Заведімо наступне покоління до світла
В Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Амінь.
Сьогодні ми читаємо Євангелію, одну з найскладніших для розуміння. І дуже часто люди, які критикують і нашу віру, і нашу Церкву, і саме Святе Писання якраз і апелюють до цих слів. Що Ісус Христос прийшов у цей світ, щоб встановити розбрат між батьком і сином, між братом і сестрою. І не прийшов Він принести мир, а меч. І дійсно, важко нам зрозуміти ці слова. Важко уявити собі, що віросповідання, яке проповідує любов, порозуміння, милосердя, може встановити розбрат між батьком і сином. Де логіка? Де пояснення цих слів. Але пояснення ми знаходимо з нашого життя.
Коли ми постаємо перед вибором у своєму житті, чи на роботі, чи просто на вулиці, чи серед друзів, чи в якійсь суспільній справі між тим, щоб поступити правильно, так, як нам велить закон, чи норми, чи наша мораль, чи заповідь, і поступити неправильно, але так як всі поступають, так, як загальноприйнято. І піти проти всіх. Хто перший нам скаже докір, хто перший нас зупинить. Хто перший скаже: «Тобі що, більше всіх треба?». «Ти про дітей своїх подумай». «Ти дивись, як усі роблять». «Ти наймудріший?». Від кого ми такі фрази почуємо? Дуже часто, ми таке почуємо від своїх найближчих. І дійсно, у нас з'являється той страх. І дійсно, ми починаємо думати, чи варто починати цей хрестовий похід за правду, за справедливість. Відстояти свої принципи, свої цінності. Виконати ці заповіді. І ми самі починаємо чинити як і всі.
Ми не задумуємося, що потім наші діти бачать, як ми чинимо. Наші діти бачать, як нам доводиться давати хабар, «тому що система така, тому що по-інакшому неможливо». Або нам доводиться красти з роботи, «тому що по-інакшому не вижити». Або нам доводиться закривати очі на якусь несправедливість, «тому що так усі роблять». І ми це собі пояснюємо, і нам так це ясно, і нам здається, що по-іншому неможливо. Але ми не розуміємо, що своєю такою поведінкою ми своїх дітей ведемо не на дорогу світла, а в темряву, в болото. І потім цим дітям нашим, чи внукам, чи іншим, хто бере з нас приклад, ближнім нашим, щоб вийти на цю дорогу світла вже треба буде від нас відректися. І їхнє спасіння залежить від того, чи вони від нас відречуться. І можливо настане такий день, що і ми лишимося самі в цьому гріху, в цьому болоті, в яке ми самі зайшли і завели інших, а ті, хто буде йти до світла, кого буде вести Господь Бог, лишать нас. Чи не так буває в нашому житті?
Так буває також і в нашому суспільстві. Кожна ідея, яка приходить в цей світ, а милосердя і любов – це так само ідея, і заповідь – це так само ідея, - вона як межа розділяє. Так само як заповідь, яка розділяє тих, хто її виконує і не виконує. Так само, як і закон, який розділяє тих, хто його порушує і хто його виконує. Так само і ці наші заповіді. Вони прийшли розділити козлів від овець. Пшеницю від полови. Це той Страшний Великий суд, який ми так просимо. Кожного разу, коли ми бачимо несправедливість в світі, нам здається, що ми не можемо добитися справедливості у цьому світі, нам здається, цій людині воздасться на тому світі. На Великому суді ця людина за все відповість. Але це і є той Великий Суд, який прийшов у цей світ. Він уже тут. Це розділення на тих, хто виконує заповіді, і хто не виконує.
І не може бути єдності інакшої, як навколо Господа. Не може бути єдності, як не в лоні Церкви. І, звичайно, будуть ті, хто не буде в лоні Церкви. І, звичайно, будуть ті, хто буде віддалятися від Господа, впадати в гріх. Але нам і далі здається, що ми можемо об’єднатися навколо якоїсь правди життя.
Найкращий об’єднувач в світі, той, який може об’єднувати всіх, може об’єднати людей всіх національностей, всіх віросповідань, всіх переконань – це байдужість. Вона об’єднає всіх. Якщо всі будуть байдужі, то всі будуть єдині. Але і рухатись нікуди не будуть. Ні вгору, ні вниз, ні вправо, ні вліво. І будуть стояти і перегнивати у своєму гріху. Але має бути рух. Християнство не є статичним. Ми не є дерева, які вросли в землю і стоїмо і тільки приймаємо блага від Господа. Християнство є динамічним. Ми постійно в русі. Ми шукаємо Господа. Знаходимо Його. Пізнаємо божественне через уподоблення божественному. Виконуємо заповіді. І тим самим робимо крок назустріч Господу. І цього від нас вимагає Господь.
І тому, коли ми чуємо ці слова, що син піде на батька і батько піде на сина, нам не треба задумуватися, яка жорстокість у цих словах, але яка справедливість у цих словах. Тому що завжди, будь що достойне, що ми робимо у нашому житті, вимагає жертви. Любов вимагає жертви. Любов це і є жертва. І коли ми любимо Господа, маємо принести цю жертва. Коли ми любимо справедливість, якої так прагнемо у цьому житті, маємо принести цю жертву. Бо якщо ми її не принесемо, ми самі станемо на шляху цієї справедливості і вже хтось від нас буде змушений відділитися.
Нехай Господь Бог укріпить нас, дасть нам терпіння, дасть нам мудрості принести цю жертву, стати цим прикладом, який поведе за собою до світла, для того, щоб не потрібно нам було від когось відрікатися, а щоб сила нашого милосердя, нашої любові могла повести людей за собою. Щоб ми були всі дійсно єдині. Єдині з Богом. Єдині не в гріху, як нам часто буває доводиться бути єдиними. Тому що дуже часто в суспільстві ми об’єднуємося не навколо ідеї, не навколо закону, не навколо порядку, а навколо гріха. На роботі, коли ми порушуємо правила, або порушуємо норми, щоб виконати якусь житейську правду, але не об’єднуємося навколо ідеї. Навколо ідеї справедливості, яка вже стає чимось утопічним для нас, викликає іронію. Але кожен раз, коли ця іронія нас пробиває, ми повинні розуміти, що нас бачать інші, бачать наші діти. Давайте заведемо наступне покоління до світла. Нашим прикладом і нашою жертвою.
Слава Ісусу Христу.
Написати листа