Українська Православна Церква Київського Патриархату
Сайт релігійної громади Церкви Святого Миколая Запоріжжя

Володимир Соловйов. Росія і вселенська церква.Розділ 4

 

 

 

Якщо хочеш піднести православ'я до ступеня російської національної ідеї, то логічно прийдеш до того, щоб шукати справжній вираз цієї ідеї в середовищі тубільних сектантів, а не в межах офіційної Церкви, грецької за походженням і організованої на німецький лад Петром Великим. Позбавлене будь певних принципів і всякої практичної незалежності, це "міністерство духовних справ православного віросповідання" відтворює тільки імператорський візантійський клерикалізм, пом'якшений добродушністю і безтурботністю нашої раси і німецьким бюрократизмом нашої адміністрації. Якщо відволіктися від приватних причин, що викликали розкол [1] і мають лише історичне значення, то можна, не боячись помилитися, стверджувати, що стійкість цього національного розколу залежить від явної недосконалості російського церковного управління, а також його надмірних домагань. Підпорядкована без всяких обмежень світській владі і позбавлена ??всякої внутрішньої сили, ця Церква "встановлена" царем, зловживає тим не менш ієрархічним принципом, привласнюючи собі безумовну владу над народом, приналежну по праву лише незалежній і Вселенській Церкві, заснованій Христом. Безсилля і марнота цих домагань, швидше відчута, ніж усвідомлена, спонукала одну частину наших старовірів до безплідних спроб заснувати російську православну Церкву, незалежну від Держави, в той час як інша частина, численніша, просто оголосила, що істинна Церква остаточно зникла в цьому світі з 1666 року і що ми живемо під духовним пануванням антихриста, який перебуває в Санкт-Петербурзі. Тепер зрозуміла причина того, чому прихильники "російської ідеї" уникають розбиратися в розколі і витягувати звідти цю загадкову ідею. Вчення, яке проголошує, що російські монархія і Церква  знаходяться в повній владі у антихриста і відкладає до кінця світу всяку надію на кращий порядок речей, - це вчення очевидно мало сприяти надмірному патріотизму, який представляє Росію в її теперішньому вигляді другого Ізраїлю, обраним народом майбутнього. Тим не менше, не можна не відзначити, що саме ті, хто хотіли б нав'язати Росії певну місію (слов'янофіли), змушені ігнорувати або не визнавати єдине історичне явище, де релігійний дух російського народу проявився з деякою оригінальністю. З іншого боку, окремі гуртки наших лібералів і радикалів - західників [2] охоче беруть під своє заступництво наш національний протестантизм, незважаючи на його варварські форми, і бачать у ньому запоруку кращого майбутнього для російського народу. Що стосується нас, то, не маючи ніякого приводу ні принижувати, ні возвеличувати це характерне явище нашої релігійної історії, ми можемо поставитися до нього більш об'єктивно. Ми не закриваємо очей на найглибше неуцтво, ультрадемократичні прагнення і дух заколоту, що зіграли чималу роль при виникненні розколу. Тому ми не будемо шукати  в ньому ніякої вищої істини, ніякого позитивного релігійного ідеалу. І все ж, ми не можемо не визнати, що в цьому грубому, може, навіть безглуздому русі народних пристрастей завжди жевріла іскра священного вогню. У ньому позначалася полум'яна жага релігійної істини, настійна потреба в Церкві істинній і живій. Наш національний протестантизм спрямовує свої удари проти часткового і недосконалого церковного управління, а не проти начала видимої Церкви. Навіть для найбільш крайніх з наших старовірів реальна і організована Церква уявляється чимось настільки необхідним, що, позбавлені такої, вони відчувають себе вже під владою антихриста. Залишаючи осторонь неуцтво, що спонукає їх приймати Росію за весь світ, ми знайдемо в глибині всіх цих дивних оман ідею або постулат Церкви, незалежної від Держави і найтіснішим чином пов'язаної з усім суспільним і приватним життям народу, Церкви вільної, могутньої і живої. А якщо, бачачи офіційну Церкву - російську і грецьку – позбавленою незалежності і млявою, наші старовіри заявляють, що вона не істинна Церква Христа, вони, звісно, цілком не праві.

