Українська Православна Церква Київського Патриархату
Сайт релігійної громади Церкви Святого Миколая Запоріжжя

Шоста неділя Великого посту. Вербна

Євангеліє про поділ стада в присутності Пастиря

 

 Проповідь святителя Миколи Сербського 

Ін., 41 зач., 12:1-18.

Хто приносить в дім радість? Добрий гість. Хто приносить в дім ще більшу радість?

Друг дому.

Хто приносить в дім найбільшу радість? Господар дому, що повернувся після довгої відсутності. 

Блаженні руки, що простяглися до Христа і прийняли Його як доброго гостя!

Блаженні вуста, що вітали Його як друга!

Блаженні душі, що вклонилися Йому з піснею хваління як владиці дому!

Однак деякі не впізнали Його і не прийняли ні як гостя, ні як друга, ні як владику дому, але своїми руками підняли камінь на Нього і своїми смертними душами підготували смерть тілу Його.

Така Божественна властивість Господа Ісуса Христа: де б Він, Бог в людському тілі, не з’являвся, люди розділялися, встаючи справа від Нього і зліва, як розділяться вони і при Його явленні в останній день земної історії. І донині, коли у світському товаристві заходить мова про Господа, люди розходяться направо і наліво. Яким же різким повинен був бути цей поділ у дні Його тілесного життя на землі!

Сьогоднішнє євангельське читання описує два випадки такого різкого поділу людей на підставі їх ставлення до Господа нашого. В першому випадку, на вечері в селі Віфанії, присутні розділились так: з одного боку були апостоли, воскреслий Лазар і його сестри, Марфа і Марія, що гостинно прийняли Господа; а з другого – Іуда-зрадник, який обурювався тим, що Марія виливала пахуче миро на голову Господа. В другому випадку з одного боку був народ, який урочисто зустрічав Господа при вході Його в Єрусалим; а з другого – фарисеї, книжники і первосвященники, які радилися про те, щоб убити не тільки Христа, але і Його друга Лазаря. 

За шість днів до Пасхи  прийшов Ісус в Віфанію, де був Лазар померлий, якого Він воскресив з мертвих. Де ж був Господь до того? З попереднього євангельського зачала відомо, що Він відразу ж після воскресіння Лазаря відійшов в країну поблизу пустелі, в місто, що зветься Єфраім. Відійшов же Він з простої обережності, щоб старійшини іудейські не схопили Його і не вбили. Бо воскресіння Лазаря стривожило цих безумних старійшин більше, ніж всі інші чудеса Його. Очевидно, цей Лазар був людиною відомою, знаменитою, про що свідчить і численність тих, хто відвідував його дім як під час його смерті, так і після воскресіння. І багато з Іудеїв прийшли до Марфи і Марії втішити їх в печалі за братом їхнім (Ін.11:19); і: ради нього багато з Іудеїв приходили (Ін.12:11) побачити чудо, сотворене з ним Господом. І оскільки ще не настав час Його, Господь відійшов від Єрусалиму і сховався від злих і підступних ворогів Своїх. І це Він зробив заради нас. По-перше, для того, щоб Його смерть відбулася на таємно, але перед сотнями тисяч свідків, що збиралися на Пасху в Єрусалим; щоб дізнався таким чином весь світ про Його безсумнівну смерть, і щоб стало потім чудо Його воскресіння безумовним і очевидним. По-друге, щоб навчити нас цілковитої покори волі Божій, та й ми не прагнемо смерті за всяку ціну, з наших власних міркуван, але випробовуємо волю Божу і будемо готові постраждати в той час, який нам відкриється. Бо, якщо ми цілковито передамо себе волі Божій, і волосина з голови нашої не пропаде (Лк.21:18), і все з нами відбудеться в той самий час, в який має відбутися, а не раніше і не пізніше. Якщо ми достойні померти мученицькою смертю за Господа Ісуса Христа і якщо ми при цьому цілком покірні волі Божій і шукаємо слави Божої, а не своєї, тоді наша мученицька смерть прийде в той час і таким чином, які найбільш корисні і нам, і нашим ближнім. Отже, не слід думати, ніби Господь Ісус Христос уникав смерті, ховаючись від Своїх катів: не уникав Він її, а лише відкладав дочасу, визначеного Отцем Його, до того часу, коли смерть Його принесе світові найбільшу користь. А що Господь не мав страху страждань і смерті, з Євангелія ясно як день. Так, одного разу, коли Він пророкував Свої страждання і смерть, а Петро почав відволікати Його від думок цих, кажучи: будь милостивий до Себе, Господи! Нехай не буде цього з Тобою (Мф.16:22)! – Господь заборонив Петрові, вимовивши страшні слова: відійди від Мене, сатано, тому що ти думаєш не про те, що Боже, але те, що людське (Мк.8:33).

