Українська Православна Церква Київського Патриархату
Сайт релігійної громади Церкви Святого Миколая Запоріжжя

Володимир Соловйов. Росія і Вселенська церква. Розділ 3

 

Високорелігійний характер російського народу і наша схильність до містики, що виявляється у філософії, літературі [1] і мистецтві, служать, вочевидь, вказівкою на велике релігійне призначення Росії. На релігію ж, як-не-як, посилаються і наші патріоти, коли їх примушують вказати, в чому ж власне полягає остаточне покликання нашої країни, або "російська ідея", як прийнято говорити тепер. Православ'я або релігія греко-російської Церкви, на противагу західним сповіданням, становить, на їхню думку, справжню сутність нашого національного духу.

Тут на перших же порах ми зустрічаємося з очевидним логічним колом. Коли ми запитуємо, який сенс має історичне існування відокремленої Східної Церкви, нам кажуть: "Вона створила і духовно виховала російський народ". А коли ми бажаємо дізнатися, який сенс має існування цього народу, нам відповідають: "Цей сенс у приналежності до відокремленої Східної Церкви". У цей тупик нас заводить складність визначення, що ми розуміємо під православ'ям, яке ми хотіли б монополізувати на нашу користь. Ця складність не існує для людей з народу, які дійсно православні за чистою совістю і в простоті серця. Запитані вміло про їх релігії, вони вам скажуть, що бути православним це значить бути хрещеним християнином, носити на грудях хрест чи якусь святу ікону, поклонятися Христу, молитися Пречистій Діві [2] і всім святим, представленим іконами і мощами, святкувати свята і дотримуватися посів за споконвіку встановленим порядком, шанувати священний сан єпископів та ієреїв, долучатися святих таїн і відвідувати богослужіння. Ось справжнє православ'я російського народу, так само як і наше. Але не таке православ'я наших войовничих патріотів. Ясно, що істинне православ'я не має в собі нічого партикуляристичного і не може жодним чином складати національного чи місцевого атрибуту, що неминуче відокремлює нас від західних народів. Бо велика частина цих народів (католицька їх частина) має абсолютно тотожну з нами релігійну основу. Все, що святе і священне для нас, є таким же і для них. Достатньо буде вказати на одну суттєву точку дотику: культ Святої Діви - одна з найхарактерніших рис католицизму - не тільки поширений в православній Росії [3] взагалі, але є навіть окремі чудотворні ікони, спільно шановані і римськими католиками і російськими православними (наприклад Богородиця Ченстоховська в Польщі). Якщо благочестя є справді відмінна риса нашої національної свідомості, той факт, що найголовніші емблеми цього благочестя у нас спільні з Заходом, змушує нас визнати нашу солідарність з ним у тому, що ми вважаємо найбільш істотним. Що стосується глибокого контрасту між споглядальним благочестям Сходу і діяльної релігією Заходу, то цей суб'єктивний і чисто людський контраст зовсім не стосується божественних предметів нашої віри і нашого культу і не тільки не може служити справедливим мотивом для поділу, але мав би скоріше спонукати обидві великі частини християнського світу до більш тісного єднання в цілях взаємного доповнення.

 

Але, під впливом злого начала, що невпинно діє на землі, цією різницею зловживали, щоб витворити з неї поділ. І в ту хвилину, коли Росія прийняла хрещення від Константинополя, греки, хоча ще й перебуваючи в зовнішньому спілкуванні з Римом після тимчасового розколу Фотія [4] були вже значною мірою пройняті національним партикуляризмом, який живиться ієрархічним суперництвом, політикою імператорів і суперечками шкіл. Наслідком цього було те, що російський народ в особі Святого Володимира купив євангельську перлину, всю вкриту візантійської пилом. Більшість нації, що не цікавиться чварами і честолюбством кліриків, нічого не розуміло в богословських фікція, що плодами цих чвар;

 

більшість це прийняла і зберегла сутність православного християнства у всій його чистоті й простоті, тобто віру і релігійне життя, обумовлене божественною благодаттю і виявлене в справах любові і милосердя. Але клір (на перших порах набраний з греків) та церковна школа сприйняли фатальну спадщину Фотіїв і Керулларіїв, як невід'ємну частину істинної релігії. Це лжеправослав'я нашої богословської школи, що не має нічого спільного ні з вірою Вселенської Церкви, ні з благочестям російського народу, не містить в собі жодного позитивного начала: воно все складається з довільних заперечень, викликаних і підживлюваних упередженої полемікою.

