Шукаймо вищої справедливості. Проповідь у неділю про блудного сина
В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Сьогодні ми читаємо Євангельське зачало, одне з найвідоміших, від якого і в українській мові, і в багатьох мовах утворився сталий вираз про блудного сина.
Молодший син попросив свій спадок, свою частку майна, що було страшною образою для батька, тому що ще за життя син визнав його мертвим: «Я ще за життя твого хочу отримати спадок! Давай мені і я піду своєю дорогою». Тому коли він повертається і каже: «Я згрішив перед небом і перед тобою!». Я не тільки тебе образив, але я ще й порушив заповідь – шануй батька свого і шануй матір свою.
І ось цей син іде в іншу землю, чужу землю, як підкреслюється, там втрачає все своє майно найжахливішим способом – розтринькує його і стає свинопасом. Те, що він стає свинопасом, підкреслює ще й те, що він пішов у чужинську землю, у землю язичників, не до юдеїв, тому що юдеї не вживали свинину. І служив цим язичникам свинопасом, найменшим, певно, в їхньому суспільстві, найнижчим. Поживши там якийсь час в злиднях, він повертається до свого батька з каяттям, шукаючи прощення, шукаючи найменшого місця, такого самого найменшого, але вже під дахом свого батька, у своїй громаді.
І батько його приймає. Зі слізьми, з радістю. Влаштовує бенкет. І, здавалося б, така ситуація з одного боку прекрасна, красива, ситуація вираження милосердя, любові, вираження батьківської любові, вираження каяття і прощення. Але, з іншого боку, вона є якоюсь мірою утопічною. Хіба ми так само просто прощаємо в житті? Чи ми так само легко забуваємо свої образи? Чи так буває в житті? І здається, що в цій ситуації, якщо відкинути цю частину зі старшим сином, є краса, є великий жест, є великий подвиг прощення і великий каяття, але чого нема тут? Нам здається, що нема тут справедливості. Нам здається, що якось воно занадто гладко. Він все-таки образив батька, він все-таки втратив майно, він все-таки згрішив і перед своєю родиною, і перед Богом. І як же так?! Так все просто?! Просто прийшов, сказав: «вибачте», - і все?
І ось тут є частина з тим старшим сином, який повертається і який шукає цієї справедливості. Який ставить ці запитання, які в нас в голові з’являються – як же так?
Як же так?! Я багато років працюю на тебе. Я ніколи не переступив жодної твоєї заповіді, жодного твого правила, і ти до мене такий суворий і обмежуєш мене? Тут прийшов мій брат, який все своє життя, зріле, доросле провів недостойно, і ти влаштовуєш свято, що він повернувся?! Де тут справедливість? Де тут свято, якого заслуговують всі, не тільки твій блудний син?
Кожного разу, коли ми когось судимо, коли ми виголошуємо якийсь вирок, або коли ми дивимося, як це відбувається в нашому суспільстві, чи в світському суді, чи просто коли відбуваються якийсь наш, такий «кухонний» суд над кимось, слід думати над тим принципом «око за око», або бажання врівноважити, бо і нам так часто бажається все врівноважити. Навіть зараз, коли ми бачимо, як якісь будівлі відключаються від світла, а інші будівлі не відключають. Справедливо би було, якби всіх відключали від світла. Хтось пише скаргу і потім ту лінію, на якій знаходиться садочок чи поліклініка, також відключають від світла – щоб було справедливо! Щоб всі будинки були відключені. І така ситуація дійсно була в Києві, коли відключили садочок і поліклініку, тому що там будинок був, який не відключали від світла. І нам здається це справедливим.
Нам здається справедливим, коли ті самі негаразди, ті самі втрати, яких ми зазнаємо, зазнає і той, хто нам завдав цієї шкоди.
Але це така низька справедливість. Коли ми виносимо вирок, ми його виносимо не тільки тій людині, не тільки собі і своєму суспільству, але ще й своєму майбутньому. Тому що все це, весь цей суд, наше рішення, вирок буде мати відбиток на майбутньому. Буде мати відбиток на тому, що буде наступного дня. Ким ця людина, яку ми засудимо, буде наступного дня.
Так само і той блудний син – що буде для цього блудного сина наступного дня? І коли цей блудний син повернувся, він дав майбутнє своїй родині, тому що і батько для нього воскрес, він згадав про свого батька, він повернувся до свого батька. Чого старший син не бачив, це те, якою би стала його родина, якби вони його прогнали. Яким би стало навіть його життя в цій родині, знаючи, що покарання суворе, що покарання жахливе – вигнання, забуття. Що настане пекло для якоїсь людини, йому рідної, вже на цій землі, на цьому світі. Це все б змінило в його житті. Це все б змінило в житті його батька, перш за все, і його майбутньому.
Тому щоразу, коли відбувається правосуддя, як цей старший син – він його шукає, воно завжди має бути з думкою про те, що ми судимо своє майбутнє. Ми судимо і себе, а не тільки ту людину, чи те явище, чи ту подію. А ми маємо виходити з того, що буде завтра. Що станеться з тим блудним сином, який стоїть перед нами.
Тому що, можливо, колись так станеться, що і ми будемо на цьому місці. Тому що, можливо, колись так станеться, що і ми будемо шукати прощення, і блукати будемо чужими землями.
Але має бути вища справедливість, яка можлива на цій землі, у цьому світі, яку ми можемо дати з думкою про майбутнє, з думкою про спасіння, з думкою про надію. А вже суд над нашими ділами, вищий суд, найвищий суд – це вже суд Господа. І Він вже нам дасть за всі діла – і за наші гріхи, і за наші достоїнства. Те, що ми маємо тут, на землі – це надія на спасіння. Ми маємо її підтримувати, маємо йти за нею через прощення, через покаяння, через прийняття, так, як це зробив цей син, це зробив цей батько. І бачити в цьому справедливість, як потім побачив це старший син. Шукати її, але й бачити її. Цю вищу справедливість. Не просто «око за око», не просто «отримай те, що я мав», але з мудрістю і думкою про Вічність.
Слава Ісусу Христу!
12.02.2023
Написати листа