За шість днів до Пасхи Господь знову повернувся в Віфанію, де жив Його друг Лазар, воскресенний Ним з мертвих. Тут очікувала Його приготовлена для Нього вечеря. Мам приготвували Йому вечерю, і Марфа прислужувала, і Лазар був одним, що возлежав з Ним. Євангелист Іоан промовчав про те, в якому домі була вечеря ця. На перший погляд, можна було б подумати, що це відбувалося в домі самого Лазаря. Але з Євангелія від Матвія (26:6) і Марка (14:3) ясно видно: вечеря була в домі Симона прокаженого, бо і у цих двох євангелистів описується та ж сама подія, що й у Іоана. Інакше, ми були б змушені уявити, що одна і та ж подія відбулася в Віфанії двічі, і при цьому за короткий проміжок часу: перший раз в домі Лазаря, другий – в домі Симона прокаженого; а це менш ймовірно. Підставою для гостинності, яку цей Симон виявив Господу, безсумнівно, було те, що Господь зцілив його від прокази. Бо неможливо навіть подумати, беручи до уваги страшну суворість закону Моісеєвого, щоб прокажена людина влаштовувала вечері і скликала стількох гостей, в той час, як і найближчі родичі не сміли вступати з ним в будь-яке спілкування. І Лазар був одним, хто возлежав з Ним. Євангелист особливо виділяє це, щоб тим показати реальність Лазаревого воскресіння. Воскреслий мрець жив звичайним життям тілесних людей: рухався, ходив у гості, їв і пив. Він не був лиш хвилинною тінню, міражем, що з’явився перед людьми і швидко зник; але був живою, здоровою, нормальною людиною, як до своєї смерті і хвороби. Господь воскресив його і пішов з Віфанії в Єфраїм на кілька днів. І в присутності, і у відсутність Христа воскреслий Лазар однаково був живою людиною; щоб не помислили і не сказали, ніби Лазар лише в присутності і під «навіюванням» Христа здавався людям живим. Нині ж, коли Господь знову повернувся в Віфанію, Лазар возлежить з Ним за трапезою в гостях у свого сусіда, а може, і родича, Симона. Яка дивовижна картина! Господь вечеряє з двома людьми, яким Він дав більше, ніж може їм дати весь всесвіт: одного з них Він підняв з мертвих, а другого зцілив від прокази. У одного тіло розкладалося від гробу, а в другого – від прокази. Господь Своєю чудотворною силою повернув першому життя, а другому – здоров’я. І тепер, перед самою Своєю хресною дорогою, Він переховується у них і знаходить у них вдячних друзів. О, якби ми всі знали, скількох з нас Христос щодня рятує від нетління землі цієї і прокази пристрасного цього життя, то ми б безперервно приймали Його як гостя в серці своєму і не відпускали б Його з-під покрівлі нашої душі!

