Віра має бути у вчинках, в виборі, в житті
В Ім'я Отця і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Сьогодні ми читаємо про чудо зцілення розслабленого, чудо особливе, пов'язане з розібранням стелі, даху оселі і спускання цього розслабленого до ніг Господа нашого Ісуса Христа, щоб Він міг його бачити, щоб Він міг його зцілити. Деякі проповідники бачать певний символізм у цьому акті, цій дії. Символізм у тому, що ця стеля - це Закон Мойсея, Старий Закон, який треба було розібрати, щоб ці четверо, котрі несли розслабленого, спустили його до Спасителя, і ці четверо символізують чотирьох євангелистів, які несуть Слово Боже, які несуть свідчення Його місії, Його проповіді.
Попри цей символізм, це чудо, ця історія має ще певне повчальне значення. Коли ми дивимося на цю історію, чуємо її, нам здається перше - яка вона дивна, ця історія. Невже була необхідність розбирати цю стелю? Хтось же жив у цьому домі, комусь ця стеля була потрібна, хтось її робив і хтось мусив її потім полагодити, правда? Чи треба було розбирати цю стелю? І там не говориться, чи з дозволу вони її розібрали.
По-перше, стелі у той час в тому регіоні були трохи відмінні від наших стель. Перш за все, покрівля, дах захищали не від опадів, а від сонця. Тому й робили його з очерету, трохи зверху змастили глиною. Тому, чогось трагічного не відбулося. І полагодити ту стелю не було проблемою.
Але, все таки, ті четверо пішли на такий крок. Пішли на такий крок, щоб наблизитися до Спасителя, принести свого ближнього, свого друга, можливо, родича, для того, щоб його зцілили. Принесли розслабленого. І якщо ми подивимося трохи з іншої перспективи, з іншого погляду, нам стане зрозумілим, чому так сталося, чому була розібрана стеля, чому так мало було зроблено для того розслабленого. А як ще можна було поступити, знаючи, що десь на цій планеті є Спаситель, Син Бога, Месія, Який несе спасіння, може зцілити цього розслабленого? Чи не зробили б також, як ці четверо, щоб наблизитися до Нього? Щоб стати до Нього ближче. Щоб прийняти Його спасіння. Певно, і ми б так зробили. І тому каже Ісус Христос: "Бачу Я віру вашу".
Як вчить нас апостол Яків у своїму посланні, віра має бути в ділах. Віра має бути у вчинках, в виборі, в житті. Ми маємо жити вірою.
Так часто буває у наш час, що наше віросповідання ми сприймаємо як одну з категорій нашого життя. Так само, як ми заповнюємо якусь форму і де питається стать, робота, часом питається хобі, і часом згадується релігія. Так само і ми до цього ставимося, що є певне віросповідання, у нас воно таке, а в когось інакше, і воно залишається в цій маленькій категорії. Ми боїмося жити цим. Ми боїмося, щоб ця релігія, як ми називаємо, наше віросповідання стало частиною нашого життя. Наше життя сплетене із звичок, наше життя сплетене з певних турбот, рутин, роботи, досвіду, як яєчна скорлупа, будиночок такий, в якому Ісус Христос. І дуже часто, ця можливість чуда, яку несли всі четверо і зараз так само несуть євангелисти нам, не пробивається через цю скорлупу. Не виходить нам так поєднати одне з другим - нашу віру і можливість цю віру виявити. Так буває. І часом нам треба зламати цю скорлупу. Часом нам треба зламати ці звички. Часом нам треба жити тим, що ми називаємо нашим віросповіданням. Часом нам треба жити тим, що ми називаємо релігією, цими заповідями.
