Українська Православна Церква Київського Патриархату
Сайт релігійної громади Церкви Святого Миколая Запоріжжя

Володимир Соловйов. Росія і Вселенська церква. Розділ 6

 

 

В області релігій і Церкви під свободою можна розуміти дві дуже різні речі: по-перше, незалежність церковного цілого (як духовенства, так і віруючих взагалі) від зовнішньої влади Держави, і, по-друге, незалежність індивідів у справі релігії, тобто право, дароване кожному, відкрито належати до того чи іншого віросповідання, вільно переходити з одного в інше або зовсім не належати ні до якого віросповідання, а також безкарно визнавати всякого роду вірування та релігійні ідеї, як позитивні, так і негативні 1. Щоб уникнути всяких непорозумінь, ми будемо називати першу - церковною свободою, а другу - свободою релігійною2. Всяка Церква припускає відому суму загальних вірувань, і той, хто не поділяє їх, не може користуватися в громаді тими ж правами, що й віруючі. Право впливу всіма духовними засобами проти невірних членів і навіть остаточного виключення їх з громади є одним з істотних атрибутів церковної свободи. Що ж до релігійної свободи, то вона тільки побічно належить  області власне Церковній: тільки світська влада Держави може безпосередньо визнати або обмежити право підданих відкрито сповідувати все, у що кожен вірить з питань релігії. Церква може лише морально впливати на Державу, схиляючи її до більшої чи меншої терпимості. Жодна Церква ніколи не дивилася байдужим оком на поширення чужих їй вірувань, що загрожували відірвати від неї вірних. Справа лише в тому, якою зброєю повинна користуватися Церква для боротьби з своїми ворогами: чи повинна вона обмежуватися духовними засобами переконання, чи має право вдатися до Держави, щоб скористатися її матеріальною зброєю - примусом і переслідуванням? Ці два способи боротьби з ворогами Церкви не виключають один одного безумовно. Можна розрізняти (якщо маєш необхідні на те здібності) інтелектуальну оману від злої волі і, діючи на перше переконанням, захищатися від другого позбавленням його засобів, щоб завдати шкоди3. Але є одна абсолютно необхідна умова для того, щоб духовна боротьба була можливою: це, щоб сама Церква володіла церковною свободою, щоб вона не була підпорядкована Державі. Той, у кого зв'язані руки, не може захищатися власними коштами, йому мимоволі доводиться покладатися на чужу допомогу. Державна Церква, остаточно поневолена світською владою і існуюча лише з доброї її милості, тим самим відрікається від своєї духовної могутності і може бути захищена з деяким успіхом лише матеріальним оточенням4.

 

У минулі століття римо-католицька Церква (долею якої завжди була церковна свобода і яка ніколи не була Церквою державною), не припиняючи боротьби зі своїми ворогами духовною зброєю настанови і проповіді, дозволяла католицьким Державам захищати мирським мечем справу релігійної єдності. В даний час немає вже більше католицьких Держав: Держава на Заході атеїстична, і римська Церква продовжує існувати й процвітати, спираючись виключно на меч духовний, на моральний авторитет і вільну проповідь своїх начал. Але ієрархія, що віддалася в руки світської влади і довела цим своє внутрішнє безсилля, як може вона проявити моральний авторитет, від якого вона відмовилася. Наше сучасне церковне управління віддалося виключно інтересам Держави, отримуючи натомість забезпечення свого існування, яке знаходиться під загрозою старообрядництва. При такій чисто матеріальній меті і засоби не можуть носити іншого характеру. Заходи примусу і насильства, викладені в російському Укладі про покарання, - ось, по суті, єдина оборонна зброя, яку наше казенне православ'я вміє протиставити як місцевим старовірам, так і представникам чужих сповідань, що бажаю оспорювати в нього владу над душами. Якщо деякі церковні діячі і намагалися в останній час вести боротьбу з сектантами за допомогою напівпублічних співбесід 5, то надто очевидною є несумлінність цих дебатів, де одній стороні призначено залишатися неправою і дозволяється говорити тільки те, що їй дозволяють її супротивники, тільки ще ясніше виставила все моральне безсилля цієї панівної Церкви, занадто запопадливою  перед земною владою і занадто нещадною до душ. І це її нам хочуть видати за вільне єднання душ в дусі любові.

 

Слов'янофіли в своїй антикатолицькій полеміці постаралися змішати церковну свободу зі свободою релігійною. Оскільки католицька Церква не завжди була терпимою і не допускає в принципі байдужості в питаннях віри, то й вельми неважко було просторікувати про римський деспотизм, обходячи мовчанкою велику перевагу церковної свободи, яку один тільки католицизм завжди зберігав серед усіх християнських сповідань. Але йдеться про нас самих, то абсолютно марно змішувати ці дві волі, бо цілком очевидно, що ми не маємо ні однієї, ні іншої. І ніхто не виклав цієї сумної істини з більшою силою і жаром, ніж покійний І. Аксаков, останній видатний представник старої слов'янофільської школи. Нам достатньо буде навести кілька чудових місць з його творів6.

 

Примітки:

1. Нам нічого говорити про третій вигляд свободи, а саме свободу різних культів, визнаних Державою. Деяка свобода культів (в їх statu quo ) є вимушеною самою силою речей в імперії, яка, як Росія, налічує більше тридцяти мільйонів підданих, що стоять поза панівною Церквою.

2. Зазвичай вживані в цьому останньому сенсі терміни - свобода совісті і свобода віросповідання - повинні бути відкинуті, як неточні: совість завжди вільна і ніхто не може перешкодити мученику сповідувати свою віру.

3. Ми допускаємо це розрізнення в принципі (абстрактно),  не рекомендуючи його, проте, як практичне правило.

4.  Наші церковні письменники самі зізнаються в цьому з великою наївністю. Так, наприклад, в цілому ряді статей, вміщених у "Православному Огляді", що стосуються боротьби російського духовенства зі старовірами, автор їх (Чистяков), виклавши подвиги єпископа Питирима (у Нижньому Новгороді), духовне завзяття якого незмінно шукало підтримки у військах віце-губернатора Ржевського, приходить до висновку, що знаменитий місіонер зобов'язаний був всім своїм успіхом сприянню світської влади і можливості силою змушувати старовірів вислуховувати його проповіді ("Православное Обозрение", жовтень 1887, стор 348). Можна знайти подібні ж визнання з приводу дій сучасних місіонерів серед язичників Східного Сибіру (у тому ж «Православному Огляді», рік 1882).

5 Я кажу про співбесіди зі старовірами в Казані, Калузі і, особливо, в Москві. Незважаючи на сором'язливі умови цих суперечок і ухилення від них ватажків розколу, представники офіційної Церкви не завжди здобувають у них гору. Одна газета "Голос Москви", яка насмілилася надрукувати (у 1885 році) стенографічні звіти цих дебатів, змушена була розкаятися в своїй сміливості. Ця газета тепер вже більш не існує.

6 Російська адміністрація довго переслідувала Аксакова за відвертість його критики. Тільки в останні роки його життя він поділяв з Катковим привілей відкрито висловлювати свої думки, - винятковий привілей цих двох людей, припинився зі смертю їх обох.

Духовне читання :

Розклад Богослужінь

Ранкові

Будні - 8:00
Неділя - 8:00 і 10:00
Свята - 9:00

Вечірні

Щодня - 17:00


Сайт релігійної громади Церкви Святого Миколая

Запоріжжя, проспект Ювілейний, 1

Тел:   067 74-21-622

  Написати листа