Марія ж, взявши фунт нардового чистого дорогоцінного мира, намастила ноги Ісуса і витерла волоссям своїм ноги Його, і дім сповнився пахощами мира. Перші два євангелісти пишуть, що жінка вилила миро на голову Христову, причому, святий Марк ще додає: розбивши посудину (Мк. 14:3). Найдорогоцінніше миро тримали в добре запаяних і міцно запечатаних посудинах. Жінка розбила горлечко і тоді вилила миро спочатку на голову Його, а тоді, на знак безмірного шанування Його і свого власного смирення, і на ноги. Вона не старалася тихенько відкрити склянку, але розбила її ще й тому, що мала намір все миро, до краплі, вилити на Господа. І так, поки Марфа служила, як завжди, працюючи по дому і піклуючись про трапезу, Марія по-своєму віддала почесть Учителеві і Чудотворцю. Дві рідні сестри виражали своє шанування Господа у два різні способи. І іншому випадку, коли Марфа так само служила, а Марія сиділа біля ніг Христа і слухала Його святе слово, Господь Марію більше похвалив, ніж Марфу, сказавши: Марія ж вибрала кращу частку (Лк.10:42). Цим Він хотів підкреслити важливість ревності духовної, що переважає у порівнянні ревність тілесну. Нині ж Марія придбала дорогоцінне нардове миро і, за східним звичаєм, вилила його на голову і ноги Того, Хто Своєю надприродною чистотою омивав і наповнював пахощами її душу. Присутні при цій події розділилися, згідно із своїми почуттями. Всі мовчали і мовчанням схвалювали вчинок Марії, і тільки один з них не мовчав і цього вчинку не схвалював. Ось як євангеліст, що сам там був, описує обурення цього єдиного: 

Тоді один з учнів Його, Іуда Симонів Іскаріот, що хотів зрадити Його, сказав: Чому було не продати це миро за триста динаріїв і не роздати бідним? Сказав же він це не тому, що піклувався про бідних, а тому, що був злодієм. Він мав при собі ящик з грішми і носив, що туди опускали. За словами перших двох євангелістів, обурювався не тільки Іуда, але і інші учні (Євангеліє від Матвія) або ще деякі з присутніх (Євангеліє від Марка).  Те, що ще деякі обурювалися, таємно в душі чи впівголоса, це ясно з відповіді Христової, що наводиться в нинішньому євангельському зачалі: залиште її, вона зберегла це на день погребіння Мого. Бо бідних все маєте з собою, а Мене не завжди. Таким чином, Господь відповідає у множині. Але скільки б людей не обурювалося і яким би помітним не було їхнє обурення, головне, що Іуда обурювався найбільш злісно, голосно і явно. Чому євангеліст Іоан згадує тільки про нього і при цьому ще й навмисно вказує його повне ім’я і називає його зрадником? Щоб читачі не сплутали його з іншим апостолом Іудою. Отже, Іуда протестує тому, що це дорогоцінне миро вилили даремно, а не продали і гроші не роздали бідним. Він визначає і високу ціну цього мира: триста динаріїв, або триста пеня зів. Це справді висока ціна за одну склянку мира; це складає кілька золотих дукатів. Але саме це і показує найвищу благоговійність, яку Марія відчувала до Господа Ісуса Христа. Хто зна, скільки часу вона економила, поки не назбирала такі великі гроші, щоб зразу їх витратити і тим увіковічнити мить часу? Іуді було дуже боляче, що ці кілька золотих дукатів не дзвеніли в його ящику. Євангелист відкрито говорить: він був злодієм. Звичайно, Господь це знав, тобто, знав, що Іуда краде з ящика, в який збирали добровільні пожертви для допомоги бідним. Але, хоча Господь це знав, Він ніколи не захотів викрити Іуду в крадіжці, можливо, тому, що глибоко зневажав гроші і взагалі не хотів про них говорити; а може, і тому, що очікував часу, щоб одним словом сказати про Іуду все, що можна було сказати. Ось це страшне слово, яке Господь вимовив про Іуду перед учнями Своїми: чи не дванадцятьох вас вибрав Я? але один із вас диявол (Ін. 6:70-71). То навіщо ж називати Іуду просто злодієм, коли він заслужив називатися дияволом?