 

Негативна істина розколу залишається непорушною. Ні криваві переслідування минулих століть, ні сучасний бюрократичний гніт, ні офіційна полеміка нашого духовенства неспроможні похитнути наведенунижченеспростовну тезу: у греко-російській Церкві немає істинно духовного управління. Але істина нашого національного протестантизму далі цього не йде. Як тільки старовіри від простого заперечення переходять до претензій на знання того чи іншого виходу з релігійних ускладнень і на реалізацію свого церковного ідеалу, вони впадають в протиріччя та явні нісенітниці, граючи тим на руку своїм супротивникам. Цим останнім, в полеміці з попівцями [3] легко довести, що релігійна громада, століттями позбавлена єпископату, що лише частково відновила у себе цю основну установу за допомогою антиканонічних прийомів, не може вважатися справжнім продовженням давньої Церкви і єдиним хранителем православ'я. Не менш легко встановити проти безпопівців [4], що царство антихриста не може тривати безмежно і що, якщо вони бажають бути послідовними, ці розкольники повинні відкинути не тільки сучасну Церкву, але й Церкву давніх часів, яка, на їх думку, була зруйнована у рік 1666 від Різдва Бога Слова, бо Церква, яку здолали ворота адові, не могла бути істинною Церквою Христа.

 

Як історичний факт, розкол з його тисячами мучеників вказує – і у  цьому його суттєва важливість - на глибину релігійного почуття  російського народу, на живе співчуття, навіяне йому теократичноюідеєю Церкви. Якщо, з одного боку, не можна не порадіти тому, що більша частина народу залишилася вірною офіційній Церкві, що зберегла, незважаючи на відсутність у ній законного церковного управління [5] апостольську спадкоємність і дієвість таїнств, то, з іншого боку, було б вельми плачевним, якби весь російський народ задовольнився цією офіційною Церквою в тому вигляді, як вона є: це безсумнівно свідчило б, що на його релігійне майбутнє покладати надій не варто. Гарячий і завзятий протест цих мільйонів селян подає нам надію на відродження нашого церковного життя. Але негативний по-суті характер цього релігійного руху є достатнім доказом того, що російський народ, так само як і всяка інша людська сила, залишена сама собі, нездатний здійснити свій вищий ідеал. Всі ці спроби і прагнення до істинної Церкви вказують лише на пасивну релігійну здатність, яка, щоб дійсно вилитися в певну органічну форму, чекає акту морального відродження, що випливає з більш високих сфер, ніж суто національне і народне середовище.

 

Якщо офіційна Церква, керована цивільним чиновником, є тільки державною установою, другорядною галуззю бюрократичної адміністрації, то Церква, про яку мріють наші розкольники, була б щонайбільше лише національною і демократичною Церквою. Ідея Вселенської Церкви відсутня і там, і тут. Складова символу віри, що говорить про єдину, святу, кафолічну і апостольську Церкву, хоча і співається за кожної обідні і читається при кожному хрещенні, але залишається мертвою буквою, як для "древньоправославних", так і для "панівної Церкви". Для перших Церква - це російський народ у всій його сукупності до часів патріарха Никона, а після нього в тій частині, яка залишилася вірною старому національному обряду. Що стосується богословів офіційної Церкви, то їх думки з цього предмету настільки ж туманні, як і суперечливі. Але що можна угледіти у всіх їх варіаціях і що у них є спільного, незважаючи на всі їх відмінності, так це відсутність позитивної віри у Вселенську Церкву. Ми зупинимося тільки на одному з цих письменників, вартому багатьох; ось теорія Церкви, викладена досвідченим в богословських тонкощах Філаретом, митрополитом Московським, в одному з його найважливіших творів [6].

 

Істинна християнська Церква обіймає всі приватні Церкви, які визнають Ісуса Христа, "що у плоті прийшов". Вчення всіх цих релігійних товариств є, по суті, однією і тією ж божественною істиною; але до неї можуть бути замішані людські переконання і омани. Звідси ми бачимо в настановах цих окремих Церков відмінність більшої чи меншої чистоти. Вчення східної Церкви відрізняється від інших більшою чистотою і його навіть можна визнати цілком чистим, оскільки воно не поєднує з божественною істиною ніяких людських думок. Але оскільки претендує на таку ж досконалу чистоту віри і вчення, втім,як, і кожне релігійне сповідання, то нам не личить судити інших, але слід залишити остаточний суд Духу Божому, що керує Церквами.