"Бог Син не бере участі в порядку божественному в похожденні Святого Духа".

"Свята Діва не була непорочною з першої миті свого існування" [5].

"Першість юрисдикції не належить римському престолу, і папа не володіє догматичним авторитетом пастиря і вчителя Вселенської Церкви".

Такі найголовніші заперечення, які нам належить розглянути в іншому місці. Тут нам достатньо засвідчити, по-перше, що ці заперечення не отримали ніякої релігійної санкції і не спираються на жоден релігійний авторитет, визнаний за обов'язковий і непогрішний усіма православними. Жоден вселенський собор не засудив і навіть не обговорював католицьких навчань, ана-фематствованих нашими полемістами. І коли нам видають цей новий рід негативного богослов'я за істинне вчення Вселенської Церкви, ми не можемо угледіти в ньому нічого іншого, крім жахливого домагання, що має своїм джерелом невігластво чи несумлінність. По-друге, очевидно, що це помилкове православ'я, так само як і справжнє, втім, не може служити позитивною основою для "російської ідеї". Спробуємо, справді, підставити позитивні величини на місце цього алгебраїчного х "православ'я", що невпинно з удаваним ентузіазмом проголошується псевдопатріотичної пресою. Ідеальна сутність Росії по-вашому - православ'я, яке ви спеціально протиставляєте католицизму, зводиться в ваших очах до відмінностей обох сповідань. Дійсні релігійні основи, спільні у нас із Заходом, очевидно, є для вас не особливо цікавими; вам особливо дорогі відмінності. Ну що ж! Поставте ці певні відмінності на місце туманного терміну "православ'я" і оголосіте відкрито, що релігійна ідея Росії полягає в запереченні "filioque", Непорочного Зачаття та авторитету папи. Цей останній пункт для вас важливіший за все. Решта - ви самі це знаєте - тільки приводи, але Верховний Первосвятитель - ось ворог. Таким чином, все ваше "православ'я" і вся ваша "російська ідея" в сутності тільки національний протест проти вселенської влади папи. Але, в ім'я чого? Саме тут і починається справжня трудність вашого становища. Ця протестантська ненависть до церковної монархії, щоб промовляти до розуму і серця, повинна була б бути виправдана якимсь великим позитивним принципом. Теократичній формі управління, якої ви не схвалюєте, вам варто було б протиставити іншу, кращу, форму. І саме цього ви й не можете зробити. Який рід церковного устрою можете ви запропонувати на благо західним народам? Можливо, ви станете звеличувати соборне управління, заговорите про вселенські собори Medice, cura te ipsum! Чому Схід не протиставив істинного вселенського собору тридентському або ватиканському соборам? Звідки це безпорадне мовчання істини перед лицем омани, що урочисто стверджує себе? Справді, в той час, як великі церковні зібрання продовжують займати видатне місце у вченні і житті католицтва, християнський Схід ось уже тисячу років як позбавлений цього важливого прояву Вселенської Церкви, і наші кращі богослови (як, наприклад, Філарет Московський) самі визнають, що вселенський собор неможливий у Східній Церкві, поки вона знаходиться в поділі із Західною. Але нашим, так званим, православним нічого не варто протиставити неможливий собор дійсним соборам католицької Церкви і захищати свою справу зброєю, ними втраченою, і під прапором, який у них вирвано з рук.

 