Ось що Господь відповідає на його обурення: залиште її, вона зберегла це на день похорону Мого. Бо бідних завжди маєте з собою, а Мене не завжди. Дивна відповідь розчулює! Ті ж вуста, що промовили: милості хочу, а не жертви (Мф.12:7), - і сказали багатому юнакові: піди, продай майно твоє і роздай бідним (Мф.19:21), - ті ж вуста виправдовують Марію в траті дорогоцінного мира. Чи нема тут якоїсь суперечності? Ні, бо не хлібом єдиним буде жити людина (Мф. 4:4); бо і цей вчинок Маріїн є як жертвою, так і милістю, і при цьому милістю до найбільшого Бідного, Котрий будь-коли ходив по цій землі. Тому, що не така бідна та людина, котра завжди була бідною, і діди-прадіди котрої були бідними; але справжній бідняк – цар, що уподобився бідним; і наскільки ж більше Цар царів, що споконвіку царював над безсмертним воїнством ангельським, а тепер через чоловіколюбство став людиною, народився у вертепі і став всім слугою? Воли і вівці позичили Йому як новонародженому Немовляті свою стайню; а хто ж після смерті Його належним чином намастить Його мертве тіло, хоча б настільки, наскільки звичай цей дотримується і у відношенні померлих бідняків? Ось хто – Марія. Як Духом навчена, вона заздалегідь здійснює цей обряд помазання тіла Христового, тим самим готуючи його до погребіння. Для неї це є тайна вечеря, на якій вона творить таїнство не над живим, а над мертвим Господом. Наче знала вона: могутній Чудотворець, що повернув життя її братові і здоров’я – прокаженому, упоряднику вечері, через два-три дні буде відданий в руки беззаконників, котрі злодійськи уб’ють Його. «Тому – залиште її; дайте їй вчинити наді Мною поховальний обряд. А жебраків ви завжди будете мати з собою, і старайтеся на них виконати заповідь Мою про милосердя. Що ви зробили жебракам, те зробили Мені: але так само: що ви зробили Мені, те зробили жебракам. Те, що ви зробили Мені, Я поверну втричі і вам, і жебракам вашим». Ще Господь промовив: Істину кажу вам: Де лише ця Євангелія проповідувана буде у всьому світі, оповідатимуть і про те, що вона вчинила – як пам‘ять про неї. (Мк.14:9). Бачите, як наш царственний Господь по-царськи нагороджує за послугу, зроблену Йому! Він нагороджує за любов стократною любов’ю, за витрачені триста динаріїв, про які так шкодував Іуда, Він платить Марії безсмертною славою. За триста динаріїв, які злодійкуватий Іуда приховав би у мороці разом з іменем Маріїним, Марія купила безцінну перлину, а саме корисне повчання для мільйонів і мільярдів християн, повчання про те, як по-царськи платить Господь тим, хто служить Йому. 

Багато з іудеїв дізналися, що Він там, і прийшли не тільки для Ісуса, але щоб побачити і Лазаря, якого він воскресив з мертвих. Первосвященники ж постановили вбити Лазаря, бо через нього багато з іудеїв приходили і вірували в Ісуса. Ось знову люди розділяються від сили Христової. Одні приходять побачити Чудотворця і Лазаря, чудо Чудотворця; а другі намислили вбити обох, не тільки Христа, але й Лазаря. Чому Лазаря? Щоб таким чином знищити і живого свідка чудотворіння Христового. Але чому тоді вони не постановили повбивати і всіх інших чоловіків, жінок і дітей, на яких Господь явив Свою Божественну силу, - всіх прозрілих сліпих, і глухих, що почули, і німих, що заговорили, і безумців, що прийшли до тями, і воскреслих мерців, і очищених прокажених, і зцілених від розслаблення, кульгавості, біснування, і багатьох, багатьох, що чудом отримали здоров’яЗ Свідки чудотворної сили Христової були в містах і селах у всіх кінцях землі ізнаїльської. Чому первосвященики постановили вбити не всіх їх, а тільки Лазаря? Не тому, що ці злочинці боялися крові і жаліли людей, але тільки тому, що це було нездійсненно і для них самих небезпечно. А Лазаря вони особливо хотіли вбити, бо його воскресіння, схоже, викликало більші хвилювання в Іудеї, ніж яке б то не було інше чудо Спасителя; тому, і з цієї причини, що багато людей прагнули побачити Лазаря і, побачивши, вірували в Господа Ісуса Христа; а, може, ще й тому, що Пасха була зовсім близько, і вони боялись, щоб весь народ, який зібрався на Пасху в Єрусалим, не вирушив у Віфанію подивитися на оживленого покійника і не увірував би в Христа. Так, поки народ шукав спасіння, його духовні вожді намагалися завадити йому і стежку спасіння загородити. Однак, весь труд цих зловісних вождів народних проти діла Божого став марним. Чим більше вони подавляли діло Боже, тим більше воно виривалося на поверхню. І пізніше це ясно проявилося в історії Церкви Христової, і проявляється донині. Цілі армії противників Христової Церкви нападали на неї і з зовні, і з середини; а між тим всі напади не лише не змогли здолати її, але й, навпаки, саме вони допомогли їй поширитися і ствердитися у світі. Не можуть немічні руки людські воювати проти Всемогутнього Творця і Його справи. Те, чого Він хоче, здійснюється всупереч всім супротивним силам, пекельним і земним.