 

Така думка преосвященного Філарета, і краща частина російського духовенства мислить, як він. Але те, що в цьому погляді є широкого і примиримого, не може закрити від нас його основних похибок. Начало єдності і універсальності в Церкві пов'язане тут лише з загальною основою християнської віри (з догматом Втілення). Але ця, воістину основна віра в Ісуса Христа, Боголюдини, не розглядається як живе і плодоносне начало подальшого розвитку: московський богослов бачить в ній остаточну єдність християнського світу і тільки таке і вважає за необхідне. Він задовольняється тим, що відволікається від дійсних різниць в християнській релігії і оголошує себе задоволеним чисто теоретичною єдністю, що досягається таким шляхом. Це - єдність широкої, але порожньої байдужості, що не припускає ніякої органічного зв'язку і не вимагає ніякого дійсного спілкування між окремими Церквами. Вселенська Церква зведена до сутності, яку можна збагнути розумом. Окремі частини реальні, але ціле є тільки суб'єктивною абстрактністю. Якщо це не завжди було так, якщо Церква у своєму цілому була колись живим тілом, то нині це тіло вмирає і розкладається: лише окремі його частини проявляють актуально буття своє, між тим як субстанціональна їх єдність відійшла в область невидимого світу.

 

І ця ідея мертвої Церкви не є лише логічним висновком, зроблений нами з положень нашого знаменитого богослова: він сам подбав описати нам Вселенську Церкву, якою вона уявлялася йому, в образі неживого тіла, складеного з різнорідних і розрізнених елементів. Йому, дійсно, прийшла блискуча думка докласти до Церкви Христа і до фаз її історичного життя бачення великого кумира з книги Даниїла. Золота голова кумира - це первісна християнська Церква; його срібні руки і перса - це " Церква, щоутверджується і поширюється " (епоха мучеників); мідне чрево, це "Церква, що щедро надмірна" (торжество християнства, час великих учителів). Нарешті, сучасна Церква, - "Церква розділена і роздроблена", - представлена ??двома ногами і пальцями на них, в яких глина змішана з залізом руками людськими. Щоб прийняти всерйоз цей похмурий символ, необхідно відкинути Церкву Бога, засновану ним на віки віків, Церкву єдину, непогрішну і непорушну. Наш автор це скоро відчув і в наступних виданнях своєї праці викинув всю цю алегорію, але не знайшов чим замінити її. Втім, якщо обмежити додаток цього образу офіційною греко-російською Церквою, доведеться зізнатися, що видатний представник цієї установи не позбавлений був ні дотепності, ні неупередженості. Залізо й глина, змішані руками людськими, - насильство і слабкість, і штучна єдність, що чекають лише поштовху, щоб розпастися на порох, - важко краще описати сучасний стан нашого церковного ладу.

 

 [1] Родовий термін розкол вживається у нас для спеціального позначення тих, хто відокремився від офіційної Церкви з питань обряду і кого називають також старовірами. Відділення відбулося в 1666 і 1667 роках, коли собор, скликаний в Москві, піддав анафемі старі обряди.

 

[2] Західникаминазивають літературну партію, протилежну слов'янофілами, що дотримується начал європейської цивілізації.

 

[3] Помірна партія, незаконними шляхами добилася священства, а з 1848 року і єпископату (її центр в Австрії в Білій Криниці).

 

[4] Радикальна партія, яка вважає, що священство і всі таїнства, крім хрещення, остаточно припинилися з 1666 року.

 

[5] Призначення всіх наших єпископів вчиняється способом, безумовно забороненим і засудженим третім каноном сьомого Вселенського Собору, - каноном, який, з точки зору самої нашої Церкви, не міг бути скасований (через відсутність пізніших вселенських соборів). Ми ще будемо мати випадок повернутися до цього предмету.

 

[6] "Розмови між допитливим і впевненим про православ'я Східної Греко-Російської Церкви". С. Пб. 1815.

Духовне читання :

Розклад Богослужінь

Ранкові

Будні - 8:00
Неділя - 8:00 і 10:00
Свята - 9:00

Вечірні

Щодня - 17:00


Сайт релігійної громади Церкви Святого Миколая

Запоріжжя, проспект Ювілейний, 1

Тел:   067 74-21-622

  Написати листа