово Боже, воплотився, прийняв людську природу і став Людиною заради нашого спасіння, даруючи нам надію на спасіння роду людського, надію отримати спокій в Царстві Небесному.

І свято Богоявлення теж, певною мірою, несе нам надію, тому що ми святкуємо в цей день явлення Господнє, яке відбулося при хрещенні Ісуса Христа. Це явлення вже Нового Заповіту, тому що і до старозавітніх пророків – Мойсея і інших, - Господь звертався до них, являвся до них. А це вже нове явлення – явлення нового порядку, Нового Заповіту між людьми і Богом.

Але хіба завжди нам виходить отримати цю надію? Хіба завжди з початком нового етапу нам стає легше, наша душа окриляється натхненням? Хіба не буває так, що на новий етап ми дивимося з іронією, з очікуванням нових проблем, нових негараздів, нових турбот? Чому так відбувається? Чому немає цієї надії? Надії, яка несла б радість нам у нашому житті, обіцянки полегшення наших турбот і страждань? Можливо, тому, що ми стараємося ці турботи і проблеми не вирішити, і в гріхах своїх не розкаятися, а лишити їх в старому році? Щоб вони десь зникли...

Можливо, нам, як християнам, варто дослухатися до цього заклику, який звучить у сьогоднішньому Євангельському Зачалі: «Покайтеся! Бо наблизилося Царство Небесне!»

Що є покаяння? Часто ми розуміємо покаяння як можливість пожалкувати про щось, визнати свою помилку, пообіцяти собі: «Мені так шкода, я більше так не поступлю». Але що є покаяння у глибокому значенні, у більш богословському значенні? В тому значенні, яке нам відкривають отці церкви, це є зміна думки, зміна свого життя. Це означає сісти, подумати над своїм вчинком і вирішити, що більше такого у моєму житті не буде, не тільки у відношенні до цієї конкретної людини, а у відношенні до взагалі всіх людей. І принципом мого життя буде не тільки недопущення гріховного вчинку, але й допомога іншим у виправленні їх життя, хто вчинив такий гріх, або по відношенню до кого був вчинений цей гріх. Покаяння також значить і виправити цю помилку. Звичайно, не кожен гріх ми можемо легко виправити. На виправлення деяких гріхів часом і всього життя мало. Але це зміна нашої свідомості, це зусилля, ця вправа сили волі і наближають нас до Господа. Тому що з кожним таким кроком, з кожним таким зусиллям ми позбавляємося тих наших рис, тих наших недоліків, які відволікають нас від Господа. І залишаючи їх в минулому - дійсно залишати, не забуваючи, а дійсно працюючи над собою. Тому що першим кроком до покаяння є пізнання себе, як вчать нас отці церкви Василій Великий і Григорій Богослов, те, що вчили до цього інші філософи – пізнай себе! Приходячи до покаяння, треба пізнати себе, критично пізнати себе, свої вчинки: чи дійсно я вчинив правильно у тій ситуації? А,  можливо, я не правий? А, можливо, це мені здається правильним, і я переконаний, що це правильно, але, можливо, я помиляюсь? Оце перший крок до покаяння. Постійно пізнавати себе, пізнавати своє місце в суспільстві.

Можливо, хтось подумає, що це банальні речі, що все це ми вже чули – покаяння, самовдосконалення, дехто вивчав це на уроках з психології... Якщо це все так нам зрозуміло, якщо це так для нас банально – тоді чому ми так не чинимо? Хіба всі ми, коли щось з нами трапляється, перше питання задаємо собі – що я не так вчинив? Чи не буває так, що коли у нас є труднощі в спілкуванні з близькими, з родичами, з друзями, на роботі – хтось із нас думає: «Що це мені поробили? Що це мені за таке прокляття?", або ще щось... Хіба нема серед нас таких людей, які так думають? І який наступний крок? А наступний крок не сісти і розібратися – наступний крок піти і в «правильному» місці поставити свічку, прочитати «правильну» молитву, яка саме від цієї проблеми, помолитися «правильній» іконі, яка є саме від цього гріха... Який сенс в цьому?! Бо немає зусилля, немає подвигу духовного.

Хіба такі речі є десь записані в житіях святих – що він був грішник, а потім поставив свічку і став святим? Життя кожного святого сповнене духовного подвигу, мучеництва. Мучеництва не тільки на арені, а мучеництва духовного, самовдосконалення, того шляху назустріч Господу.

Господь Бог втілився заради нас, прийняв нашу тварну природу. А ми своїм життям так рідко маємо силу волі зробити свій крок Йому назустріч.

Життя християнина не є статичним. Ми не є рослинами, не стоїмо на місці і чекаємо благодаті, яка має на нас зійти. Життя християнина є динамічним. Воно є постійний шлях назустріч Господу.

Назустріч спасінню.

Це є самовдосконалення, самовипробовування.

Шлях покаяння і аскези.

Слава Ісусу Христу!