Подія, що далі описується в нинішньому євангельському читанні, показує, наскільки народ був більш відкритим для істини, ніж вожді його, більш великодушним і вдячним. Подія ця відома під іменем урочистого входу Господнього в Єрусалим. 

На другий день багато народу, що прийшов на празник, почувши, що Ісус іде в Єрусалим, взяли пальмове гілля, вийшли назустріч Йому і вигукували: осанна! Благословен, хто йде в ім’я Господнє, Цар Ізраїлів! На наступний день після вечері в Віфанії Господь вирушив в Єрусалим, місто, що вбиває пророків (Мф. 23:37). Але Єрусалим був не лише пристановищем жорстокосердих фарисеїв, гордовитих книжників і священників-богоборців; це був небачений людський мурашник, величезний стан прочан і богомольців. Під час Пасхи в Єрусалимі було майже стільки ж людських душ, скільки і в Римі, тодішній столиці світу. Ця неосяжна людська маса збиралася в Єрусалим, щоб бути ближче до Бога. Не можна сказати, що серце не спокушеної народної маси не є прозорливим. В тому випадку, і в той день воно воістину відчуло дивовижну близькість Божу і побачило в Господі Ісусі Христі очікуваного Царя з коліна Давидового. Тому, коли Господь спускався по горі Єлеонській, цей народ сходив на ту ж гору назустріч Йому. Одні стелили свій одяг по дорозі перед Ним; другі різали гілки з олив і інших дерев і ними прикрашали дорогу; треті з цією метою спеціально вибирали пальмові гілки; і всі разом, переповнені радістю, вітали Господа вигуками: осанна! Благословенний, хто йде в ім’я Господнє, Цар Ізраїлів! Всупереч залізному гніту римському, всупереч розбещеності і партизанській дріб’язковості своїх старшин, душа народна вірувала у можливість чуда Божого, яке повністю і миттєво змінить нестерпне становище. І народна душа відчула: носитель цього чуда – Господь Ісус Христос. Тому Його і вітали так радісно. Як він проведе цю корінну зміну у становищі речей, народ не знав; він був так вихований, що знав лише один спосіб здійснити цю зміну, а саме, за допомогою царя з коліна Давидового, який сяде на престолі Давидовому в Єрусалимі. Однак ця віра народна викликала страх у фарисеїв; і ця радість народна викликала у них гнів. Тому деякі з фарисеїв сказали Христові, щоб заборонив їм так вигукувати. А смиренний Господь, що знав непереборність сили Своєї, відповів їм: кажу вам, що, коли вони замовкнуть, то заволає каміння (Лк.19:39-40). Таку відповідь дав їм Цар царів, переодягнений в жебрака, верхи на молодому ослі. Бо, за описом євангелістів, Господь при цьому величному вході їхав на молодому ослі. 

