Таланти дані нам в борг
В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Амінь.
Сьогодні читаємо притчу про господаря, який мав ниву, що добре вродила, і ось він мав певні плани на цю ниву, на цей врожай: зібрати його, зруйнувати свої старі комори, свої сховища, де він зберігав плоди, свій статок, збудувати більші, щоб вмістили весь цей врожай і решту свого життя жити і радіти цьому плоду. Цьому надлишку, який би дозволив йому не працювати, а вже тішитися життям.
Певно, кожен з нас мріє про таку стабільність, що колись настане такий день, що не доведеться працювати, що буде достаток, буде спокій, не буде нас постійно турбувати невпевненість у наступному дні і ми будемо жити в такій гармонії, як нам здається, у спокою.
Є ще одна притча у Святому Писанні про певною мірою накопичення – про таланти. Пам’ятаєте? Але чомусь там накопичення не засуджується, навпаки – господар очікує від своїх рабів, щоб вони взяли ці таланти, які вони отримали, помножили їх, збільшили цей статок і повернули йому. А у цій притчі, де вродили плоди, чомусь те саме накопичення, збереження засуджується. Чому ж так? Тому що в тій притчі про таланти той раб, який бере талант, розуміє, що він його бере в борг і бере його не для того, щоб його душа втішилася, а для того, щоб накопичити, щоб дати плід. А в притчі про господаря і його ниву йдеться якраз про накопичення для власного задоволення, для власної радості, для власної праздності. В одній притчі йде заклик до того, щоб давати плід, плодоносити, до того, щоб кожен з нас давав плід, не тільки фінансовий, не тільки матеріальне накопичення, але й розвиток своїх талантів, діяльність в суспільстві, дбання про свою родину, своїх близьких – це також плодоношення, це також прикрашення цього світу. А в іншій притчі говориться про отримання цього плоду, не про давання плоду для світу, а отримання плоду від цього світу, вкушання плоду цього світу, яке не завжди приводить до радості і стабільності.
Так, звичайно, нам потрібна певна кількість матеріальних благ, нам потрібні певні можливості, але нічого понад міру. Ця нова житниця, яку він збудує, буде вже володіти ним, тому що які є шанси, що наступного року буде такий самий урожай? Чи через декілька років? Але житниця вже буде велика. Житниця вже буде вимагати, щоб вона була заповнена. І ця житниця вже буде ним володіти так само, як дуже часто в нашому житті буває, що наша потреба, наші амбіції володіють нами. Не тільки в грошах. Не тільки коли ми мали якийсь достаток, а потім в певний період життя його не маємо, і нам постійно це давить на совість і на свідомість, що ми щось втратили, ми є невдахами, в нас щось не виходить. Чи в своїх пошуках визнання в суспільстві, коли в якийсь момент ми мали певну позицію в суспільстві, потім її втратили – це також створює нам певний комплекс.
Або ми женемося за цим місцем в суспільстві, і шукаємо цих зв’язків, шукаємо влади. І так поступово виходить, що ця гонитва починає керувати нами, а не ми нею. І так виходить, що на свята ми запрошуємо до свого столу родинного не тих людей, які нас люблять і шанують, а тих, які корисні, які можуть нам щось зробити. І вже не тішиться наша душа. Не тішиться, а страждає, тому що постійно треба накопичувати. Але не для того, щоб віддати плід, не для того, щоб надбати щось для світу, а надбати для себе.
Колись, у часи, коли говорилась ця притча і ще давніші часи, Старозавітні, була така традиція: коли люди йшли зі своїм врожаєм з поля, коли його вантажили на якісь вози, на тварин, і коли верталися з цим врожаєм, про який говориться у цій притчі, до дому, все, що падало з цих возів, чи з їх рук, все, що падало на землю - вони ніколи не піднімали. Чому? Все, що падало, лишалося для убогих, для сиріт і для вдів. Це спеціально залишалося для тих, хто потребував.
І так само у цьому випадку, з цим плодом мало би так статися, мав би цей надлишок стати плодом для всього суспільства. Але не став. У цьому проблема цієї притчі.
І так само у нашому житті буває так, що ми будуємо цю вежу, цю житницю, або декілька житниць, і страждаємо, коли вона не заповнена. А ще гірше, коли є такі бідні люди, які страждають через те, що у когось ще більша житниця! Хай трошки більша, ніж наша, але більша! – це взагалі нещасні люди, які все життя живуть заздрістю.
І на кого ми перетворюємося, коли блукаємо серед цих наших житниць, порожніх чи повних? Перетворюємося на цього біснуватого в країні Гадаринській, який жив серед гробів. Так само і ми перетворюємося на такого біснуватого, якого жене ця гонитва, жене за достатком. Достатком утопічним, майже неможливим в нашому житті. І ніколи не буде в нашому серці гармонії, коли буде наше життя слідувати цьому порожньому ідеалу.
А куди ж має йти наш шлях? Має йти до Господа. Має йти до Господаря, який дає нам ці таланти. Має бути усвідомлення того, що нам ці таланти дані в борг. Ми маємо повернути цей борг, ми маємо дати плід.
І дати плід такий, щоб заслужити ласку Божу.
Слава Ісусу Христу.
4.12.2022
Написати листа