Все, що в нас є, дано нам в борг Господом
В Ім'я Отця і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Про що ця притча - притча про таланти? Одна з найвідоміших притч, які ми знаходимо в Євангелії, притча, яку знають навіть ті, хто не читав Євангеліє, але десь про неї чули, щось про неї знають. Звичайно, ця притча не про накопичення багатства як такого, а про розвиток. Про розвиток нас, про розвиток нашого світу, про розвиток наших якостей. І так само, як цей пан, Господь Бог хоче від нас певного росту. Не стагнації, не застою у нашому житті, а якогось руху вперед, кроку вперед. Маленького, великого, на п'ять талантів, на два таланти, на один талант, але невеличкого кроку.
І нам, як сучасним людям, здається, що ми ці кроки робимо величезні. Ми кажемо, що за останні десятиріччя людство розвивалося так динамічно, як не розвивалося до цього. Ми маємо чудові технології, які вражають. Ми маємо прекрасні будівлі сучасні. Нам здається, що щось міняється навколо нас. Ми кажемо, що перемогли рабство, не в усіх країнах, але в більшості. Та давайте подивимося, скільки сучасна людина працює? Чи працює вона менше, ніж ті раби у древні часи? Чи ті кріпаки, які жили у середньовіччі?
Ми кажемо, що побороли расизм, не всюди, але в нашому сучасному західному цивілізованому суспільстві. Але давайте подивимося нашу стрічку новин, що нам пишуть. Дуже нам пишуть про ті країни, які не входять в це цивілізоване коло? Ми кажемо, що побороли голод у нас. Не в усіх країнах, звичайно. Але що ми їмо? Чи це та їжа, яку їли наші дідусі-бабусі?
І попри це ми думаємо, що ми розвиваємося, ми думаємо, що ми робимо крок вперед.
Можемо порівняти наше мистецтво, наші книги сучасні. Чи є якісь сучасні книги, такі, які ми можемо поставити на одну поличку з Шекспіром чи з Данте? Чи є якісь такі картини, які можна повісити в одну галерею з тими шедеврами минулого? Завжди є галерея сучасного мистецтва.
То можливо є щось таке, що не розвивається? Можливо, щось є таке в нашому суспільстві, що стоїть? Можливо, є щось таке, що росте, але воно не мало би рости, наприклад, байдужість один до одного? Ми говоримо про толерантність, але ми не говоримо про прийняття. Толерантність і прийняття - це різні речі. Одне сказати: "А, нехай він робить, що хоче, тільки мене не чіпає!", чи - зрозуміти його позицію, прийняти її, дати свою відповідь на цю позицію.
І тоді виходить так, що в нас є суспільство одне, і таке сучасне, і ми кажемо - суспільство меншин. Але ці меншини як маленькі фортеці, які боряться за увагу, за місце в ефірі, за місце на площі. Ми говоримо про емпатію, благодійність, але потім бачимо, як ці благодійні організації - а зараз їх дуже багато бачимо по світу! - приїжджають роздавати воду, але самі зупиняються в п'ятизіркових готелях. Хіба це розвиток?
І нам здається, що розвиток - це якась така річ суто індивідуальна. Між нами і Богом. Людина вирішує, чи їй робити цей крок вперед, чи не робити. Одна людина йде до свого чогось, я зараз не кажу про славу і гроші, я кажу про розвиток над собою. Якесь зусилля, щоб взяти і змінити своє життя на краще, себе змінити на краще. І от коли людина робить цей крок, нам здається, що це річ суто індивідуальна.
Але є ті, хто буде нас судити. Тому що ті таланти, які нам даються, вони не зовсім наші таланти - це таланти також наших дітей. Це таланти також наступних поколінь. Якщо ми їх закопаємо, то невідомо, чи вони їх знайдуть. Чи вони зможуть їх відкопати. І вони вже будуть нас судити. Не цей суворий пан. А вони будуть нас судити, суспільство, в якому існує нерівність, в якому існує корупція, байдужість, жорстокість. Вони нас запитають: "Що ви робили за своє життя?".
І чи ми зможемо дати відповідь? Чи ми зможемо відкопати самі ці таланти, які ми так давно закопали?
Все, що в нас є, дано нам в борг від Господа. Чи це матеріальні блага, чи це здібності, чи це наше місце в суспільстві. Ми це маємо випросити, примножити і передати.
Слава Ісусу Христу!
02.10.2022
Написати листа