Ісус же, знайшовши молодого осла, сів на нього, як написано: Не бійся, дочко Сіонова! Ось Цар твій іде, сидячи на молодому ослі. Другі євангелісти вичерпно описують, як бідний Господь, що ніде не мав жодної власності, придбав цього осла. Тому святий Іоан випускає це, як уже відоме, кажучи просто: знайшовши молодого осла. Найдетальніше Євангеліє, від Луки (19:29-35), змальовує чудо прозорливості і влади Христової, що доставило Господу того осла. Підіть в сусіднє селище, - сказав Господь деяким учням, - увійдіть в нього, знайдете молодого осла прив’язаного, на котрого ніхто з людей ніколи не сідав; відв’язавши його, приведіть; і якщо хто спитає вас: навіщо відв’язуєте? Скажіть йому: він потрібен Господу. Учні вирушили за Його повелінням і, справді, знайшли все, як їм було сказано. З молодим ослом була і ослиця, його мати. Чому Господь сів не на ослицю, а на осля, на якому ніхто з людей ніколи до того не їздив? Тому, що ослиця не дозволила ні сісти на себе, ні повести себе. Ослиця є прообразом народу ізраїльського, а молодий осел – язичницькі народи. Так тлумачать святі отці, і тлумачення їх, безумовно, є вірним. Ізраїль відкине Христа, а язичники приймуть Його. В основному язичники пронесуть Христа через історію і разом з Ним увійдуть в Нагірний Єрусалим, в Царство Небесне.

Учні його спочатку не зрозуміли цього; але коли прославився Ісус, тоді згадали, що так було про Нього написано, і це зробили Йому. Та й взагалі, дуже мало розуміли учні з всього того, що відбувалося з їх Учителем, доки Він не відкрив їм розум до розуміння (Лк.24:45) і поки не осінив їх Дух Божий у вигляді вогненних язиків. Тільки тоді вони все зрозуміли і все згадали. 

Народ, що був з Ним раніше, свідчив, що Він викликав з гробу Лазаря і воскресив його з мертвих. Тому і зустрів Його народ, бо чув, що він сотворив це чудо. Тут мова йде про дві групи людей: про тих, хто як свідки були присутні при воскресінні Лазаря в Віфанії, і про всіх інших, що зійшлися в Єрусалим і чули від перших про чудо над Лазарем. Одні свідчили, а інші через це свідчення вийшли і зустріли Його. І поки дим від жертв піднімався біля храму Соломонового; доки знудьговані книжники сперечалися про мертву букву закону Мойсеєвого; поки отупілі священники погірдливо віддавали розпорядження про порядок торжеств; поки старійшини народні надувалися і демонстрували себе народові, ніби були впевнені, що всі ці люди зібралися заради них; і поки левіти пунктуально і з задоволенням відділяли призначені їм частини жертв – в той час народ прагнув чуда і Чудотворця. Тому нині неосяжне море людське повертається спинами до храму Соломонового, до жертовників і священників, і до всього цього безсильного механізму неприродного міського товариства; повернувшись до всього цього спинами, люди звертають обличчя свої до гори Єлеонської, звідки сходить Чудотворець. Бо чим можуть допомогти мертві вежі єрусалимські, з живими покійниками в них, які прагнуть і потребують душі народної, що шукає вікна на закритому небі і видіння Бога живого? Обидві гордості, що заповнювали і переповнювали Єрусалим, і римська, і фарисейська, не могли жодної волосини зробити білою чи чорною. А тут, по горі Єлеонській спускається Той, Хто гласом своїм викликав з гробу чотириденного покійника, воскресивши його з мертвих і повернувши з гробового тліну!

О, якби і ми всі відвернули дух свій від гордого, але безсильного механізму світу цього і направили його до Гори Небесної, до Христа Царя! О, якби і ми поклали все наше уповання на Нього єдиного! Душа наша шукає Переможця смерті, якою вся вселенна сама, своїми силами, перемогти не може. Христос є цей Переможець. Душа наша прагне і бажає Царя смиренного і сильного, смиренного через Свою силу і сильного Своїм смиренням; Царя, Котрий є особистим другом кожного з нас; Царя, владя Котрого безмежна, і чоловіколюбство безмірне. Такий Цар – Господь Ісус Христос. Так вигукнім же Йому всі: осанна! Нехай буде Йому честь і слава, з Отцем і Святим Духом – Трійці Єдиносущній і Нероздільній, нині і прісно, у всі часи і на віки віків. Амінь.

 

 

Духовне читання :

Розклад Богослужінь

Ранкові

Будні - 8:00
Неділя - 8:00 і 10:00
Свята - 9:00

Вечірні

Щодня - 17:00


Сайт релігійної громади Церкви Святого Миколая

Запоріжжя, проспект Ювілейний, 1

Тел:   067 74-21-622

  Написати листа