Папство є позитивним началом, реальною установою, і якщо східні християни вважають, що це - начало хибне, що це - установа погана, їх справа здійснити бажану організацію Церкви. Замість цього нас відсилають до археологічних спогадів, цілком усвідомлюючи в той же час своє безсилля дати їм якесь практичне значення. І небезпідставно наші антикафоліки шукають опори для своїх тез десь вдалині. Дійсно, вони навряд чи зважаться, ризикуючи стати посміховиськом для всього світу, оголосити Санкт-Петербурзький Синод або Константинопольський патріархат істинним представником Вселенської Церкви. І марно у подальшому заводити мову про вселенські собори і посилатися на них, коли доводиться зізнатися, що вони вже неможливі більше. Це буде тільки пустою балаканиною, що остаточно виявляє слабку сторону цього антикафолічного православ'я. Якщо нормальна організація Вселенської Церкви і істинна форма її управління залежать від вселенських соборів, то очевидно, що православний Схід, фатальним чином позбавлений цього необхідного органу церковного життя, не має більш ні справжнього церковного ладу, ні правильного церковного управління. У перші три століття християнства Церква, скріплена кров'ю мучеників, не скликала вселенських соборів, тому що не потребувала їх; сучасна Східна Церква, паралізована і розчленована, не може скликати їх, хоча і відчуває потребу в цьому. Це ставить перед нами наступну альтернативу: або визнати, разом з передовими сектантами, що Церква з деяких пір втратила свій божественний характер і в дійсності більше вже не існує на землі, або, щоб уникнути такого небезпечного висновку, погодитися з тим, що Вселенська Церква, не маючи органів управління та представництва на Сході, володіє такими в західній своїй частині. Це було б рівнозначне визнанню історичної істини, що не заперечується в наші дні навіть самими протестантами, а саме: що сучасне папство не є самочинне захоплення, але законний розвиток тих начал, які відкрито діяли до розділення Церкви, і проти яких ця Церква ніколи не протестувала. Але якщо визнати папство законною установою, то що робити тоді з "російською ідеєю" і з привілеєм національного православ'я? Отже, раз наше релігійне майбутнє не може спертися на офіційну Церкву, чи не можна знайти для нього більш глибоких основ в самому російському народі?

 

 

[1] Кращі наші сучасні письменники, під впливом релігійних прагнень, що говорили в них сильніше від естетичного покликання, вимушені були покинути занадто тісну область художньої літератури, щоб з більшим чи меншим успіхом виступити в якості моралістів і реформаторів, апостолів або пророків. Передчасна смерть Пушкіна не дає нам можливості судити про те, чи були релігійні настрої, помітні в найбільш досконалих його творах, досить глибокими, щоб стати з часом його головною думкою і змусити його покинути область чистої поезії, як це сталося з Гоголем ("Листування з друзями "), з Достоєвським (" Щоденник письменника ") і з Львом Толстим (" Сповідь "," У чому моя віра "і т. д.). Очевидно, російський геній не знаходить в поетичній творчості своєго остаточного завдання і зручного середовища для втілення своїх по суті релігійних ідеалів Якщо Росія покликана звістити нове слово світові, то Це слово пролунає не з блискучих областей мистецтва і літератури, не з гордих висот філософії і науки, а саме з величних, але смиренних вершин релігії. Мої російські і польські читачі можуть знайти грунтовне підтвердження цього положення у другому виданні мого твору "Національне питання в Росії", перша глава якого перекладена на польську мову Беноні і випущена у вигляді брошури під заголовком "Росія і Європа".

[2] "Пречиста" і "всенепорочна" — епітети, що постійно додаються до імені святої Діви в наших богослужбових книгах і перекладені з грецької <...> та інших подібних слів.

[3] Я не виключаю з цього найменування "старовірів" у власному розумінні цього слова, спір яких з державною Церквою не зачіпає дійсного предмета релігії.

[4] Остаточний розрив, що відбувся лише пізніше, в 1054 році, був втім лише голим фактом, позбавленим будь-якої законної та обов'язкової санкції, бо анафема легатів папи Льва IX була спрямована не проти Східної Церкви, але єдино проти особи патріарха Михайла Керулларія і проти "прихильників його божевілля" (безумства, по правді сказати досить явного); а Східна Церква з свого боку ніколи не була в змозі зібрати вселенського собору, цього, на думку самих наших богословів, єдиного трибуналу, компетентного розсудити нашу суперечку з папством.

[5] Так ці засліплені ненавистю богослови насмілюються відкидати явне вірування Східної Церкви, як грецької, так і російської, що невпинно проголошує непорочність Святої Діви, її непорочність за перевагою.

Духовне читання :

Розклад Богослужінь

Ранкові

Будні - 8:00
Неділя - 8:00 і 10:00
Свята - 9:00

Вечірні

Щодня - 17:00


Сайт релігійної громади Церкви Святого Миколая

Запоріжжя, проспект Ювілейний, 1

Тел:   067 74-21-622

  Написати листа