Буває так в житті, коли ми формулюємо собі щось таке, що ми називаємо практичністю. От є речі якісь абстрактні, ідейні, якісь далекі, відірвані від життя, але є практичність, є прагматизм, є справжнє щось, яке від цього світу. І ось те, що ми сформулюємо як практичність, воно виштовхує все решта, що мало би освітлювати наш шлях, цю маленьку категорію, у цей маленький ящичок, який ми кладемо десь на шафу і там воно лежить до неділі, коли ми приходимо в церкву. І Слава Богу, що ми ще приходимо в церкву в неділю і що в нас є один день, в усіх присутніх. Але є християни, для яких і цього дня немає, навіть в тижні нема одного дня, коли можна щось звідти дістати, щось таке невідоме, як щось чуже. І потім настане такий день, коли ми всі запитаємося: чи я належу цій громаді? Щось таке станеться, і ми побачимо, що щось, що ми робимо, суперечить тому, що ми чуємо в Євангелії. Суперечить тому, що ми читаємо в житіях святих. Тому що вони зробили щось більше, більш незрозуміле і божевільне, ніж розібрати стелю - вони віддали своє життя. Більшість святих, мучеників перших віків, це були мученики, які віддали своє життя за Ісуса Христа. Які б могли сказати: "Та ні, я не належу до них, я не християнин!" і вижити. І жити далі, можливо, проповідувати. І, до речі, були такі громади, які це допускали. Але ні, вони зробили щось божевільне. Вони зробили щось таке, що не вміщається у нас в голові. Так само, як і розібрання стелі.
Є щось таке в релігії божевільне. Є щось таке відірване від реальності. Є щось таке, що не вписується в логіку, в прагматизм. Але на це вона і є - релігія. Тому що наші емоції, наші почуття, наше чуттєве, те, що в серці, - ми знаємо, що серце - це м'яз, а не наші емоції, але все те, що в нас є в серці, кажучи образно, воно так само є непередбачуваним, божевільним, незрозумілим, інертним, ірраціональним. І це ми маємо впорядкувати, це ми маємо освятити, освітити, направити словом Божественої проповіді. І може воно бути божевільним, коли ми почнемо жити цим в нашому житті. Але ми маємо жити цим. Це не має бути категорією, тому що коли ми запихаємо це в якусь категорію, коли ми ізолюємо це від нашого життя, або коли воно перестає впливати на наше життя, наш життєвий вибір, нашу поведінку в соціумі, нашу поведінку в сім'ї, коли всі заповіді залишаються красивою ідеєю, як наприклад, коли ми беремо книгу "Афоризми великих людей" і собі перечитуємо за чашкою кави і дивуємося, які мудрі речі казав той Сенека, або Шопенгауер, коли в нас є Євангеліє такою книжкою, тоді - біда.
Коли для нас наше віросповідання згадується, коли ми вже за столом після якоїсь чарки починаємо комусь доводити, що ми праві, або наша церква краща, або наша конфесія правильніша, - то теж біда. Або коли ми починаємо це використовувати як якийсь елемент нашої самоідентифікації, коли хочемо показати, що ми - правильна людина, що ми - українець, що ми - патріот, що ми ходимо в церкву - так само тут біда. Бо ми не живемо цим. Це має бути ціль нашого життя. І все це в цьому світі веде нас до спасіння, ми так само про це забуваємо. Коли ми приходимо в церкву і щось освячуємо, коли ми просимо священника прийти і благословити нашу оселю, чи автомобіль, та навіть в молитвах так сказано, що благослови цей дім, або цей автомобіль, щоб я славив цим Господа.
Все це для славлення Господа. Все для служіння Господу. Все, що нам дається, це для служіння Господу. І ця будівля також була дана для служіння Господу. І якщо вона робить якусь перепону - то її розбирають. Так само і в нашому житті це матеріальне, те, що робить наше життя легшим, ці чудові технології і все решта, - якщо воно є якоюсь перепоною між нами і Господом, воно має бути розібране. Але як часто це важко зробити. Як часто важко це втілити в життя.
І попри те, що це важко, і попри те, що часом це божевільно, маємо бути трохи божевільні, маємо бути трохи наївні, маємо слідувати за нашим серцем, маємо слідувати нашій вірі.
Маємо слідувати до Господа нашого Ісуса Христа.
Слава Ісусу Христу!
12.03.2023
Написати листа