Весільна процесія продовжує свій шлях
В Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Слава Ісусу Христу.
Сьогодні ми читаємо Євангелію від Луки про Наїнську вдову, про воскресіння мертвого хлопчика. Коли Ісус Христос зі своїми учнями, з людьми, які слідували за Ним, у воротах міста Наїн зустрічає іншу групу людей, яка іде Йому назустріч. Це вдова зі своїм сином, єдиним сином, і безліч народу, які йдуть за нею, щоб поховати його.
Що були ворота на той час в Палестині, в краї Юдейському? Ми, європейці, звикли, що у будь-якому місті, чи старому, чи новому є певний центр, площа, на якій, як правило, є ратуша, колись у давні віки був якийсь базар, ринок, був якийсь собор чи церква – залежно від величини міста, і це було серце міста. Такий тип ми успадкували від древніх римлян, у яких так само центром міста був форум, місце суспільного життя, де велася торгівля, укладалися угоди, велися переговори, було спілкування, обмінювалися інформацією. У древніх греків була агора. Але в Ханаані, а потім в Палестині, Юдеї чи Ізраїлі, – неважливо, як називалася ця земля протягом того чи іншого періоду історії, - дуже важливим місцем у місті були саме ворота. На відміну від Вавилону, Месопотамії чи древнього Єгипту. Саме перед воротами міста відбувалося все суспільне життя. Навіть сьогодні, коли розкопують якісь старі міста, ворота міста завжди є помпезними, тому що саме перед воротами велася торгівля, укладалися угоди. Чому? Тому що містечка були дуже маленькі. Навіть зараз, коли розкопують міста, це, як правило, розкопують такий великий курган, у якому залишилися рештки того чи іншого міста. І навіть якщо піти по пустелі, чи по якомусь полю, можна побачити ці місця, які залишились як кургани. Це залишки старих древніх міст. І так як міста були маленькі, і вулички були маленькі, не кожен караван міг зайти в місто. Не кожен торговець міг зайти зі своїми товарами в місто. Тому всі угоди відбувалися за містом.
Тому місце, де зустрівся Ісус Христос з вдовою, це не були ворота як двері, де б вони наштовхнулися Один на одну, це якраз було місце, де на них дивилося усе місто. Де був центр суспільного життя цього міста.
І ось іде одна процесія, процесія учнів і Ісуса Христа, а в інших уривках Євангелія ми читаємо, що Ісус Христос порівнював цю процесію з весіллям, коли Йому докоряли за те, що Його учні не постяться. Він казав: «Як вони можуть поститись, як гості весільні можуть поститись, коли Жених з ними?» Тобто, це люди, які знайшли Спасителя, люди веселі, повні надії, які шукають істини в Словах Свого Вчителя.
І йде інша процесія, процесія смутку і жалоби. Процесія жінки, яка втратила все. І ті люди, які йшли за нею, і які розділили її жаль і скорботу, також ставили себе на її місце, переживали і також відчували цю втрату.
Чим би була ця процесія, ця громада Ісуса Христа, якби вони пройшли повз неї? Чи вдалося би їм навернути когось у цьому місті? Чи багато б людей залишилися у цій процесії і слідували далі за Ісусом Христом? Так і в багатьох інших місцях в Євангелії ми бачимо, що Ісус Христос зцілює тих, хто з’являється на Його шляху, або перериває Його проповідь і просить зцілення у Нього. Чому? Тому, що не може бути туги і скорботи, коли Жених був з ними, коли Спаситель був у світі. Це Слово Євангельської проповіді – воно мало дарувати надію. І як людина могла слухати це Слово, якщо вона була сповнена скорботи.
І, звичайно, Ісус Христос створив чудо. Щоб прославити Сина Божого, щоб прославити Бога і навернути більше людей у церкву.
Але і зараз ця процесія продовжує свій шлях. Це Церква, яка також іде від міста до міста. Від людини до людини. І можливо ми не можемо воскрешати мертвих, навіть усіх хворих можемо вилікувати, не всі хвороби подолати, не всім можемо допомогти. Але зустрічаючи таку вдову на своєму шляху, ми так само стаємо в певних воротах. Ми можемо допомогти своєму ближньому увійти в це місто і йти далі. Або пройти повз, але ми вже ніколи не зайдемо у це Місто – Царство Небесне. Ми пройдемо повз Нього.
І такою має бути наша Церква. Ми не маємо проходити повз. Ця вдова не просила, щоб хтось воскрешав її сина, не було звернення до Ісуса, можливо, вона і не вірила в Нього, не вірила, що Він – Христос. Але Ісус Христос зцілив її сина, Він не був безучасним до її долі. Так само і Церква не має в собі закриватися, не має йти повз.
Є багато людей, які живуть поза Церквою. Є багато людей, які навіть не знають, що таке Церква, живуть в інших культурах, і в інших народах. І їхня доля не має бути для нас чужою. Їхнє горе не має бути чужим для нас.
Зараз час такого випробування, яке ми маємо, цією страшною хворобою, дуже часто ми, маючи віру у здоров’я, впевненість в своїй тілесній, думаємо, що ця проблема нас не стосується. Що ми переживемо. Але є багато, хто її не переживе. Багато хто має якусь страшну хворобу, окрім цієї. Багато в кого ослаблений організм. Багато хто просто через свій вік не зможе легко перенести цю хворобу. І ми не можемо пройти повз цих людей. Ми так само несемо відповідальність за них і їхні турботи, і їхні страхи ми маємо розділити. Так само в нашому світі є багато до сих пір воєн, попри те, що ми маємо такі розвинуті технології, і багатства. І є люди, які шукають прихистку, миру для своєї сім’ї, і їхнє горе не має бути для нас чужим, і повз них ми не маємо пройти. Незважаючи на те, що вони не є християнами, що, можливо, вони мають іншу релігію, чи віросповідання, чи інші цінності.
Церква має продовжувати бути Церквою Христовою. Цим весіллям, яке несе благу вість. Бо чого буде вартувати наша ця блага вість, яку ми несемо, яку ми пробуємо нести і проповідувати, якщо ми будемо проходити повз «вдів», повз наших ближніх, які в скорботі, вже навіть не чекають на допомогу, але пробують винести свою долю. Якщо наша Церква буде так проходити повз таких людей, то і двері цих міст для нас закриються.
І нас не стане як громади.
Слава Ісусу Христу.
24.10.2021
Написати листа